«КОСМОГОНІЧНИЙ ІМПРЕСІОНІЗМ» ВОЛОДИМИРА ГАРБУЗА
Володимир Гарбуз — знаний в Україні художник. Твори цього митця є в музеях, приватних колекціях, представлені на численних виставках. Зокрема й одразу у двох, ще днями експонованих у Національному музеї літератури,— «Поташня — чарунка Поділля» та з нагоди 170-річчя першого «Кобзаря» Тараса Шевченка. На виставці «І оживе добра слава, слава України...» було репрезентовано кращі ілюстровані «Кобзарі», видані в Україні й світі.
Митця за ілюстрації до «Кобзаря» номінували на Шевченківську премію. Він узагалі вважає Шевченкіану домінуючою у своїй творчості, яка й стала предметом нашої розмови.
— Володимире, ми зараз у залі, де презентовано твори учасників сьомого живописного пленеру «Поташня — чарунка Поділля», організованого Прокопом Колісником. Це проект, який об’єднує яскравих митців. Ваша Поташня на виставці вирізняється магічною, осяйною, свіжою палітрою, що ніби випромінює загадкове світло і здається, що так земний художник мав би писати щось справді понадземне, якусь космічну красу.
На підтвердження цих своїх думок знайшла Ваші слова в одному з інтерв’ю в Інтернеті — що у кожному сюжеті неодмінно має бути щось від космічно-прабатьківського.
— Це не тільки Ви говорите — всі. У багатьох художників, на жаль, переважає декоративність, а живопис — це насамперед світло. Так писав, скажімо, Рембрант. Декоративність поверхова, вона не хвилює душу, а внутрішнє світло — це і є космос, що зачіпає людину на підсвідомому рівні.
Пейзажі виходять такими, бо я, за принципом імпресіоністів, намагаюся писати їх за сеанс, вкладаючи свої враження, настрій. Досліджено науковцями, що в людині закладено відчуття гострого творчого сприйняття на три-чотири години. Я намагаюся за цей час «вихлюпнути» свою енергетику, тому що потім можна зіпсувати роботу. Я так входжу в стан творчого акту, намагаючись ні на хвилину не відволікатися, що аж задихаюсь. Таке відчуття, ніби востаннє...
Проте я вмію й довго працювати. Графіка, скажімо, потребує чимало часу.
— Як Ви визначаєте цей стиль, який ні на кого не подібний? Звідки таке відчуття кольору?
— У мене власний стиль. Я його називаю космоімпресіонізм — космогонічний імпресіонізм. Цього не навчають. Це, мабуть, як у справжнього поета, у музиканта,— від Бога. І взагалі художник — посередник між Богом і людиною, небом і землею. Він тільки виконавець.
На жаль, ми не вміємо бачити й слухати космічні канали, тому що для нас вони заблоковані. А творчість — це якраз уміння чути космічні голоси та бачити оці картинки, які звичайній людині іноді з’являються хіба що уві сні.
— Як же з освітою? Ви все-таки маєте художню освіту.
— Після восьмого класу я не міг одразу вступати до вищого навчального закладу. Я навмання (з десятьма карбованцями в кишені, не сказав навіть батькам) поїхав до Києва шукати якесь профтехучилище. Йдучи Хрещатиком, натрапив на училище № 5 — будівельне з художнім спрямуванням — і вирішив туди вступати. Та трирічна професійно-технічна школа перевершила нинішню вищу. Нас навчали, як оздоблювати Київ, малювати і втілювати на практиці свої задуми — в скульптурі, бетоні, розписах, інтер’єрі, мозаїці тощо.
А потім мені знову поталанило, коли йшов до армії. Коли сидів кілька днів на Дарницькому призовному пункті, усвідомив, що мені «світить» будбат. Із відчаю взяв вуглину і почав нею малювати — вийшла оголена жінка на весь бетонний паркан. Тут саме проходили полковник, капітан і старшина, і полковник суворим голосом запитав, чия це робота. Всі мовчали, я злякався, але зізнався. «Як прізвище?» — «Гарбуз». Полковник поцікавився, що ще, крім оголених жінок, умію малювати. Питає: «А Леніна змогли б?» — «Зміг би».— «Тоді ми беремо тебе до Москви».
Отак я потрапив до однієї з кремлівських частин — завдяки випадку, бо з того призову відібрали кілька художників з вищою і середньою спеціальною освітою, а мене єдиного навіть без середньої шкільної. Після армії зрозумів, що треба вчитися. Екстерном за півроку закінчив 9–11-й класи, потім були художнє училище і Львівський поліграфічний інститут.
Ще коли навчався в інституті, почав ілюструвати Шевченка. Тоді не дуже знав його творчість, але відчув: геніальну поезію можна «покласти» на сучасність. Я ж завжди був бунтарем у творчості й став одним із перших, хто ілюстрував Шевченка, поламавши канони,— це були сучасні типажі, чиновники у краватках, індустріальний пейзаж. Не сподівався, що мене хтось похвалить, що десь це буде видано, що навіть візьмуть на виставку. А вийшло так, що потім узяли на Всесоюзну виставку до Москви.
— Тож графічною Шевченкіаною було заявлено про себе як художника?
— Це був тільки початок, і ці роботи я активно виставляв на республіканських і всесоюзних виставках. Проте тоді я винагороди не чекав. Вона прийшла у 2004 році, коли видавництво «Просвіта» запропонувало видати «Кобзар» із моїми ілюстраціями. Гарний дизайн зробив мій однокурсник Сергій Тарасенко. Цю книгу мистецтвознавці назвали «Кобзарем» третього тисячоліття — за оформленням це був «Кобзар» нового бачення.
— Чимало славетних українських художників ілюстрували Шевченка. Серед них були і ті, хто підійшов до цього по-новаторському. Скажімо, Василь Седляр, репресований радянською владою.
— Василь Седляр мені близький за енергією, експресією, за духом. Я симпатизую йому, враховуючи непростий час, коли доводилося творити і коли Україна була під пильною увагою Москви, поховавши свої сподівання на незалежність. Седляр неканонічно, потужно, експресивно показав, що можна ілюструвати Шевченка не соняшниками і вишиванками, а інакше.
— Ваша Шевченкіана представлена не тільки графікою, а й олійними роботами?
— Цікаво, що коли я в 28 років прийшов до Львівського поліграфічного інституту і показав свої бунтарські, незалежні візії (які Ви бачите, наприклад, зараз у моїх пейзажах), то професура подивилася на ці мої клякси у живопису, якісь начерки (бо я завжди мав спротив до академічного малюнка) і сказала: «Ви не туди прийшли. Ви ніколи не будете художником-графіком, бо ви — живописець, відчуваєте колорит. Ви тільки займатимете чиєсь місце». Проте документи взяли.
А вже на другому курсі я принципово взявся за складну техніку — офорт акватинта,— за яку Тарас Шевченко отримав звання академіка-гравера. І ці твори почали брати на виставки завдяки тому, що я відважився на таку складну техніку і непросту тему. Георгій Якутович, уперше побачивши мої роботи, сказав, що їх треба виставляти циклом — усе-таки справжній художник завжди побачить справжність.
— Більшість проілюстрованих Вами книжок — солідні видання, класика. Цікаво, чи Ви беретеся за оформлення книжок молодих письменників? Чи маєте друзів серед них?
— На відміну від багатьох художників, заслужених і народних, які не знають, що таке українська література, я намагаюсь орієнтуватися і в сучасній українській літературі, і в українському кіно. Маю чимало друзів у цьому колі — це Василь Герасим’юк, Станіслав Чернілевський. Не пропускаю книжок Марії Матіос. Я товаришував із покійним Ігорем Римаруком. Його не ілюстрував, як і мою улюблену Ліну Костенко. На їхню поезію робив твори. Наприклад, ще у 80-ті роки написав кілька робіт, прочитавши її «Марусю Чурай»,— це знакова річ, зразок високої літератури і громадянської позиції. Я тоді й познайомився з Ліною Василівною. Вона мене благословила, підписавши книгу «Неповторність» з побажанням справжньої долі в мистецтві. Чомусь вона знала, що є доля й несправжня.
А стосовно молодих... Нещодавно, скажімо, директор видавництва «Криниця» Леонід Андрієвський запропонував мені проілюструвати книжку молодого прозаїка Володимира Козловського «Картата сорочка». Цьому хлопцеві 22 роки. Я із задоволенням працював над цим виданням, тому що зрозумів: це талановита дитина. Безумовно, щоб писати прозу, треба прожити життя. Але як художник і письменник я відчув оцю його містичність, вловив трагічність сьогодення, глибину, драматизм світосприйняття. Якщо він розвиватиметься, то напише геніальні речі.
Знаєте, буває література посередня, а художник проілюструє книгу, і глядач вже інакше її сприймає. А можуть бути геніальні тексти, які «зникнуть» через бездарне оформлення. А в цьому випадку мені приємно, що і редактори, і видавець, і автор, якого я, до речі, навіть не бачив, задоволені. Приємно, що цікавий текст і я поставився до нього творчо, намагався відчути цього молодого автора. Я вірю, що він напише свої кращі твори, що його доля в мистецтві теж буде справжньою.
— Володимире, Ви й самі пишете. Ваші матеріали друкували в багатьох журналах: «Слово і Час», «Образотворче мистецтво», «Україна». У «Слові Просвіти» і в «Літературній Україні» читала Вашу гостру публіцистику.
— Я чимало писав про політичні речі. Напередодні Помаранчевої революції, аналізуючи тодішню ситуацію, написав книжку «Повстань, Україно!» Тільки, на жаль, ніхто тоді нею не зацікавився, навіть опозиція. Проте я пишу. В мене написаного є на три книги.
Нині готую одразу два проекти, презентацію яких планую на зиму. Це виставка жіночих образів, яка називатиметься «Художник і Жінка», і книжка новел, які почав писати ще в 70-ті роки. Вони про стосунки з жінкою, як із Музою. Це особлива тема, бо коли художник пише жінку — це як катарсис.
Може, це трохи самовпевнено звучить, але, гадаю, це буде справді художня література.
На жаль, наша література, малярство не виходять на міжнародний рівень. Це не означає, що у нас гірші художники чи письменники,— ми не можемо про себе заявити. От цією книжкою (через художні образи) хочу допомогти зламати наш комплекс меншовартості. Герой однієї з новел — художник, який загинув у 1938 році, але своїм мистецтвом дорівнявся до французьких імпресіоністів. Сюжет: 2038 рік, Париж, літня сивочола жінка (колишня актриса) бачить на афіші прізвище художника, якому колись молодою позувала в Києві; виставка надзвичайно успішна, шанувальники розкуповують роботи і особлива увага до портрета дівчини із золотавим волоссям... Така інтрига.
Я вірю: так і буде, бо думка матеріалізується, знайдеться художник, котрий справді стане дуже затребуваним. Програмую себе на такий успіх.
— В одному з інтерв’ю Ви розповідали, що Вам напророкували літературне майбутнє.
— Це цікава історія. В 90-му році я був у Франції й родичка повела мене до екстрасенса. Для мене це була дивина, бо у тодішньому Радянському Союзі ми не знали, що це таке. Екстрасенс дивиться на карти і каже: «Я бачу книги... Письменник».— «Я художник»,— відповідаю. «Ні,— каже,— бачу успіх якраз як письменника, і ваша книга буде про жінок».
Тож коли рік тому в мене виникла ідея цікавої новели, збагнув, що той екстрасенс саме цю книжку мав на увазі. Вона буде психологічна, така проза тепер на часі у світі.
— Володимире, з усього видно, що Ви — оптиміст. Справляєте враження щасливої людини. Це так?
— Щодо творчості — так, я щасливий. Відчуваю — все-таки мене веде Бог повз труднощі й спокуси, яких у моєму житті було чимало, але я їх щасливо обминав.
— Прочитала у Вас чудову думку: «Переконаний: якби міг у повному обсязі показати громадськості свої твори, тисячі людей подивилися б на світ, Україну іншими очима і багато з них стали б іншими...» Я теж вірю, що це так.
— Зараз навіть є термін «арт-терапія». Бо справжнє мистецтво лікує, вивищує. Мені приємно, коли люди кажуть: подивлюсь на твої роботи і відразу крила виростають. Значить, якась в цьому є сила.
— А щодо слів «у повному обсязі» — це як розуміти? Яким числом творів можна це виміряти?
— Я міг би, скажімо, водночас зробити 20 таких, як тут, виставок на два зали і різнотематичних: історичної картини, портрета — я написав багато відомих діячів, ілюстрації, пейзажного живопису, графічного. І це, незважаючи на те, що багато моїх творів розійшлося світом, є в приватних колекціях, у музеях.
— Чимало Ваших картин купують?
— Купують, та не так, як хотілося б, а так, щоб проіснував. Але є кілька людей, котрі збирають колекції моїх творів. Вони вкладають кошти у мистецтво, як це роблять на Заході. Я знаю, коли за пейзаж мені зараз платять дві тисячі доларів, то через 20 років платитимуть 200 тисяч.
Переконаний, я належу до художників, які працюють в часі й просторі, мистецтво яких потрібне майбутньому, твори яких шукатимуть, купуватимуть.
— Щиро Вам бажаю, щоб це збулося, аби Ви і далі бачили світ у таких чистих кольорах і дарували його нам.
— Так він такий і є — світ! Я ж пишу з натури.
Валентина ПАЩЕНКО, Укрінформ, спеціально для «Демократичної України»
також у паперовій версії читайте:
назад »»»