ПАНОРАМА НОВОГО ЛИТОВСЬКОГО КІНО
Фестиваль «Литовське кіно: 1990–2010» протягом чотирьох днів збирав на перегляди фільмів усіх охочих і, що особливо рідкісно зараз,— безоплатно.
Організаторами цієї мистецької акції, що відбулася вперше за роки незалежності обох держав, виступили Міжнародний кінофестиваль «Тенета» і Посольство Литовської Республіки в Україні за підтримки Національної спілки кінематографістів України. Відкрився фестиваль прем'єрою фільму Гітіса Лукшаса «Вир».
Вечір відкриття розпочав вступним словом голова НСКУ Сергій Тримбач, який відзначив, що упродовж останніх років литовське кіно випало з поля зору українських глядачів. Нині йдеться про поновлення зв'язків. Голова Спілки кінематографістів Литви Гітіс Лукшас додав, що невдовзі у Вільнюсі буде показано п'ять фільмів українських кінематографістів.
Литовський кінематограф завжди викликав підвищений інтерес у серйозного глядача — насамперед своєю принциповою прихильністю до авторського кіно. Тут працювали своєрідні режисери й оператори, ціла плеяда першокласних акторів, які здобули європейське визнання. Але останніми роками литовські фільми потрапляли на наші екрани лише подеколи і доволі хаотично, не даючи уявлення про стан кінематографу в цілому. До того ж у ньому відбулася докорінна зміна поколінь митців.
Організатори фестивалю вирішили заповнити цю прогалину і запропонували українським глядачам найбільш повний огляд ігрового, документального та короткометражного кіно, створеного в Литві за останні 20 років. До програми увійшли шість повнометражних, одна документальна й п'ять короткометражних картин.
Фестивальні покази засвідчили, що, незважаючи на зміну поколінь, моди, естетичних напрямів, деякі тенденції, традиційно притаманні кінематографу цієї прибалтійської країни, збереглися. До них належать, зокрема, психологізм, певна споглядальність — і зовнішня, і за внутрішнім світом героя, тяжіння до авторського кіно.
Цікаво й неоднозначно відображена в литовських фільмах суспільно-політична, громадянська тематика. Скажімо, картина «Діти з готелю «Америка» режисера Раймундаса Баніоніса (сина популярного актора), знята в 1990 році, повертає нас до подій недалекого минулого. Її герої — підлітки, які збираються у підвалі готелю тільки задля прослуховування улюбленої музики, а згодом пишуть листа на радіо до Люксембурга з проханням надіслати записи пісень, що найбільше припали до вподоби — за велінням долі, проходять неабияку еволюцію. Бо в той буремний час усе хоч трохи не радянське викликало підозру, тож і цими дітьми не на жарт зацікавилося КДБ. Виклики до похмурих кабінетів, допити таки зробили свою справу: минуло небагато часу — і ось уже бачимо тих самих молодих людей, котрі крокують старовинними вулицями Каунаса, скандуючи: «Свободу — Литві!»
У програмі короткометражних фільмів привернула увагу стрічка «Дідусь і бабуся» — насамперед оригінальністю викладу матеріалу. За кадром дитячим голоском ведеться оповідь. Хлопчик чи дівчинка (достеменно не відомо) розповідає історію попередніх поколінь своєї родини — про бабусю, дідуся, тітоньку, висланих у сталінську епоху до Сибіру за те, що були куркулями й націоналістами. А перед очима глядача — чудернацький колаж з чорно-білих фото, архівної кінохроніки, анімаційних заставок. Деякі фрагменти розповіді звучать якось зворушливо наївно. І водночас, пропущена крізь призму дитячого світобачення, ця історія втрачає суворий драматизм і набуває інших, часом навіть гумористичних кольорів та відтінків.
Талановито парадоксально знято документальний фільм «Перед поверненням на Землю» (імен його авторів, на жаль, не вказано у програмі). Спостерігаємо, як спливають дні хворого на лейкемію хлопчика. Біль, горе, хвилини відчаю...Так, вони є, але все ж час від часу поступаються місцем звичайним дитячим пустощам і надії. І знову ж таки оповідь від імені хлопчика, його, можливо, недостатньо серйозне сприйняття того, що відбувається, спонукає повірити у щасливий фінал. Недарма ж наприкінці картини — багатозначні три крапки...
Режисери фільмів під час зустрічей з глядачами говорили про те, що литовське кіно нині, як і українське, переживає не найкращі часи: держава фінансує його дуже скупо. Та митці знаходять шляхи подолання кризи. Один із них — копродюсування творчого продукту, залучення до процесу продюсерів із розвинених європейських держав.
Як повідомила аташе з питань культури Посольства Литовської Республіки в Україні Габріеле Жайдіте, організація показів литовських фільмів в Україні планується й надалі.
також у паперовій версії читайте:
- РОМАНТИК І ТРАГІК В ОДНІЙ ОСОБІ
- ДВІ МОДЕЛІ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ
назад »»»