ТЕТЯНА КАЛІНІЧЕНКО: «НАЙКРАЩЕ КЕРМУВАТИ СВОЇМ КОРАБЛЕМ»
Що таке New Era Orchestra? Це, по суті, Тетяна Калініченко. Пам'ятаєте, у Маяковського: «Мы говорим — партия, подразумеваем — Ленин. Мы говорим — Ленин, подразумеваем — партия». Але в цьому разі йдеться про музичне дітище, створене над ідеологіями, канонами і забобонами. І певною мірою жанрами.
New Era Orchestra — це щось середнє між камерним і симфонічним оркестром, здатним виконувати класику від «Баха до Оффенбаха», етніку, авангард і андеґраунд.
Оркестром керує буревійний диригент Тетяна Калініченко, якій важко закинути всеїдність, радше це універсальність, бо її нинішні естетські «хуліганські витівки» мають серйозне підґрунтя: ще в період навчання в Національній музичній академії імені Петра Чайковського вона диригувала в «Молодій опері» постановками «Наталка Полтавка» М. Лисенка, «Весілля Фігаро», «Бастьєн і Бастьєна» В. Моцарта, «Царева наречена» М. Римського-Корсакова.
Від 2004 року працює диригентом Національного президентського оркестру України (художній керівник і головний диригент народний артист України Анатолій Молотай).
У Дніпропетровському академічному театрі опери та балету вела постановки Дж. Верді «Ріголетто», Бізе-Щедріна «Кармен-сюїта».
Має досвід успішних виступів у великих концертах, на престижних музичних фестивалях, демонструючи багаті й різноманітні інтереси в класичній, бароковій і сучасній музиці.
Проте найяскравіше харизматична пані Тетяна виявляє себе як лідер New Era Orchestra, доводячи, що вона є чудовим музикантом зі свіжим поглядом на інтерпретацію музичних творів різних епох і напрямів.
29 жовтня New Era Orchestra має взяти участь у міжнародному джазовому фестивалі Jazz in Kiev, що стало «останньою краплею» для інформаційного приводу зустрітися з Тетяною Калініченко в нашій творчій «Вітальні».
— Пані Тетяно, які ключові події й люди визначили Ваше покликання?
— Почну, напевно, з того, коли вчилася в Чернівецькому університеті. Саме там у моїй долі з'явився викладач із диригування Андрій Кушніренко. До зустрічі з ним у мене було інше життя, я інтуїтивно розуміла, що займаю не своє місце. Він визначив новий напрям, хоча на початку занять був здивований моєю обдарованістю, не знав, що з цим робити, тому що в жодні рамки навчального процесу я не вписувалася. Перевели на індивідуальне навчання. Я мала викладати музику в загальноосвітній школі, але мене залишили при кафедрі музики, причому, ще навчаючись, я уже викладала. Та після випуску поїхала до Києва навчатися оперно-симфонічного диригування.
У консерваторії педагогом із фаху став народний артист України Вадим Гнєдаш. Йому було складно зі мною, як і мені з ним. Він зіткнувся з ученицею, котра не підпадала під жодні стандарти.
— У чому Ваша нестандартність? Що дивувало-лякало педагогів?
— Не по роках яскраво виражена самостійність, що випереджала фізичний вік, нахабна переконаність у тім, що так, як знаю я, не знає ніхто. А також виняткова працьовитість, здатність швидко засвоювати великі обсяги інформації. Все це було огорнуте юнацьким максималізмом.
Хоча моя войовнича індивідуальність у музичній сфері мала свій козирний позитив, тобто оригінальне бачення творів часто не збігалося з так званими стандартними трактуваннями, але це призводило до конфліктів.
Нині всі обра'зи розсмокталися, а тоді ми розійшлися через жахливий конфлікт. Я — єдина людина в групі, котрій поставили з фаху «четвірку». У консерваторії — це смертний вирок, така оцінка дорівнює нулю. Гнєдаш зробив приписку: за поведінку. У плані музичної підготовки в мене було все гаразд, але, з огляду на «мою хамську неповажну поведінку впродовж чотирьох років навчання», він сказав: «Я хочу, щоб ти одержала урок на все життя. Не можна з людьми так поводитися, потрібно бути вдячною».
Він часто говорив: «Ти дикий кінь з дикого степу, якого потрібно об'їздити. Ти цього не розумієш, але я з тебе людину зроблю, хоч би як пручалася». Це мене надзвичайно кривдило, я симпатична дівчина з гарною фігурою, ну який же я кінь?
Оскільки в нього вибуховий темперамент і в мене теж, ми дійшли майже до крайнощів, тим паче що Гнєдаш дипломатичністю не вирізнявся, адже диригент — це лідер, а Вадим Борисович тривалий час керував оркестром Національного радіо України, це позначається. Ним зроблено понад тисячу фондових записів, тепер я уже розумію, що це таке, а тоді то було для мене порожнім звуком. Я бачила перед собою тирана, сатрапа, деспота. Не розуміла, що це узаконено професією, це потрібно приймати. З огляду на те, що таких рис у мене більш ніж достатньо, мені не подобалося, коли мене впрягали.
Тепер, звичайно, на ті заняття і на ту ситуацію я б реагувала інакше. У першу чергу, до мене дійшло, що я була не готова до такого спілкування. Так, у своєму маленькому місті, де закінчила університет і мене в ньому залишили як кращу, я почувалася зіркою, примою. Проте в столиці виявилася не готова до того, щоб повноцінно брати знання в майстра, сприймати його філософію професії.
Та є ще одне «але». Життя в столиці змушує жити в іншому ритмі, тут усе інакше. Є два варіанти: або ти виживеш, або загнешся. Процес виживання надто складний, і не стільки в побутовому, скільки у творчому плані. У той період моя поведінка, можливо, здавалася хамською, невдячною, однак завдяки цьому я себе не втратила, не стала в шеренгу диригентів, котрі закінчують консерваторію, одержують дипломи і йдуть у нікуди — займаються будь-чим, але не своєю професією. Це правильні, грамотні хлопці, можливо, у чомусь кращі за мене. Але я дієвий диригент! У мене немає жалю, що я пройшла такий норовливий тернистий шлях, він має свої бонуси. Адже я могла стати в шеренгу і розгубити якості, що відрізняють мене від інших. Якщо хочеш себе створити, йди своїм шляхом.
А от за те, що я ображала Гнєдаша як особистість, мені соромно. У мого педагога вистачило розуму і терпіння не відмовитися від мене. Вадим Борисович дав мені чимало технологічних умінь у роботі з оркестром, те, чого в консерваторії тепер ніхто не дає. Ці знання коштують мільйони доларів. Якщо ти маєш талант, але не володієш технологією, займатимешся самодіяльністю.
— Що спонукало створити власний оркестр?
— Коли далі говорити про ключових людей у моїй долі, то одним із них є Андрій Різоль (онук знаменитого баяніста Миколи Різоля). Він спрямував мене у нове русло, коли три роки тому сказав: «Таню, ти не впишешся в жодну державну структуру, тобі потрібно створювати свій оркестр, яким керуватимеш по-своєму». Я розуміла, що свій колектив вимагає великих ресурсів — фінансових, фізичних, моральних. Андрій наполягав: «Якщо не вийде, у тебе совість буде чиста. Ти зобов'язана спробувати. Треба зібрати музикантів, почати щось робити. Переконаний, тобі це сподобається, це твоє». У результаті з'явився київський New Era Orchestra.
— У чому його «родзинка»?
— Базовий склад — двадцять дев'ять музикантів, він може збільшуватися (з огляду на завдання) до тридцяти п'яти. Для камерного оркестру склад великий, для симфонічного — маленький, але розширює можливості у виборі репертуару й художніх засобів.
Щоправда, мені, бува, дорікають: «Зроби оптимальний склад: 25 струнників. Грошей заробите більше». Одначе тоді я втрачу наш репертуар, отже, завжди веду за собою цей склад: струнна група, рояль, при необхідності — синтезатор, клавесин (усе це окремі спеціалізовані музиканти) і ударні інструменти у всіляких комбінаціях, зокрема рідкісні інструменти, наприклад із Тибету. У мене є підтримка в особі Георгія Черненка, керівника ансамблю ARS NOVA, він виручає незвичайними інструментами, приміром, незабаром мені знадобляться церковні дзвони. Якось Георгій надав шість чавунних баняків (у таких селяни готують їжу в печі). Вони видають певні ноти, звучать красиво і колоритно виглядають. Ще я розшукала хлопця, у якого вдома є колекція індійських та інших екзотичних інструментів.
Незвичайне звучання — одна зі складових самобутності нашого оркестру. Любов до тембрів, їхніх дивовижних поєднань дає мені фізичне задоволення; придумуючи їх, я чую їх усередині себе, кажу аранжувальникові: поїдь, не знаю куди, візьми такий-то інструмент, і це буде добре. Згодом це спрацьовує.
Напевно, найскладніше — пошук репертуару, це те, що формує оркестр і стає його «родзинкою». Тут витрачені зусилля окупляться сторицею. Я консультуюся, використовую власні зв'язки, контакти музикантів. Скажімо, щоб виступити на арт-фестивалі «Гогольфест», я буквально замучила художнього керівника Большого театру в Москві композитора Леоніда Десятникова. Телефонувала йому разів сто, волала: «Мені треба ось це, допоможіть, знайдіть, я хочу так». Ми використали кілька його саундреків із кінофільму «Москва».
Я «ставлю на вуха» всіх, для мене немає проблем зателефонувати будь-якій людині, хоч хто б вона була, щоб отримати те, що мене цікавить. Прошу: дайте зіграти, якщо не безплатно, то скільки коштує... зробіть знижку. Раніше це обмежувалося Україною і Росією, тепер це Канада, США, Велика Британія, Австрія, Латвія, Литва, Естонія, Франція.
— Напевно, «родзинкою» оркестру є також те, що ним керує жінка, та ще й лівша?
— Так, це викликає певний подив, хоча важливий результат роботи. У світі є мільйони чудових жінок-хірургів, на операційному столі ніхто їх не запитує про статеву належність; серед жінок є видатні вчені й політики. Для мене жінка за диригентським пультом — це нормально, але багато хто цей факт сприймає як рідкість, екзотику.
— Ще б пак! Під Вашим началом чимало чоловіків, кожний — індивідуальність, усіх потрібно організувати, дисциплінувати, мобілізувати, повести за собою. Безумовно, це викликає подив. Необхідні колосальна енергетика, харизма, неординарність, владність. Може, я щось пропустив з того, що дає Вам можливість йти обраним шляхом?
— Те, що ви назвали, справді обов'язково має бути. Проте без задоволення від своєї роботи все перелічене вище гине на корені. Організовувати, командувати, вести за собою — це радше хрест, який потрібно нести. Іноді я так виснажена, що до початку репетицій майже падаю з ніг: немає сил робити програму, я «просочена» невір'ям, здається, нічого путнього не вийде. Додамо елемент розпачу через те, що в колективу немає стабільного фінансування. Але раптом настає момент, який не піддається логічному аналізові, коли всі несприятливі чинники, готові доконати, розчавити, умертвити, знищити, розсипаються — і перемагає музика. Тому що ти обожнюєш процес її створення.
Коли я одержую величезну радість-задоволення, це поширюється на музикантів, вони відчувають, що я їх дуже люблю, вони не просто «робочий» матеріал, а люди, без яких не зроблю програму.
— Наскільки я знаю, ваш колектив виконує будь-яку музику, але ваше захоплення — сучасні автори.
— Уміння грати академічну музику — це база, основа, без якої іншого не виконаєш. Складніше класики — Баха, Гайдна, Моцарта, Генделя, Вівальді — нічого у світі немає. За простотою начебто зрозумілої доступної фактури приховуються серйозні речі. Щоб підняти їх із дна, треба багато працювати з оркестром. Тому я нечасто беру академічних авторів, у мене не завжди є можливість в антрепризних умовах, у яких ми фактично існуємо, відрепетирувати їхні твори тією мірою, на яку вони заслуговують. Те, що в нашому репертуарі мало класики,— це радше не «родзинка», а недолік.
Отже, виїжджаємо на сучасних авторах, котрих переважно я знаходжу. Це, наприклад, Джованні Солліма (Італія), Георгс Пелєцис (Латвія), Леонід Десятников і Володимир Мартинов (Росія), Пітер Брейнер (Канада), Джон Таверен (Велика Британія), Йоун Лейфс (Ісландія). Ці прізвища навряд чи відомі в Україні, але вони знані в Європі. Їхню оригінальну музику цікаво виконувати, тому що в ній є концентрація думки і почуття.
Мені подобається кіномузика, незвичайні перекладення. На недавньому концерті ми зіграли саундрек із «Кримінального чтива» — пролунало соло на цимбалах з камерним оркестром. Зал просто вибухнув.
Такі «хуліганські витівки» — на ура. Природно, їх треба дозувати, бо межа дуже слизька, можна піти в епатаж і не повернутися, застрягти. Проте я іноді свідомо собі це дозволяю, провокуючи запитання: «Нащо вона це робить?» Мені подобається збурювати людей певного сорту: заздрісників, недоброзичливців, вони починають мене ще більше лаяти, мені це в кайф.
— Як Ви потрапили в поле зору керівників фестивалю Jazz in Kiev?
— Оркестру допомагає Культурно-освітній центр «Майстер клас», його директор Євген Уткін якось сказав: «Тетяно, тобі треба обов'язково познайомитися з Олексієм Коганом». Перша фраза Когана була така: «Здрастуйте. Ви любите джаз?», на що я чесно відповіла: «Я не можу сказати, люблю чи ні, я його поки що не знаю». — «Ви грали коли-небудь джаз?» — «Ні». Олексій зрозумів, що в наявності не просто терра інкогніта, а важкий випадок. Він приніс мені купу дисків, промовив: «Таню, це треба знати!»
Ідея участі у фестивалі Jazz in Kiev знову-таки пролунала з вуст Євгена Уткіна, він сказав Когану: «Є класний оркестр. У нього постійно якісь «заморочки». Може, вони візьмуть участь у фестивалі? Олексію, зверни увагу». А потім так вийшло, що Олексій вів наш першоквітневий концерт, жартівливий, різножанровий, прикольний. Природно, він усю програму чув, мені здається, моя робота викликала симпатію. Незабаром ми вже почали вести переговори: що, коли, як, із ким. Приїдуть аргентинці брати Салуцці — Діно (бандонеон) і Фелікс (саксофон), німкеня Анна Лехнер (віолончель). Ми виконаємо кілька творів з нового диска Діно Салуцці El Encuentro. Вони не дуже джазові, корені — аргентинські, музика міксова — колоритна суміш усякого різного.
У Когана я попросила, щоб нам дали хвилин двадцять п'ять до виступу згаданих солістів. Оскільки New Era Orchestra у структурі Jazz in Kiev невідомий колектив, але відкриватиме фестиваль, то було б добре, щоб у нас був час для самовираження.
— Торік Олексій Коган запросив на Jazz in Kiev неджазовий «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука. А ви збираєтеся якось вписатися в імпровізаційний дух джазового фестивалю, щоб не виглядати надто білою вороною?
— Я не думаю, що моє завдання — зробити таку програму, щоб New Era Orchestra виглядав не гірше, ніж який-небудь джазовий колектив. По-перше, це нереально, по-друге, якщо ми підемо цим шляхом, то програємо. У нас свій шлях, ми академічний колектив і наше завдання — яскраво-гідно показати себе у своєму амплуа.
Так вийшло, що моє перше відвідування Jazz in Kiev збіглося з концертом Боббі Макферіна. Що вам сказати? Почувши та-а-ке, я була неймовірно вражена, тому що це нереально, людина має феноменальний дар. Після такого адреналіну зрозуміла, як треба виступати і яке завдання переді мною стоїть, якого рівня мають бути музиканти і як потрібно готуватися.
Ми маємо зіграти так, аби нас запросили ще раз, і тоді, я сподіваюся, ми вже будемо не в статусі невідомого оркестру.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»