ПЕТРО ПЕРЕБИЙНІС: «ПОЕТИ В УКРАЇНІ ПРЕЗИДЕНТАМИ НЕ БУВАЮТЬ»
Є люди, від чиєї присутності стосунки, атмосфера й вода стають чистішими, а ґрунт — чорноземнішим. І це незалежно від того, що хтось про них навіть не чув. Ці люди існують і невидимо впливають на якість наших душ і нашого життя. Без них все потонуло б у демонській чорноті зла.
Серед них — поет Петро Перебийніс, який цілком міг би бути прообразом Маленького Принца француза Антуана де Сент-Екзюпері. Він досі дитинно романтичний, щирий, делікатний, скромний, совісний — «людина без шкіри». Та його безпосередність-наївність пройняті такою мудрістю-прозорливістю, що навіть острах бере,— він вражаюче розуміє, де ми перебуваємо, куди йдемо і чого можемо досягти.
Так, Петро Перебийніс — поет-лірик за своєю глибинною сутністю, все своє життя відданий Поезії, його неможливо уявити «перебіжчиком» в інші жанри, скажімо, романи чи мемуари (втім, він — автор п'єси, та й у ній добра половина — поезія), щодня вигострює поетичні рядки, без кінця фанатично удосконалює написане (скажімо, збірка «Пшеничний годинник», за яку Петро Перебийніс отримав Шевченківську премію, досі набуває іншої якості і вигляду, бо немає меж удосконаленню), і при тому поет не живе в золотій вежі мрій — його серце відкрите всім трагічним перемінам в Україні й світі. Він не просто констатує, він шукає рішення і лікує словом усіх тих, хто здатний нині читати поезію.
Слушно зауважив Леонід Пастушенко: «Петро Перебийніс — поет сольного плану, і нехай у нього не такий трибунний голос, як у Івана Драча чи Бориса Олійника, — його «спів» радше схожий на задушевну сольну партію за гостинним столом на родинному чи й громадському святі, принаймні, у тій компанії, що любить саме рідну, українську пісню. А наша знаменита пісня, як і весь фольклор, — це і є наша національна легенда, своєрідна «система мислення та досвіду».
Петро Мойсейович Перебийніс народився 6 червня 1937 року (з Пушкіним та Ахматовою в один день!) у селі Слобода Шаргородська на Вінниччині. Батько його, Мойсей Феодосійович, пішов на фронт, щоб до сина повернутися лише у спогадах. Домашньою його вчителькою була мама, Анастасія Левківна. Змалку вона зачарувала хлопчика піснями, казками і навіть своєю самобутньою подільською говіркою.
Закінчив майбутній поет Шаргородський сільськогосподарський технікум і факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка.
Входив у літературу разом із своїми ровесниками — шестидесятниками.
Пройшов шлях від рядового журналіста до головного редактора таких авторитетних видань як «Літературна Україна» і журнал «Київ».
Не любитель тусовок, Петро Перебийніс там, де вирує красне слово і мистецтво — на презентаціях книжок, відкриттях літературних виставок, заходах Міжнародного конкурсу української мови імені Петра Яцика, в журі літературних конкурсів...
Характерними є захоплення поета — класична музика та авіація.
— Петре Мойсейовичу, хай камертоном нашої розмови будуть такі Ваші слова:
Стою серед усіх
калинокровних родичів моїх.
Одних — уже немає,
інших — ще немає.
А я живу.
Єднаю небо і траву.
«Хто ви, прапрадіди? — гукаю.
«Хто ви?» — і повертається луна.
І тайну Лета поглинає...
Поета творить його власна біографія, рідні небо й земля, люди довкола. Тож які віхи-події та люди спонукали Вас піти поетичною стежиною, що «в небо завертає»?
— Моя поезія — це моє життя. Це моя рідна подільська земля, без якої неможливо уявити планету. Це мій древній хліборобський рід, без якого неможливо уявити людство. Мало сказати, що я люблю свою землю. Я приріс до неї серцем і кров'ю. Мало сказати, що я люблю свій козацький рід. Я живу його нескінченною роботящою долею. Я дихаю живлющою гордістю за нього.
Мій дідусь, Феодосій Данилович Перебийніс, був простим селянином, але дуже любив книжки. Постійно шукав, де можна щось прочитати про Максима Перебийноса-Кривоноса. Дід якимось чином зумів порахувати, що за триста років після Максима (а це всього лише кілька поколінь) іншої родової лінії Перебийносів не було. І справді, це підтверджує недавно опублікований «Реєстр Війська Запорозького». Отже, ми — прямі нащадки легендарного козацького полковника, побратима і сподвижника гетьмана Хмельницького.
Та й вишнева наша Слобода Шаргородська — історичне село, яке досі зберігає рештки мурованого турецького стовпа. Колись він був символом Оттоманської імперії. А тепер стоїть, як німий свідок нашої непокори. Ось тут я виростав, тут надихався героїчною історією і волошковим словом рідного Поділля.
Сам не знаю, як і чому почав писати. Це якась небесна таємниця. Правду кажуть: письменником треба народитися. І тут ніякої містики немає. Це я до того, що сузір'я, астрологічні чинники, видно, все-таки впливають. Коли мене вперше показали мамі, сусідка по палаті, циганка-породілля зразу вигукнула: «О, молодичко, цей чорнявий хлопець буде робити книжки!» Мама затулила мене, як їй здалося, від недоброго ока і злякано сказала: «Та що ви?! Ми бідні люди...» Але ж таки напророкувала чорноока. Як у воду дивилася.
І ким тільки бачив себе я в дитинстві: і художником, і льотчиком. А ось до слова тягнувся підсвідомо. Перші ритмічні рядки виринали в уяві, коли я ще не вмів тримати перо. Це були якісь мимовільні перегуки з музикою Шевченкового слова. А найперший вірш написав в одинадцять років. Зробив, так би мовити, переспів улюбленої дитячої казочки про Козу-Дерезу.
Життя змусило мене вчитися на агронома. І я вступив до Шаргородського сільськогосподарського технікуму. Тато радів, коли я приносив диктанти і перекази з червоними п'ятірками. Хтозна, напевне, вже тоді світило мені слово. До речі, технікум наш містився у колишній духовній бурсі, де навчалися Степан Руданський і Михайло Коцюбинський. І це теж могло вплинути на вибір шляху. До того ж у технікумі оголосили літературний конкурс. Я одержав першу премію: книжку Гоголя з написом, печаткою і небачене тогочасне диво — піпеткову авторучку. Тато з неприхованою гордістю довго розглядав мої відзнаки і нарешті замислено мовив: «А може, ти будеш цим... писательом...»
До «писателя» було ще далеко. А ось читачем я справді став. Першою моєю книжкою виявився чи не єдиний у селі дідівський «Кобзар». Його дотепер я зберігаю як найдорожчу родинну реліквію. Старенький, із присохлими грудочками вічного нашого чорнозему, він стоїть на почесному місці поряд із «Кобзарями» багатьох наступних поколінь. А ще була в нас тоді поруділа від часу стара літературна хрестоматія. Незрозуміле це словечко звучало в душі, як музика. Як щось небесно-земне, знадливо-загадкове: хрест і мати... Часто перед неписьменними тітоньками я жалісливим голосом читав Шевченкову «Катерину». А потім під чадливою гасовою лампою до пізньої ночі поринав у непіддатливе словесне мереживо Франкової повісті «Борислав сміється». І мимовільне це зачарування назавжди осяяло моє життя, мою долю. Не дивно, що вже зрілою людиною я з олівцем у руках прочитав усі п'ятдесят томів із безмежної спадщини великого Івана Франка. Хтось може заперечити, а як на мене,— письменник починається з читача. І з маминої пісні. От цього вже ніхто не зможе заперечити.
Напочатку я сказав, що поезія — це моє життя. Я не скаржуся на свою долю, хоча вона й не щадила мене. Не надивились ми на тата-фронтовика, не намилувалися ним. Тато захищав народне добро і загинув як солдат від бандитської руки. Серед лютої повоєнної зими біг я простоволосий нескінченним засніженим полем, через яке на промерзлих довгих санях везли мого суворого, молодого тата з незвично білим, осяяним світанковими снігами обличчям. Біг я до мами і не знав, як їй про все сказати, як захистити її від неймовірної, несподіваної звістки. Та мама все побачила у моїх скрижанілих від болю очах, зойкнула і спіткнулась у глибокому заметі перед нашими кленовими ворітьми...
Що й казати, багато пережив я у своєму житті. І коли було невимовно тяжко, завжди рятувався думкою: Господи, яке щастя, що в мене є ще поезія! Моя жар-птиця, яку нелегко упіймати...
— Що Вас найбільше турбує в українській літературі?
— Нашій літературі особливо не вистачає універсальності слова. Тому вона так повільно виходить на міжнародні орбіти. Тому немає у нас нобелівських лауреатів. Кожен письменник має твори, які хвилюють, можливо, не тільки нас, українців. Ось принагідно згадалася доля мого вірша «Що хотів сказати дід?». Чому його перекладено різними мовами? Може, тому, що в цьому образі інша людина побачила свого діда? Хтозна. Але ж біда, що творів «для всіх» у нас небагато. Не кожен має сміливість оголити свою душу, показати свої «рани», чесно і совісно висповідатися перед світом і людьми. Висповідатися перед собою. Поет виповідає себе, а виходить — виповідає інших. Чим більший поет, тим ширше коло людей потрапляє у космос його думок і почувань. Тим об'ємнішими, суспільно вагомішими є його художні відкриття та узагальнення. Тільки так можна достукатися до серця планети.
Кому судилася далека дорога — невідомо. Ми, багаторічні невільники імперії зла, своє слово вже сказали. Світ не дуже прислухався до нього. То, може, вільним душам незалежної України випаде щасливіша доля? Дай Боже нашому теляті вовка з'їсти...
— І знову звернімося до Ваших віршів.
...Та що зі мною? Де я?
Куди мій шлях проліг?
Ступає тінь Антея
босоніж по ріллі.
Або: Мене тривожать поїзди // і видива пророчі...
Отже, де Ви нині, де всі ми? Які «видива пророчі» Вас тривожать? Я маю на увазі соціальний, політичний підтекст сьогодення України і того, де вона може опинитися.
— Де я нині? У безповітряному просторі. Не вистачає кисню. Нічим дихати. Таке відчуття, що світ навколо тебе — величезна космічна барокамера, з якої поволі викачують останні краплини неосяжної, невидимої субстанції життя. І ти задихаєшся. І в нутро твоє вривається зі свистом жахлива, вбивча порожнеча. І серце, легені, все єство наливаються болем, закипають отруєною кров'ю. Страшно? Жорстоко? Несправедливо? Що ж, я готовий почути інші метафоричні визначення нашого сьогоднішнього стану.
Не хочу розписуватися за всіх. Не хочу бути пророком. Пророків без мене вистачає. Один бачить у своїй збудженій уяві привиди громадянської війни, другий — криваві майдани і навіть гайдамаччину, а третій і взагалі нічого не бачить. Попелище. Вигоріла земля. Марсіянська пустеля... Це ж треба так не вірити у життєдайні сили нашого народу, щоб отаке-ось городити. Тільки й чуєш: ми приречені, Україна гине... Та не буде цього ніколи! А кисневий голодомор, який ми зараз переживаємо, — це результат не тільки владного, а й, сказати б, інформаційного терору. Ось простежте хоча б тиждень за телевізійними програмами. З чого, зазвичай, починаються останні вісті? Може, з приємних новин державного чи світового значення? Та де там! Убивства, каліцтва, катастрофи. Понівечені тіла. Кров, кров!.. Якийсь тотальний мазохізм. Якесь фатальне самокатування. А «ненав'язлива», нескінченна реклама і самореклама! А залізобетонна «нібимузика» скрізь і всюди, на кожному кроці?!
Невже так важко на державному рівні поставити все з голови на ноги? Та досить одного звичайного дзвінка Президента, щоб ця заброньована машина реверсом закрутилася в іншому напрямку. Але ж не можна! Ринкова демократія. Нехай задихнеться півлюду, аби лиш догодити цьому ненажерливому віртуальному фантому. Та що ж це за демократія, яка душить людину кисневою подушкою!
Нічого. Здужаємо. Пережили «комунізьми», переживемо й квазідемократію. І немає потреби ворожити, де може опинитися Україна. Вона опиниться там, де треба. Де вона стояла і стоятиме вічно.
— Ви написали:
Розрівняли зелені байраки,
розтоптали червоні суниці.
Засліпили наївні ромашки
вулканічним окропом смоли.
По насінню, корінню, пагінню
прокотились вогнем і металом,
по живому сипнули асфальтом
і пройшлися нещадним котком.
Не померла під пресом гарячим
лиш одна золота насінина —
і зухвалим колінцем росточка
проломила могильну плиту...
Коли говорити прозою, то що може проломити могильну плиту над всіма нами, над Україною?
— А навіщо говорити прозою, коли говорить поезія? У нашому суспільстві нагромадилося стільки зла і злості, що, здається, примирити нас може тільки поетичне слово. Поезія — це доброта. Злої поезії не буває. Але це, так би мовити, професійна самовпевненість, літературний максималізм. Не забуваймо про Віру, про Біблійні істини. Біблія — це ж пісня пісень, це поезія в поезії. І якщо вже зайшла мова про духовне, сакральне, то не можу обійти мовчанням те, що довелося почути цього спекотного в усіх проявах літа від московського Патріарха. Як вірний із дитинства мирянин, я поважаю і шаную всіх патріархів. І в тому числі Патріарха Кирила. Але як громадянин вільної, незалежної держави я маю право на власну думку щодо сказаного найвищою духовною особою іншої країни на моїй рідній землі.
То що ж ми почули у себе вдома від Його Святості? А хоча б висловлені в блискучому полемічному стилі риторичні запитання, «во имя чего» висаджувались у повітря наші святині. Гай-гай, та хіба ж не відомо, хто і «во имя чего» вершив цю сатанинську роботу? Але нам утовкмачують, ніби призвідцею всіх наших бід була якась міфічна інтелігенція. Чи не та це інтелігенція, що лежить у безіменних могилах на Соловках, Колимі, на всіх безмежних просторах засніженого Сибіру і скрижанілого Заполярного кола?
Нікого не пощадили святійші уста. Добре дісталося і животатим служкам проклятущого «золотого тельца». Жалюгідний вигляд мали київські, одеські, дніпропетровські удільні князьки-олігархи, коли суворий Патріарх метав гнівні громи на бідолашні їхні голови. Мовляв, лиховісний цей «телец» є найбільшою загрозою для «нашего народа» і всього цивілізованого світу. Істинно так! Ось тільки... солодкаве оте «нашого народа» вимовлялося якось так підозріло «собирательно». Ну що тут сказати? Ми вже, хвала Богові, звільнилися від задушних «братских» обіймів. Ми вже самі — народ. Ми — держава. У нас є свій — Київський Патріархат, є свій Патріарх Філарет. І навіть коли московські ієрархи настійно дають зрозуміти, нібито нашої Церкви не існує, ніхто не сумнівається, що ми були, є і завжди будемо на своїй, Богом дарованій землі.
Можна було б саме тут сказати «Амінь!». Та не полишає тривога: а справді — що врятує Україну? Двох думок немає. Наша Україна стане повноцінною державою лиш тоді, коли матимемо єдину Помісну Українську Православну церкву. Тільки Віра спасе Україну. І ми воскреснемо. Як золота насінина, що здатна проломити могильну плиту.
— Якби Вам дали можливість видати два президентських укази, про що вони були б?
— Перший указ — «Про державну службу контролю за функціонуванням і розвитком державної мови і мов національних меншин України». І другий — «Про державну підтримку українського книговидання» із такими підпунктами:
— звільнити від податків на додану вартість і прибуток видавців і поліграфістів, які випускають українські книжки;
— зняти з видавців української книжки всі митні та інші платежі за імпорт сучасного обладнання і нових поліграфічних технологій.
Можливо, ці проекти занадто «поетичні». Воно й не дивно. Поети в Україні президентами не бувають.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»