РЕЙ БРЕДБЕРІ — ПРОВИДЕЦЬ ЧИ ФАНТАЗЕР?
У радянські часи його книги розходилися країною мільйонними тиражами. В роки «відлиги» ми могли скласти враження про західну фантастику передусім за його творчістю. Тривалий час він вважався письменником-фантастом, твори якого найбільше продають. І нині пошарпані книги цього «чарівника вигадки» спроможні захопити так само, як і п'ятдесят років тому.
Коли людина втрачає відчуття часу (наприклад, для середнього американця історичний час почався лише три сотні років тому), на допомогу їй приходить фантастика. Попри коротку історію становлення жанру, вона робить очевидним масштаб змін, які відбулися у культурі. Імена заворожують харизматичністю: Азимов, Толкієн, Воннегут, Ле Гуїн... І, звісно ж, Рей Бредбері. Сам він не вважає себе письменником-фантастом і принципово не знайомиться з творчістю колег по перу: «Я вважаю себе письменником «ідей». Я з категорії мрійників — вигадників нового». Метр любить порівнювати себе з фокусником, який дістає з бездонного чарівного капелюха різні магічні дрібнички. Плазмовий телевізор, мобільний телефон — антураж його давніх творів.
Описуючи здобутки технічного прогресу, незбагненні у своїй примхливості, у повсякденному житті він підкреслено старомодний: містер Рей не вміє водити автомобіль, користується не комп'ютером, а старенькою друкарською машинкою, ненавидить Інтернет («...він заважає почути одне одного»). Письменник водночас захоплюється науковими досягненнями і боїться їхніх наслідків — коли раціональна свідомість принесе смерть найдорожчому, що є у нього — світу Фантазії. Адже те, що вчора було фантастикою, сьогодні вже реальність. Сказано ж: «Бійтеся своїх бажань. Вони можуть здійснитися».
...Реймонд Дуглас Бредбері народився 22 серпня 1920 року. Перші книжкові враження Рея — «Країна Оз» Френка Баума, оповідання Едгара По, пригодницькі романи Берроуза. Жуля Верна письменник називає своїм «літературним батьком», а Уелса — «мудрим дядечком». Змалку у нього був нездоланний потяг до чарівної вигадки. Сім'я 12-літнього Рея не мала за що купити продовження «Марсіанських війн» Берроуза, і він вирішує сам дофантазувати книгу. А потрапивши на виступ знаменитого ілюзіоніста Блекстона, Рей захотів стати фокусником.
Після переїзду до Лос-Анджелеса він перетворюється на пухкенького очкарика, традиційного шкільного парію, об'єкт знущань. Йому залишається тільки читання. Бідність не дозволила здобути вищу освіту, тому письменник просиджує в читальні. Як говорить сам: «Замість коледжу я закінчив бібліотеку». Бредбері розсилає свої твори по журналах. У відповідь — мовчання. У 1937-му він став членом лос-анджелеської «Ліги наукових фантастів». Січень 1938 р. — його перша фенська публікація, оповідання «Дилема Холербокена».
Перше (і останнє) політичне «запаморочення», яке спіткало його,— захоплення ідеями технократії. У 1930-х це була модна пошесть, химера, породжена в нетрях загального смутку від «шлюбу» Великої депресії з технічним прогресом. У Нью-Йорку, на безгрошів'ї, майбутній класик бігає вулицями і розносить газети. У 1942-му опубліковано його перше «марсіанське» оповідання «Сопілкар». 1943 року його твори почали з'являтися у Weird Tales, рідше в інших виданнях. У 1945 р. одне з них потрапило до журналу New Detective і отримало захоплений відгук редактора: «Це найцікавіший автор-початківець з усіх, кого мені доводилось читати». Один із його опусів увійшов до антології «Кращих оповідань року». Інший висунуто на премію О'Генрі. Книги Бредбері випускають найбільші видавництва. Його запрошують писати сценарії для Голлівуду.
Одначе справжній успіх чекає на нього 1950 року, коли письменник створює свої знамениті «Марсіанські хроніки». Три роки по тому — нова вершина, «451° за Фаренгейтом»,— одна з найяскравіших антиутопій в історії світової літератури. Ну а далі... Премії, переклади світовими мовами, визнання сучасників, слава живого класика, діти, онуки, благородна сивина... Він став казково знаменитий і нарешті заможний. Проте зостався тим же хлопчиськом, котрий зачитувався «Тарзаном»: дорослим по-хлопчачому плакав, дізнавшись про смерть його автора, Едгара Берроуза...
Мова зрілого Бредбері — примхливе і несподіване переплетення метафор. Літературні естети захоплюються його технікою, своєрідним «літературним імпресіонізмом». Його стиль, на перший погляд, такий легкий і невагомий, а як «лоскоче» звивини! Для нього важлива навіть не стільки фантастичність (відсутність реалістичності), скільки зневага до правдоподібності. Письменник проповідує літературу почуттів, а не думок, емоцій, дій. Вища цінність для нього — внутрішній світ людини, її світобачення, фантазія.
Головний герой його творів — Час, його особистий ворог і розрадник, джерело надій і пересторог водночас. Іноді крихкий, як крило метелика, почасти невідворотний, наче поступ залізних легіонів. У його оповідях навіть нечиста сила добра, а істоти з потойбіччя виявляються набагато людяніші, ніж їхні переслідувачі — пуритани, ханжі й «чистьохи»-законники. Недарма його улюблене свято — Хеловін. А стійкі й успішні борці зі Злом — діти. Фантазії в дусі «різдвяної байки» повертають його до себе «справжнього» — до Рея-дитини. Тож Бредбері вважає, що його дитяча мрія збулася, адже на що схоже створення книг, як не на виставу фокусника?
також у паперовій версії читайте:
- КРІЗЬ ПРОСТІР І ЧАС
назад »»»