СПІЛКУВАННЯ КУЛЬТУР І СЕРДЕЦЬ
І знову так непомітно спливли шість днів, упродовж яких тривав Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам «Марія». Він відбувся у Києві вже всьоме й був присвячений 150-річчю від дня народження Антона Чехова.
Є закономірність, яка впала в око багатьом із тих, хто щороку переглядає вистави цього унікального й неповторного фестивалю: у дні його проведення завжди чудова погода. Мабуть, сама природа вітає цю гуманну мистецьку акцію, спрямовану на облагородження людських душ і, неначе нагороджуючи, продовжує теплу пору року осяйними днинами бабиного літа. А невтомна натхненниця й організатор «Марії», народна артистка України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Лариса Кадирова коментує факт незмінно ясної погоди по-своєму: «Я її замовляю»,— і хитро усміхається.
Чимало вже сказано про людську і творчу незламність Лариси Миколаївни. Справді, тільки чудом, сприянням небес можна пояснити витривалість такого тендітного й сердечного жіночого фестивалю. Сьогодні він потрібен нам, як ковток свіжого повітря, чистої джерельної води (і того, й іншого нас позбавляє нинішній стан екології). Адже вдумаймось, як збідніло останніми роками культурне, зокрема фестивальне, життя столиці України. Припинив існування «Київ травневий», який по два-три тижні приносив у життя міста стільки по-весняному теплих і радісних свят, якими ставали його вистави, концерти, вуличні дійства. З великими проблемами, котрі щороку ускладнюють їхню організацію, стикаються міжнародний кінофестиваль «Молодість», «Гогольфест», міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті В. Горовиця. Більше не мають можливості кияни бути глядачами оригінальних літературно-театральних вечорів, з якими виступав у Будинку актора заслужений артист Росії Петро Миронов. Можна перелічувати й далі... А причина всіх оцих «не» банальна — послідовне небажання влади підтримувати культуру.
У такій ситуації «безперебійне» (так і хочеться тричі сплюнути, аби не наврочити) проведення Міжнародного театрального фестивалю жіночих монодрам «Марія» — то просто-таки краплинка оптимізму й надії... Але чого це варте Ларисі Кадировій — достеменно знає лише вона. Актриса й організатор не дуже любить скаржитись, та десь «між рядками» на завершальному «круглому столі» таки повідала, як від початку і майже до кінця робочого дня просиділа, як прохачка, під дверима міністра фінансів. Він, почувши від підлеглих про її звання та регалії, здивовано запитав: «А чого вона хоче?» І таки прийняв її, але дуже нескоро. Та фестиваль усе-таки відбувся. І пані Лариса щиро вдячна за підтримку Міністерству культури і туризму та керівництву Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
За доброю традицією, першою квітку у мистецький вінок «Марії» вплітає Лариса Кадирова. Ну а квітка — то, звичайно, моновистава, найчастіше прем'єрна. Так сталося і цього разу. Стоячи у фойє і побачивши в його віддаленому кутку жінку у пишній сукні, крисатому капелюсі із завитими локонами, я не одразу впізнала актрису. За мить подив охопив усіх присутніх: та сама дама зі свистком у роті везла такий собі пересувний столик до камерного залу Театру у фойє. Усі розступилися й пропустили її, а потім пройшли самі.
І поринули у надто складний і суперечливий внутрішній світ героїні. Пафосне вбрання з блискітками, виклична поведінка, примхливість, нетерплячі наказові вигуки: «Кельнере!» — такий зовнішній сценічний малюнок цієї безіменної жінки створює виконавиця моновистави «Стара жінка висиджує...» (за п'єсою одного з найвидатніших представників польської повоєнної літератури Тадеуша Ружевича, якому в наступному році виповниться 90 літ, постановку спектаклю здійснив режисер Збігнєв Хшановський). Але невдовзі приходить розуміння: як завжди, за епатажем, удаванням надмірної власної значущості, самовпевненості й іронії до тих, хто навколо, приховується якась потаємна драма. І чуємо текст, котрий підтверджує здогадки. «Хочу дитину!» — владно промовляє героїня, яка виступає в різних іпостасях, насамперед вікових. То вона заявляє, що їй 40 років, то 48, а потім перед нами постає жіночка під 70. У п'єсах Ружевича реальний світ тісно переплітається з абсурдними ситуаціями, що спостерігаємо й у цій виставі. І ось настає мить, коли героїня — жінка без віку, якій катастрофічно бракує любові й тепла,— поступово, ніби капустина, скидає пафосні одежини й перуку і залишається наодинці зі світом такою, якою вона є — в сорочці з хустиною. Тоді й звучить з її згорьованих вуст сумна історія ображеної сином матері.
Вражає глибина акторського перевтілення Лариси Кадирової. Гість фестивалю, директор Московського міжнародного фестивалю «Театр одного актора» Валерій Хазанов під час «круглого столу» «Полілог культур» висловив своє враження від вистави: «Я зрозумів, що актриса винайшла якийсь новий спосіб життя на сцені. Його ще належить збагнути й дослідити». Він запросив Ларису Кадирову взяти участь у його фестивалі з монодрамою «Стара жінка висиджує...»
Другою (і за порядковим номером, і за яскравістю вражень) була моновистава «Душечка» артистки з Волгограда Зінаїди Гурової. Вона сплела на сцені дивовижно тонке мереживо з прози, поезії, музики. У спектаклі напрочуд органічно поєдналися чеховські твори — оповідання «Душечка», монолог Раневської з «Вишневого саду», віршоване слово Мандельштама, Шекспіра, Теффі. Кожний персонаж у виставі, а їх сім,— це окрема особистість, у якої своя доля. Зінаїда Гурова з віртуозною легкістю створює образи, не залишає байдужим нікого з глядачів, примушуючи співчувати кожному героєві. Коли дивилася на актрису з надзвичайно потужною енергетикою, мелодійністю голосу, яка, мов міфологічна сирена, зачаровувала принишклий зал і владарювала над ним, я відчула в Зінаїді Гуровій не тільки неперевершену лицедійку, а й сильну особистість. Виявляється, не помилилася. Поспілкувавшись з пані Зінаїдою, довідалась, які випробування послало їй життя і як гідно вона їх витримала. Коли у Волгограді 1989 року закрили Драматичний театр імені Максима Горького, в трупі якого працювала Гурова, митці відчули себе абсолютно беззахисними. «А я тоді розізлилася,— каже пані Зінаїда,— і, знаєте, зрозуміла, що для актора іноді такий стан корисний. Відкрила у собі стільки організаторських здібностей, про які раніше й не здогадувалась». Того ж року вона заснувала Театр одного актора, який через чотири роки здобув широке визнання і став єдиним у Росії творчим закладом такого профілю, який отримав статус державного. Але й на цьому актриса не зупинилась: нині вона раз на два роки сама, без жодного помічника влаштовує міжнародний фестиваль моновистав «Один і всі» у Волгограді. От і назвіть після цього жінок слабкою статтю.
Спектаклі учасниць фестивалю — з України, Росії, Білорусі, Польщі, сповнені драматизму, внутрішніх конфліктів,— налаштовували зал на роздуми, співпереживання. А побути в стані гармонії, медитації, отримати незрівнянну естетичну насолоду ми змогли на двох концертах. Один із них подарував нам відкриття таланту нашої землячки Оксани Кровицької. Випускницю Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка, володарку сильного, соковитого сопрано колись не прийняли до Львівського театру опери та балету. Зате її дар розгледіли за океаном і 1993 року запросили до всесвітньо відомого Метрополітен-опера. Відтоді Оксана живе в Нью-Йорку, співає на багатьох оперних сценах світу. Але, за її словами, найбільше хвилюється перед виступами в Україні. Її концерт на фестивалі «Марія» мав назву «Музична зустріч М. Заньковецької та А. Чехова». До програми увійшли романси й українські народні пісні, арії з опер, які любили слухати (а Марія Заньковецька й співала) дві геніальні особистості.
Познайомилися ми ще з двома талановитими й симпатичними львів'янами, котрі також працюють, на жаль, за межами рідної країни. Родинний дует віртуозних музикантів — піаністка Жужанна Макаус і кларнетист Олександр Щур, які завітали з Угорщини, виконали програму з творів М. Лисенка, Д. Задора. М. Скорика, Ф. Ліста, Ф. Шуберта, Т. Альбіноні й спонукали до замилування чарівними мелодіями і красою світу.
Наукові доповіді, дослідження різних аспектів творчості російського класика були виголошені на міжнародній конференції «Магія А. П. Чехова». Думками про вистави, подальший розвиток фестивалю обмінювалися під час «круглого столу» «Полілог культур». Найважливіше, що за сім років міжнародний фестиваль жіночих монодрам «Марія» не відійшов від свого призначення — нести світло духовного спілкування і взаємозбагачення людей різних держав та культур.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- КІНО — ШТУКА СЕРЙОЗНА...
назад »»»