ТУТ КОЖЕН ЕКСПОНАТ «ДИХАЄ» ІСТОРІЄЮ
П'ятнадцять років тому відчинив свої двері Центральний музей Збройних Сил України, що у 2010 р. став Національним військово-історичним музеєм України, експонати якого відображають історію українського війська, починаючи із сивої давнини і до наших днів.
— А чи не зарано було створювати в 1995 році музей? Адже Україні як державі та її Збройним Силам тоді виповнилося лише чотири роки.
— Аж ніяк. Коли ми з колегами-однодумцями починали реалізовувати цю ідею, то відразу вирішили, що його експонати відображатимуть не лише історію нинішніх Збройних Сил, які відродилися у грудні 1991 року, а і їх витоки, що сягають сивої давнини. Бо ж виникли вони не на порожньому місці...
— Сьогодні в Збройних Силах України функціонують близько 50 музеїв та кімнат бойової слави, де зберігається майже 70 тисяч експонатів...
— Якщо ви натякаєте на те, що ми дублюємо їх функції, то помиляєтеся: в наших залах ми хочемо якомога ширше відобразити історію всього українського війська, всі ті військові події, що відбувалися на теренах України і на теренах інших країн та в яких брали участь українці, а не історію окремих частин і з'єднань.
— Доводилося чути діаметрально протилежні думки про заклад, який ви очолюєте. Наприклад, одні кажуть, що його створення є не що інше як данина пошани колишній радянській імперії, а інші, навпаки, вважають, що деякі періоди нашої історії потрібно було не відображати. Хотілося б почути Вашу думку з цього приводу.
— Ці думки мені давно відомі (посміхається). З самого початку і донині ми з колегами були і є політично незаангажованими, розуміючи, що українцям випало жити в різні епохи, служити у військових формуваннях різних країн і воювати по різні сторони барикад: так розпорядилася її Величність історія. Тому й намагаємось якомога повніше і правдивіше відобразити військову діяльність на теренах України, незважаючи на політику, яка тоді проводилася.
Задля цього ми експонуємо предмети кімерійсько-скіфсько-сарматського періоду, часів Київської Русі, національно-визвольної боротьби українського народу в ХVI–XVII ст., Першої світової війни. Не оминули увагою і події, пов'язані з участю нашого народу у Великій Вітчизняній війні. Адже в Радянській армії служили десятки мільйонів українців, з яких мільйони поклали свої життя на полях битв. Хіба є провина наших батьків і дідів у тім, що вони були втягнені у військове протиборство двох світових тиранів — Сталіна і Гітлера?
Хто б і що казав про ту війну, але вони захищали не комуністичний лад, а рідну землю, своїх дітей. Епохи не обирають. У них живуть. Якщо ви завітаєте до музею, то побачите фронтові знімки простих солдатів, їхні листи, які вони писали в перервах між боями своїм рідним, зразки зброї, якою радянські воїни громили ворога, а також дізнаєтесь про синів полків — 12–14-літніх дітей-сиріт, які в складі військових частин допомагали дорослим боротись проти фашистів.
Але історія України — це не лише історія Української Радянської Соціалістичної Республіки і всього, що пов'язане з цим періодом. Історія України вимірюється не десятиліттями, а століттями і тисячоліттями, вона має багато як трагічних, так і героїчних сторінок. Хіба ми могли не відобразити добу козаччини, коли український народ під проводом своїх гетьманів боровся з численними загарбниками, які намагалися його поневолити? Наша молодь має знати й Богдана Хмельницького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Богуна та інших кращих синів українського народу. Як і про битви, в яких наші далекі пращури здобували блискучі перемоги над своїми ворогами, демонструючи відмінне знання військового мистецтва.
Минуле століття видалося досить складним і трагічним для України. В тому числі 20-ті роки, коли в Україні відбувалися складні політичні процеси, зокрема боротьба за створення Української Народної Республіки. Вона, як відомо, мала і свою армію, до складу якої входила Залізна дивізія. Про її історію, бойовий шлях нам сьогодні нагадує бойовий прапор дивізії, який зберігається в музеї. Його доля є не менш цікавою, як і доля людини, завдячуючи якій він потрапив до музею: його зберіг і передав нам Патріарх Української автокефальної православної церкви Мстислав, в миру Степан Скрипник, який в молоді роки брав участь у визвольних змаганнях, навіть був ад'ютантом у Головного отамана Армії УНР Симона Петлюри.
Прапор, про який ідеться, був виготовлений для 3-ї Залізної дивізії, вояки якої, як відомо, до останнього подиху залишалися в лавах борців за Українську державу в 20-х роках минулого століття. Хочу нагадати, що історія дивізії — це історія боротьби українського народу за свою незалежність. Здобувши під Вапняркою перемогу над 45-ю дивізією російської армії і бригадою Косовського, вона отримала офіційну назву Залізна, яку їй присвоїв начальник штабу армії полковник Тютюнник. Але сили були нерівні, і з часом вона почала відступати, опинившись за Збручем — на території, зайнятій Польщею. В 1924 році дивізія припинила своє існування.
У 1992 році — перша річниця незалежності України — прапор в урочистій обстановці було вручено 1-му полку Національної гвардії, а в 1996-му його передали до музею. На довічне зберігання. До речі, він експонувався на Міжнародній виставці «Перша світова війна. Пам'ять про нації», що проходила в Берлінському історичному музеї.
Не обійшли ми увагою і таку суперечливу постать в українській історії як Павло Скоропадський, якого у 1918 році з'їзд селян-хліборобів, що прибули з восьми губерній, проголосили гетьманом України. Не переповідатиму життєвий і бойовий шлях Павла Петровича: хто забажає про нього дізнатися, запрошую до музею. Скажу ось про що. Наприкінці 90-х Олена Отт-Скоропадська — молодша донька гетьмана, яка проживає у Німеччині, урочисто відкрила експозицію «Збройні Сили України: витоки 1917–1991 років». При цьому вона передала до музею дві батьківські нагороди: орден Святого Георгія і орден Червоного Орла на широкій жовтій стрічці з чотирма білими смугами, зірку до ордена, значок та «повний послужний список свити Його Величності генерал-майора Павла Петровича Скоропадського».
Чимало площ відведено і подіям Великої Вітчизняної війни, її героям — як рядовим солдатам, так і воєначальникам. Увагу відвідувачів привернуть зразки зброї, з якою воювала Червона армія проти фашистів, зразки військових одностроїв тих часів, фотографії і стислі автобіографічні довідки про синів полків — підлітків-сиріт, які разом з дорослими громили ненависного ворога.
Не обійшли увагою і трагічні сторінки історії, зокрема, 1937–1938 рр., коли було найбільше репресовано командирів Робітничо-Селянської армії, в тому числі і в колишньому Київському особливому військовому окрузі. Наприклад, маємо фотознімки командарма С. Каменєва, який народився у Києві в сім'ї військового інженера. Незважаючи на те, що ця людина обіймала високі посади у керівництві РСЧА, доля обійшлася з нею жорстоко: за наказом Сталіна він був розстріляний як ворог народу, а його сім'я зазнала всіляких утисків. Подібна доля спіткала десятки тисяч його колег. Словом, працюємо на догоду не окремим політичним силам, а історії.
— Національний військово-історичний музей України має філії в регіонах. Розкажіть, будь ласка, про них.
— Так, до складу нашого музею входять Військово-Морський музейний комплекс «Балаклава» в Криму, музей Ракетних військ стратегічного призначення у селищі Побузьке Кіровоградської області, Волинський регіональний музей українського війська і військової техніки в Луцьку, а також Військово-Морський музей України, що створено на базі Михайлівського равеліну в Севастополі.
Військово-Морський музейний комплекс «Балаклава» створено в 2002 році на базі підземного протиатомного укриття, розташованого в скельному масиві гори Таврос на західному узбережжі Балаклавської бухти, де раніше містився завод з ремонту підводних човнів Чорноморського флоту. Відвідувачі мають змогу побувати на об'єктах, які не так давно були строго засекречені і про них не знали навіть жителі міста. Прогулянка балаклавським підземеллям надовго запам'ятається екскурсантам цікавими відкриттями. Тут також багато зібрано фотоархівних документів, моделей підводних човнів, які наочно демонструють розвиток підводних сил Чорноморського флоту, на якому служили тисячі українців.
Із метою збереження відомостей з історії стратегічних наступальних озброєнь, що були тривалий час на теренах України, нагадування прийдешнім поколінням про ту небезпеку, яку таїть в собі ядерна зброя, у листопаді 2000 року на базі центральної позиції 46-ї ракетної дивізії 43-ї ракетної армії ракетних військ стратегічного призначення було створено Музей ракетних військ стратегічного призначення — єдиний у світі.
До експозиції музею увійшли базова стартова позиція з шахтно-пусковою установкою, командний пункт запуску ракети, наземні споруди та інші допоміжні механізми. Щоб читач краще зрозумів усю унікальність цього музею, аналогів якому немає ніде у світі, скажу, що шахтно-пускова установка (ШПУ) представляє собою шахту завглибшки 35 метрів, а пристрій, призначений для захисту від прямого ракетного попадання, важить понад 120 тонн. Конструкція шахти уніфікованого командного пункту виконана, як і для ШПУ, і теж, звісно, надійно захищена. Міститься вона на глибині 40 метрів. Це — металевий контейнер завдовжки 33 метри, діаметром 3,3 метра, а вага його — 125 тонн. У всіх відсіках УКП була апаратура та обладнання, які забезпечували бойове чергування ракети. Бойовий розрахунок ніс чергування на 30-метровій глибині протягом 6 годин. Уніфікований командний пункт міг витримати пряме влучення ракети з ядерною боєголовкою і функціонувати після цього в автономному режимі 45 діб.
Музей налічує понад дві тисячі експонатів, які безпосередньо пов'язані з РВСП. Серед них є і макет міжконтинентальної балістичної ракети РС-19, більш відомої як «Сатана». Нагадаю, що саме такі ракети колись наводили жах на західний світ, оскільки вважалися практично незнищенними засобами противника.
Волинський музей відчинив свої двері у 1999 році. Сьогодні в музеї представлено понад 30 зразків авіаційної, бронетанкової, артилерійської, зенітно-ракетної техніки та озброєнь як часів Великої Вітчизняної війни, так і сучасної. Вся вона виставлена на відкритому майданчику.
— Із часу створення музею минуло 15 років. Скажіть, Вікторе Васильовичу, скількома експонатами вдалося наповнити його зали і фонди?
— Нині загальна кількість основного та науково-допоміжного фондів становить понад 30 тисяч. Усіх перелічити неможливо — не вистачить газетної площі вашого видання. Тому раджу всім, кому не байдужа власна історія, хто бажає доторкнутись до нашої минувшини, завітати до залів музею. 30 тисяч, як ви розумієте, не остаточна цифра, бо ми активно продовжуємо їх наповнювати. Щоправда, нам дещо не вистачає площі для їх виставлення для широкого загалу. Тому намагаємось активніше використовувати філії в регіонах, організовуючи там експозиції. Наприклад, у Військово-Морському музеї України в Севастополі не так давно організували експозицію «Військовий Севастополь. Історія героїчних звершень». Словом, намагаємося донести до українців якомога більше цікавої інформації. І це наше прагнення знаходить у них відгук.
— Ви сказали, що наявних площ музею та його філій замало. Тож чи не доцільно відвести під нього окрему будівлю?
— Дуже слушна думка. Я, як кажуть, засинаю і прокидаюсь із нею, мріючи про її якнайшвидшу матеріалізацію. Більшість країн, навіть ті, у яких значно скромніша на події історія, мають музеї, які розміщені у величезних приміщеннях. Наприклад, у Санкт-Петербурзі музей Військово-Морського флоту міститься в будинку площею майже в сотню тисяч квадратних метрів. Але незабаром він переїде на площі, які в кілька разів перевищують наявні. Не закликаю сліпо копіювати досвід інших, зважаючи на наші особливості, зокрема економічні, але, гадаю, держава все ж повинна робити все можливе для того, щоб люди знали історію власної країни, а молодь ще й виховувалася на справжніх цінностях. Адже будь-яка держава сильна насамперед патріотами.
— До речі, а чи багато відвідувачів побувало в музеї та його філіях?
— За час існування в музеї побувало понад 100 тисяч відвідувачів. Це, зокрема, військовослужбовці Збройних Сил, ветерани, студенти та школярі. Мене особисто радує той факт, що з кожним роком серед відвідувачів більшає молодих людей. Це значить, що молодь цікавиться власною історією, минулим українського війська. Отже, і в України як держави, і її війська є майбутнє.
Розпитував Сергій ЗЯТЬЄВ
Візитна картка співрозмовника
Полковник Віктор Карпов закінчив Львівське вище військово-політичне училище у 1984 році. Службу розпочав на Далекому Сході Росії. Очолював музей Далекосхідного військового округу. Після навчання в гуманітарній академії ЗС Росії у 1994 році повернувся в Україну, де продовжив службу в Головному управлінні виховної роботи МО України. У жовтні 1995 року очолив музей ЗС України.
Віктор Васильович є автором багатьох статей і монографій, у яких розповідається про історію українського війська та військового музеєзнавства. Ще на Далекому Сході захопився дослідженням теми японських військовиків, які в 1945 році опинилися в радянському полоні, результати якого оприлюднив у численних публікаціях.
Полковник Карпов є також головним редактором «Військово-історичного альманаху» та науково-методичного збірника «Український військовий музей».
— Насамперед зазначу, що подібні установи є практично в кожній країні, — говорить Віктор Васильович.— Адже армія — це один із головних атрибутів будь-якої країни. Україна, звісно, не виняток.
також у паперовій версії читайте:
назад »»»