ГРОМАДЯНИН — ЦЕ ЗВУЧИТЬ ГОРДО
ТІЛЬКИ НЕ ТОДІ, КОЛИ ЙДЕТЬСЯ
ПРО МОЖЛИВІСТЬ ПОДВІЙНОГО ГРОМАДЯНСТВА
Захисники української мови нині опинилися в ситуації, змальованій у відомій приказці «Хочеш миру — готуйся до війни».
Цього тижня тисячі супротивників ухвалення нової редакції закону про мови вдруге відстоювали недопущення внесення цього «шедевра законодавчої думки» до порядку денного. Тим часом, схоже, можновладці готують нам ще один «сюрприз». Нещодавно віце-прем'єр-міністр Борис Колесников висловився за запровадження в Україні інституту подвійного громадянства.
«Якщо ухвалять, буде дуже непогано, — розмірковує урядовець.— Такі закони є в різних країнах світу. Питання в тому, де будуть сплачуватися податки». Себто, виходить, інших застережень у представників партії влади немає і бути не може. Чому, власне, навряд чи потрібно дивуватися.
Річ у тім, що вперше тему подвійного громадянства порушували саме під час президентських виборів-2004. Причому порушували також зусиллями представників нинішньої влади. Зокрема, на озброєння її активно узяв тодішній прем'єр-міністр, а нині глава держави Віктор Янукович. Показово, що таку ініціативу миттєво підхопили в Російській Федерації. До Державної думи навіть було внесено відповідний законопроект, на який час поглянути прискіпливіше. Адже проекти (як і рукописи) не горять...
Що нам пропонують «північні брати»
Серед проблем, які пропонували вирішувати першочергово, називали армійську службу та виборчі права громадян сусідньої держави. Робочий варіант угоди про подвійне громадянство, підготовлений російською стороною, містив ще низку нюансів. По-перше, на потенційного громадянина двох держав планували не поширювати увесь масив обмежень, встановлених для іноземців. По-друге, косо-криво та все ж виписано, як розв'язуватимуть питання соціального забезпечення, освіти й медичного обслуговування. Було вирішено враховувати місце проживання біпатрида (тобто особи з подвійним громадянством). Більш-менш цивілізовано пропонували розв'язувати проблему проходження військової служби — на території, де «подвійні» жили на момент призову. Хоча й тут не без нюансів: механізму такого призову не виписано.
Автори проекту навіть спробували попіклуватися про дітей потенційних біпатридів. Планувалося, що їхні чада від народження матимуть такий самий статус, як і батьки. А після досягнення повноліття їм мали б надавати право вибору: продовжувати такий статус або відмовлятися від громадянства однієї з держав.
Шість років можна було, та ніхто не просив...
Узагалі проблема так званого подвійного громадянства відверто надумана. Спробуймо це довести. Для цього згадаймо не таку й далеку історію. Варто наголосити: на зорі незалежності для запровадження єдиного громадянства було кілька підстав. Після розпаду СРСР і під час численних збройних конфліктів у колишніх республіках з'явилися тисячі біженців, водночас стрімко зростала організована злочинність, тому такий емігрантський потік в Україну був небажаний.
Крім того, економіка швидко занепадала, і забезпечувати соціальні стандарти, визначені у законодавстві, ставало дедалі важче навіть для власних громадян, тож масово надавати українське громадянство колишнім співвітчизникам із колишніх радянських республік було недоцільно. Автори Основного закону керувалися ще й завданням зберегти українську націю від «розмивання» через прийняття в громадянство осіб некорінного етносу.
Ця проблема, до речі, набирає неабияких обертів навіть у деяких державах Старого світу. Скажімо, канцлер Німеччини Ангела Меркель цього тижня закликала усіх громадян своєї держави... вивчати німецьку мову й активніше інтегруватися в суспільство. Так це в Німеччині, котра століттями виховувала представників панівної нації. А що ж говорити українцям...
Однак повернімося до питання подвійного громадянства. Крім того, що четверта стаття обох варіантів українських Конституцій чітко вказує на неможливість подвійного громадянства на українських теренах, це питання регулюється відповідним законом, ухваленим Верховною Радою в 2001 році.
Так от, панові Колесникову та іншим ініціаторам біпатризму не завадило б знати: до тих пір у нас були чинні ще два закони про громадянство. Вони побачили світ у 1991-му (на зорі незалежності) та 1997 роках. Перший із перелічених документів дозволяв (!) подвійне громадянство. Про це нині практично ніхто не пам'ятає, однак у другій частині його першої статті було зазначено: «Подвійне громадянство в Україні допускається на основі міжнародних угод». Проте за час дії цього законодавчого акта (не багато, не мало — шести років) жодних угод із жодною державою підписано не було. Що до цього можна додати?
Три «горішки» для біпатрида
Необхідно також наголосити, що в українському суспільстві існує туманне уявлення щодо того, як саме офіційне подвійне громадянство може відобразитися на звичайних жителях України. На відміну від «двуязичія», цю тему педалювали не настільки потужно. По суті, той, хто цього волів, давно змінив громадянство.
Сучасна юриспруденція виділяє три основні причини для виникнення «феномена» подвійного громадянства. По-перше, при народженні дитини від громадян держави, яка під час визначення громадянства сповідує так званий принцип право крові на право ґрунту. Зрозуміліше це можна пояснити на прикладі. Скажімо, народжені у Сполучених Штатах, автоматично стають громадянами цієї держави.
По-друге, подвійне громадянство можливе у разі укладення шлюбу жінки з іноземцем, якщо за нею, згідно із законами однієї країни, залишається власне громадянство. А за законами іншої їй автоматично надають права її благовірного.
По-третє, два паспорти можуть мати люди, котрі «натуралізувалися», але цей процес не супроводжувався обов'язковою відмовою від попереднього громадянства. Цей принцип в ідеалі можна було б застосувати до українців, котрі шукають роботу за кордоном.
Хоча навіть тут існує чимало усіляких «але». Подвійне громадянство породжує багато правових колізій. Що б там хто казав про рівність прав і можливостей, світова практика демонструє: користуватися реальними благами справжньому громадянинові завжди простіше. Саме тому упродовж останніх ста років практика міждержавних відносин свідчить про намагання усіляко відмовлятися від інституту подвійного громадянства. Подібну практику більшою мірою застосовували лише на основі двосторонніх угод. А щодо цього дивися вище: подібний принцип безрезультатно діяв в Україні упродовж шести років.
Останній аргумент, що його нині намагаються використовувати прибічники ідеї подвійного громадянства. Він зводиться до того, що етнічним українцям у Росії (знову-таки не в Польщі чи Білорусі!) не вистачає захисту. На перший погляд, звучить благородно. Та якщо «копнути» глибше, отримаємо таку картину: Гаазька конвенція з питань громадянства, ухвалена ще 12 квітня 1930 року, проголошує таке. Держава (в нашому випадку Україна) може вважати своїм громадянином особу, котра перебуває у громадянстві іншої країни (в нашому випадку Росії). Проте коли ця особа перебуває на території Росії, дипломатичного захисту надати їй Україна не може. Тобто про жодний дипломатичний захист не йдеться.
Більше того, відповідно до цієї конвенції на території «третіх країн» потенційний українсько-російський біпатрид буде визнаний громадянином лише однієї (!) держави. Напевно, зайве уточнювати, якої саме.
«Обложили меня, обложили...»
До речі, навіть тепер Російська Федерація у деяких випадках визнає (!) подвійне громадянство. Це відбувається в разі, якщо паспорт іншої держави її громадянин отримав до 2002 року. І (увага!) коли цей громадянин постійно живе на території іншої держави (подібна норма існує в Греції, Швейцарії та інших країнах, що їх деякі аналітики ставлять за приклад, мовляв, це — взірець). Ось чому РФ свого часу так охоче роздавала паспорти в сепаратистських регіонах Грузії. Та й у Криму, за різними підрахунками, нині не менш ніж сто тисяч громадян, котрі будь-якої миті можуть дістати зі своїх «широких штанин» як український, так і російський паспорти.
Доречно пригадати, під яким «соусом» позаторік починалася російсько-грузинська війна. Правильно, росіяни заявили про необхідність забезпечити захист своїх громадян. Задля справедливості слід зазначити: це аж ніяк не російський винахід, а запозичення американського досвіду. Ще в 1983 році під приводом захисту американських студентів США здійснили інтервенцію і повалили уряд Гренади.
Нинішнього літа «громадянський подарунок» надійшов ще й із сусідньої Угорщини. Тамтешній парламент ухвалив закон, яким спрощено набуття громадянства етнічними угорцями в сусідніх країнах. Таких найбільше живе у Словаччині та українському Закарпатті. Згідно з новаціями на громадянство Угорщини можуть претендувати іноземці, які доведуть своє угорське походження та вивчать угорську мову. Власне, угорцям Закарпаття вчити нічого не потрібно — в деяких районах цієї області угорську можна почути набагато частіше, ніж українську. Водночас новий закон не надає таким потенційним біпатридам виборчого права. Це означає, що остаточно відриватися від України ця категорія громадян не буде.
Згаданий закон набере чинності з першого січня наступного року. Однак якоїсь реакції з боку вітчизняної влади досі немає, на відміну від словацької влади. Бо там почали бити на сполох уже наступного дня після ухвалення угорського рішення. Це ще один показовий момент, як варто захищати інтереси власного етносу. Зрештою, і Словаччина, і Угорщина — члени Євросоюзу, а Україні до нього, на жаль, дуже далеко.
Випадки «паспортизації» українських громадян набувають масовості й з румунських теренів. Аргумент Бухареста — громадянство надають нащадкам тих, хто до 1940 року був румунський підданий. Отже, виходить, що наші південні сусіди, попри всі міжнародні угоди, надалі вважають певні українські території своїми?
Тут також є подвійні стандарти: Румунія сильно обурювалася, коли Угорщина у 1990-х почала видавати «картку угорця» етнічним угорцям у Румунії. Мовляв, так вона посилює сепаратистські настрої.
До сказаного можна додати, що депутати Румунії та Угорщини роками в Парламентській асамблеї Ради Європи пишуть заяви про підживлення сепаратизму етнічних меншин: що у школах цих меншин відсутні написи державною мовою, що на будівлях органів місцевої влади вивішують прапори іноземної держави.
«Дірки» в законі...
Можна простежити ще й таку особливість: в Європі майже до кінця 1990-х було переважно негативне ставлення до подвійного громадянства. Країни, які його дозволяли, були зазвичай з колоніальним минулим, тому подвійне громадянство для них — це ніби своєрідний важіль впливу на колишні колонії (Іспанія, Франція). Аргументи відомі: як громадянин із подвійним громадянством вирішуватиме, обов'язки перед якою державою він виконуватиме? Ще одним вагомим аргументом проти подвійного громадянства є те, що біпатризм дає змогу легально уникати кримінального переслідування злочинцям, котрі обирають «другою батьківщиною» державу, що не видає своїх громадян.
Судячи з реакції багатьох країн на сучасні події «на ринку» громадянства, наразі негативне ставлення до біпатризму, ймовірно, знову посилюватиметься. І Україні в цьому процесі потрібно не пасти задніх. Наприклад, торік Верховна Рада навіть ухвалила в першому читанні закон, котрий запроваджував кримінальну відповідальність у вигляді п'ятирічного позбавлення волі громадян, які тримають по два чи більше паспортів. Однак загалом цей документ так і не побачив світу.
Чинні норми законодавства щодо громадянства у нас «сирі». Усе чітко: дозволяється мати лише одне громадянство. Та чітко прописаної відповідальності за порушення цього постулату немає ні у Кримінальному, ні в Адміністративному кодексах. Єдине, що може бути застосовано до такого громадянина,— це втрата українського підданства. Але й ця процедура складна. Насамперед тому, що між державами (наприклад, нашою і Євросоюзом) немає відповідної угоди про обмін такою інформацією. І, як засвідчує практика, небагато нині зацікавлених у тому, щоб така угода з'явилася.
Далі більше. В законі України про громадянство є чимало суперечливих моментів. Наприклад, другою статтею цього документа передбачено: коли громадянин нашої держави набуває громадянство іншої країни, він... визнається лише громадянином України.
В іншій статті сказано, що можлива втрата українського громадянства не є автоматична. Для цього визначається формальна процедура для кожного окремого випадку. Ця процедура тягне за собою участь урядового органу (Міністерства внутрішніх справ і за кордоном — консульських послуг). Має бути офіційне прохання з додатком низки документів, включаючи документ, що підтверджує: означений громадянин придбав іноземне громадянство. Остаточне рішення про позбавлення людини українського громадянства ухвалює Комісія з питань громадянства Адміністрації Президента. А підписати вердикт має особисто (!) глава держави. Ось така громіздка процедура.
* * *
Утім, розмови про подвійне громадянство, вочевидь, так і залишаться розмовами, принаймні поки що. Річ у тім, що українська Конституція в цьому питанні непохитна. Для того щоб змінити статтю про єдине громадянство, мало навіть трьох сотень депутатських голосів. Стаття, що визначає це саме єдине громадянство, міститься в першому розділі Основного закону. А щоб змінити його, потрібні результати всенародного референдуму. Якби прибічники біпатризму були впевнені в успіху, вони б давно розпочали збирати підписи за подібну ініціативу.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
- КУДИ ПРЯМУЄ УКРАЇНА...
назад »»»