ПЕРЕД ІМЕНЕМ ТВОЇМ, УЧИТЕЛЮ...
3 ЖОВТНЯ — ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ ОСВІТИ
Вчителів вважають архітекторами дитячих душ. Завдяки їхній праці формується світогляд молодого покоління. Для багатьох педагогів День учителя — сімейне свято.
Цього дня кожен із нас пригадує і власне дитинство. Крізь роки й події наша пам'ять, стерши багато чого, бережно зберігає образ та ім'я першої вчительки, класного керівника. Ми згадуємо про них (і разом із тим свої шкільні витівки) з особливою теплотою. Лише тепер, маючи власних дітей і онуків, усвідомлюємо, як непросто велося вчителям із нами — непосидами й бешкетниками, ледарями й прогульниками. І, навіть якщо й траплялися прикрощі та непорозуміння з учителями, які з висоти років видаються нині просто дрібницями, ми впевнені, що вони нас любили. Хоча б тому, що серед тисяч інших обрали саме цей фах. Бо що ж іще, як не любов, керує педагогами при їх скромному матеріальному поцінуванні державою? Й чому воно так: найменше отримує той, хто робить для суспільства найважчу і найважливішу справу?
Можливо, саме через це серед студентів педагогічних ВНЗ готові торувати нелегку вчительську стежку не більше 30 відсотків — решта мріють поміняти працю педагога на будь-яку іншу роботу.
Володіння освітою— володіння майбутнім
Петро Саух, ректор Житомирського державного університету імені Івана Франка, доктор філософських наук, професор, академік Академії наук вищої школи України.
— Петре Юрійовичу, не секрет, що цьогорічна вступна кампанія була складною. Як долали перешкоди?
— Серед її особливостей було скорочення термінів подачі документів (це одна з причин великих черг на початку), згодом були подовжені терміни на п'ять днів, а під кінець вступної кампанії — оголошення додаткового набору на вільні місця за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб. Була надана можливість складати вступні іспити на заочне відділення випускникам до 2007 року включно та встановлювати квоти для вступників поза конкурсом на окремі напрями. До того ж, чинними були і сертифікати 2008–2009 рр.
Зарахування студентів здійснювалося на підставі рейтингового списку, складеного за конкурсним балом від більшого до меншого. Звісно, як і минулого року, були абітурієнти, які відповідно до законодавства зараховувалися поза конкурсом.
За окремим конкурсом на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» за встановленою квотою зараховувалися абітурієнти, які мали цільові направлення. Найбільше було подано заяв на напрями «Історія», «Біологія», «Початкова освіта».
З одного боку, тестування — це добре: абітурієнти перебувають в однакових умовах. І краще з тестами справляються ті вступники, які мають якіснішу підготовку. Щиро зичу всім студентам і викладачам цілеспрямованості, наполегливості, нових здобутків на науково-освітянській ниві та віри в свої сили.
— Ваш університет, Петре Юрійовичу, насичений духом творчості. Всюди картини, скульптури, фонтани, альтанки... Така, ймовірно, класична традиція?
— Минулого року нам виповнилося 90. Але історія нашого університету безпосередньо пов'язана з історією знаменитої Житомирської першої чоловічої гімназії, відкритої 1833 року в будівлі, яка належала Венцеславу Ганському, а після його смерті — дружині Евеліні Ганській (відомій тим, що пізніше вийшла заміж за Оноре де Бальзака). Саме тут 1919-го було відкрито вчительський інститут. Значна частина викладачів гімназії продовжувала працювати у новоствореному навчальному закладі.
Тому можна казати про спадкоємність і певних традицій, що склались у гімназії, і своєрідної духовної атмосфери, що панувала в її стінах, і тієї важливої ролі, яку відігравала гімназія в громадському й культурному житті Волині. Ми свято зберігаємо цей дух і примножуємо традиції.
— Ви читали курси лекцій і стажувалися в університетах Німеччини, Франції, США. Яким бачите сучасний український університет?
— У класичному розумінні університет — це храм науки й освіти, де, з одного боку, формується національна еліта, виховується майбутнє суспільства, а з другого — плідно працюють наукові школи, реалізовуються творчі проекти в усіх галузях національної економіки, культури, соціальної сфери, моделюється близьке й далеке майбутнє держави.
І ми намагаємося в нашому навчальному закладі відповідати високим вимогам. За 90-річну історію колектив пережив багато стресових ситуацій, але щоразу виходив із них ще загартованішим і зберігав та примножував дух просвітництва й науки. Скажу лише про моїх попередників (я 18-тий ректор за всю історію ВНЗ.) Понад половину з них, яскравих і талановитих особистостей, оголосили «ворогами народу» й репресували. Марку класичного університету тримаємо впевнено, а за оцінкою освітянської спільноти визнані «Флагманом освіти і науки 2009 року».
— Що з досвіду закордонних вищих навчальних закладів Ви хотіли б запозичити?
— І в Європі є різні університети. Більшості з них ми нічим не поступаємося. З нами багато з них бажали б дружити й співпрацювати. У нас, повірте, є чому навчитися. Але, звісно, європейські університети мають перед нами перевагу, щонайперше, потужною науково-дослідною базою та фінансово-економічною незалежністю. А, по-друге, значно вищою заробітною платою професорсько-викладацького складу. Будь-яку з цих переваг ми здатні подолати за умови надання більшої самостійності вітчизняним університетам. А ще нам усім, на жаль, важко дається проста істина, що якісна освіта дорого коштує.
— У чому Ви бачите основну відмінність між європейським студентом і студентом ЖДУ? Чи такої різниці немає?
— Практично нічим наш студент не відрізняється. Студент — це, швидше, стан душі, а не соціальний статус. Студенти різних країн без проблем знаходять спільну мову між собою, легко адаптуються до нових обставин. А якщо якась різниця й існує, то лише в прагматизмі. Європейця цікавлять знання не заради знань, а знання, з допомогою яких він зробить своє життя кращим. Він з першого курсу розуміє задля чого навчається в університеті, знає, яка ціна освіти. І ще одне: європейський студент мобільний за рахунок знання іноземних мов. Без цієї умови досягти успіху в житті дуже важко.
— Які з традицій університету, на Вашу думку, є найціннішими?
— Колись нафтовий магнат Джон Рокфеллер запитав президента Гарвардського університету, що необхідно мати, аби створити елітний університет. Відповідь була стислою: 200 років і 50 мільйонів доларів. Про гроші не говоритиму. Звісно, вони потрібні. Але набагато важливіший фактор часу, копіткої повсякденної науково-методичної роботи. Університет — це не лише приміщення, викладачі й студенти. Університет — це наукові школи, сталі педагогічні традиції, науково-дослідні лабораторії, бібліотека та інше, що не створиш протягом якогось десятка років. Це — випускники університету, які завжди є його гордістю.
У справжньому університеті, як кажуть, і стіни виховують. Відтак зазначу, що нам є чим пишатися. Наш університет має славні традиції. Наші доктори наук, професори, доценти, асистенти, співробітники — високі професіонали. Сформувалася висока викладацька культура. Тому у нас були, є і будуть Короленки, Тени, Бондарчуки, Касименки... До нас приходили й приходять юнаки й дівчата, які хочуть стати висококласними фахівцями. Сьогодні наш університет престижний, завтра він буде одним із найпрестижніших, а право працювати й навчатися в ньому буде великою честю. Я, принаймні, вірю в це.
Наставник знає код
Аліна Дембіцька, студентка Житомирського державного університету імені Івана Франка.
— Мені пригадалася ось ця легенда. Один король вирішив вшанувати найкращу людину в своїй країні. Йому було представлено багато кандидатів. Серед них — вельми багаті та благородні особи. Одного звеличували за здатність і вміння виліковувати, за доброту, другого — за справедливість і знання закону, третього — за вміння смішити і веселити, піднімати настрій... Багато талановитих людей стояли перед королем. Вочевидь, нелегко вибрати достойнішу людину. Нарешті до короля підвели останнього претендента. Це була сива жінка з ясними очима, що світилися розумом і любов'ю.
«Хто це? Які її досягнення?» — здивувались усі.— «Ви бачили всіх попередніх? А це — їхня вчителька», — пролунали слова. Вибухнули оплески, король зійшов із трону, щоб вшанувати найкращу.
Вчитель — це не тільки тактовна освічена людина, яка знає відповіді на безліч твоїх запитань, але й терплячий наставник, цікавий приємний співрозмовник. Це людина толерантна, позбавлена будь-яких упереджень, для якої всі учні чи студенти — рівні. Шкода лише, що для деяких педагогів учительська, викладацька дорога не є покликанням...
Я часто згадую, як поспішала на уроки зарубіжної літератури, яку обожнювала понад усе, слухала неймовірні розповіді про славнозвісну Трою, Шерлока Холмса, Доріана Грея... Пам'ятаю також, як із завмиранням серця слухала вчительку з історії України, яка доводила свою точку зору під час факультативу з суспільствознавства, і, нарешті, першу незабутню, не шаблонну дисципліну в університеті — теорію масової комунікації. На цих заняттях викладач встигав і пояснити навчальний матеріал, і пожартувати, і провести тести на уважність, і подискутувати...
Вважаю, що професія вчителя — головна на землі. Він учить у праці, боротьбі досягати мети і висот, здобувати перемоги. Він радіє успіхам своїх учнів і засмучується через їх невдачі. Велика шана і низький уклін істинним, совісним викладачам!
...Моя родичка Валентина Михайлівна Степанова понад тридцять років працює вчителькою молодших класів у селищі Зуя, що в Білогірському районі АР Крим. В її активі — 10 випусків. Любов до дітей привела її на освітянську ниву. Вона вважає, що мало бути знавцем окремого предмета, потрібні ще й неабиякі знання в інших сферах. Педагог має бути сильною і небайдужою особистістю. Адже кожна дитина — це мікровсесвіт, і, дібравши код до нього, можна виховати Людину.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:
- ЯКЩО У РОДИНІ Є ДОШКІЛЬНЯ
назад »»»