ДВАДЦЯТЬ РОКІВ «НА ГРАНІТІ»
СЬОГОДНІ — РІЧНИЦЯ СТУДЕНТСЬКОГО ГОЛОДУВАННЯ, КОТРА СТАЛА ПРЕДТЕЧЕЮ УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Відзначення будь-якої річниці апріорі є доволі суперечливим. Як зробити так, щоб, з одного боку, не забути всіх деталей і тонкощів події, а з іншого — не перетворити її на захід із бравурними гаслами, приправленими шаром псевдопатріотизму... Коли ж ідеться про доленосні віхи, перелічені побоювання перетворюються на головний чинник певної річниці. Між тим саме сьогодні ми маємо неабияку річницю, що стала ювілейним святом.
Початок
Першого жовтня 1990 року розпочалося студентське голодування, більше відоме в українській історії як «революція на граніті». Понад сто студентів провідних українських вузів облаштували на головній площі Києва наметове містечко, оголосивши про початок акції непокори.
Вимоги найактивнішої частини суспільства були суто політичними, що на той час вважалося неабияким виявом сміливості та відчайдушності. Отже, студенти прагнули домогтися перевиборів до Верховної Ради (причому на багатопартійній основі); проходження військової служби лише на території України; націоналізації майна Комуністичної партії та комсомолу і відставки тодішнього голови Ради міністрів Української РСР Віталія Масола.
Зрештою, виконана була лише остання із перелічених вимог. По суті, відставка Масола не стала таким уже й проривом. Передусім тому, що на його місце прийшов Вітольд Фокін — аж ніяк не реформатор, на що, вочевидь, сподівалися ініціатори акцій протесту.
Більше того, архівні документи зберегли доволі цікаві розмірковування тодішнього голови Верховної Ради і одного з лідерів КПУ Леоніда Кравчука напередодні відставки Масола: «Нам треба поставити туди (на посаду керівника уряду.— Авт.) людину, на яку можна перевести стрілки, в тому числі і взяти, я б сказав, таку одіозну фігуру, з котрою ті носяться, як дурень з писаною торбою, типу Юхновського. Будь ласка, вам дали, ви хочете — беріть. Тоді ми вивільняємось, тому що є виконавча влада, хай вона й вирішує. Тому що ринок буде непопулярним, почнеться безробіття, якщо так піти, як зараз намічено, почнеться падіння всіх і вся. Чого ми повинні тоді, знаючи, що ми не впораємось із цими завданнями, знову брати на себе, знаючи, що не справимось. Але якщо ми впевнені, що зможемо ефективно налагодити роботу, тоді ми повинні ставити людину нейтральну, тому що зараз будь-кого задушать цими мітингами. Але людину нашу».
Незалежність не впала «з неба»
Попри усе це, саме студентське голодування стало істинним початком новітньої історії, актом, без якого, можливо, й не відбулися б інші події, котрі привели до здобуття нашою державою Незалежності.
Нині, з плином часу, «революція на граніті» виглядає зовсім не такою, як в останні місяці існування СРСР. Та й ініціатори тієї доленосної акції нині визнають: подальший розвиток подій вони бачили дещо по-іншому. Приміром, один із лідерів студентських акцій протесту Олесь Доній зауважує: «Ми гадали, що хода демократії, наповнення української держави, процес дерусифікації буде простішим».
І все ж таки ті події спростовують одну, доволі популярну тезу, що її полюбляють де треба й не треба використовувати скептики. Мовляв, Незалежність далася українцям дуже легко, мало не «впала з неба»... Студентські акції протесту неабияк спонукали до рішучих дій не лише тодішніх представників влади (читай — компартійну номенклатуру), а й усе суспільство, всю громадськість.
Можливо, саме тому про «революцію на граніті» ось уже два десятиліття не надто й прийнято згадувати. Ця подія ніби загубилася серед інших, поза всілякими сумнівами, важливих, навіть доленосних. Однак однією зі складових загального поступу до Незалежності був і тодішній активний студентський рух.
Хоч як дивно і як прикро, але саме сьогодні, у дні святкування 20-х роковин «революції на граніті», потреба в акціях, котрі б демонстрували громадянську позицію, знову зросла. Фактично, представники нинішньої влади ставляться до тих подій ще гірше (!) за компартійну номенклатуру кінця 80-х — початку 90-х. За прикладом і ходити далеко не треба. Так, народні депутати Олесь Доній і В’ячеслав Кириленко внесли на розгляд парламенту проект постанови про відзначення цього ювілею. Щоправда, самі ініціатори такого документа повелися трохи дивно, висловивши переконання про небажаність надавати річниці офіційності.
Втім, не про це йдеться. Адже проект згаданої постанови став своєрідним лакмусовим папірцем для представників коаліції. Вся сутність влади розкрилася, наприклад, у словах «регіонала» Володимира Демидка — члена Комітету з питань регламенту, до якого на розгляд і було направлено документ. Так от, згаданий нардеп заявив: «Я рішуче проти будь-яких революцій — помаранчевих, рожевих, тюльпанових, гранітних... Гучним словом «революція» називають державні перевороти, які ніколи нічого доброго народам не принесли».
Отже, за словами представника партії влади, події, що відбувалися в ті буремні часи, є не що інше, як державний переворот. Власне, навіть представники сумнозвісної групи «239», котра правила бал у парламенті першого скликання, висловлювалися обережніше... Виходить, має рацію процитований нами Олесь Доній: надто вже непростим і тернистим є шлях до утвердження нашої державності, якщо можновладці на 20-му році Незалежності дозволяють собі подібні сентенції.
Ще далі пішов народний депутат Вадим Колесниченко. Дізнавшись про намір мистецької фундації Олеся Донія «Остання барикада» провести в Ірпені фестиваль, присвячений подіям 20-річної давнини, пан депутат... звернувся до Служби безпеки України. Його занепокоїло, що на цьому святі (котре на той час ще навіть не відбулося) буде «презентація повстанських книжок» і виконання «українських повстанських та бойових пісень». Зрештою, фестиваль справді був зіпсований, зокрема, й через таку позицію представників влади.
Натомість бодай один позитив (?) небайдужі до історії отримали — офіційне забарвлення ювілею «революції на граніті» не загрожує. В цьому можна не сумніватися ні на йоту.
Різні покоління свободи
Ще один нюанс, на який просто не можна не звернути увагу в цей день — це порівняння тодішнього й нинішнього студентських поколінь.
Вочевидь покоління Олеся Донія, Володимира Чемериса, Михайла Свистовича, Маркіяна Іващишина та інших було дещо відчайдушнішим. Від тодішніх народних депутатів, очільників КПУ, та й просто близьких до республіканської верхівки доводилося чути тезу про те, що студентів лише використовують «старші політикани», котрі борються за владу. Можливо, частина істини в цих словах і була. Однак студенти, як і політики, на котрих вони могли озиратися, боролися не лише за владу. А ще й за Незалежність. І в цьому принципова різниця між початком 90-х та сучасністю.
Окрім цього, координація та взаємодія між опонентами тодішньої влади була на кілька порядків вищою. Пригадується, як худенький хлопчина-п’ятикурсник Доній виступав з парламентської трибуни, президія ВР в особах Леоніда Кравчука та Івана Плюща поглядала на нього не надто дружелюбно. Однак представники опозиційної Народної Ради готові були будь-якої миті підтримати юного колегу.
Водночас, сам Олесь Доній нині наголошує на тому, що «ми свого часу не озиралися на офіційні опозиційні сили, а створювали власні структури, висували власні вимоги і проводили власні акції. Акції, які часто не сприймалися не лише Компартією, а й старшими товаришами, котрі не встигали за розвитком подій».
Себто студентство йшло трішечки попереду часу, а ті ж таки депутати з Народної Ради змушені були за ними встигати. Нині ситуація діаметрально протилежна. Активні студенти є, більше того, вони готові протистояти, наприклад, найбільш суперечливим ініціативам міністра освіти і науки Дмитра Табачника — щодо мовного питання або коригування підручників історії... Однак будь-які акції є ніби несправжніми, якщо вони не «освячені» присутністю перших осіб БЮТу, «Нашої України», ВО «Свобода», можливо, ще «Фронту змін».
За великим рахунком, і десять років тому, коли «революція на граніті» відзначала свою річницю, приводу для оптимістичних тостів було небагато. Достатньо пригадати тодішнє звернення учасників студентських протестів до побратимів. «Привіт, брате! Можливо, ми не бачилися з тобою десять років. Востаннє ми бачилися в Києві на вокзалі 17 жовтня 1990-го, коли прощались і, піднесені, їхали по домівках із присмаком свободи на вустах. Ми тоді почувалися сильними... Але чому сьогодні наших молодших колег, котрі знову приїхали до Києва, щоб протиставити свою юність страху та лукавству, ситі й випещені «дяді» називають «бомжуватим елементом»? Хто їм дав на це право? Значною мірою ми з тобою. Ми забули (а достоту і не знали), що держава не будується за один чи навіть за десять років. Ми повірили нашим лідерам, ми повірили в їхню чесність і порядність і віддали свої долі в їхні руки».
Що до цього можна додати? Хіба що сумну констатацію того, що держава «не будується» не лише за десять, а й за двадцять років... І обережного оптимізму, котрий усе ж таки присутній у цей день: хоч би там як, а дух свободи у представників нашого народу все ще є. Тож уроки «революції на граніті», мабуть-таки, не минули безслідно...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
- ПОГРЕБИНСЬКИЙ: НА ВИБОРАХ БУДЕ І АДМІНРЕСУРС, І «ЧОРНА» ТЕХНОЛОГІЯ
назад »»»