ПІД ОМОФОРОМ МОГИЛЯНКИ
У перші роки ХХІ ст. я працював заступником голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Очолював комітет академік Іван Дзюба, людина глибокого знання літературного процесу, мистецтва, носій високих душевних якостей, справжня людина із світла. Цю характеристику я завжди підтверджував віршованим рядком Григорія Сковороди: «Той, чиє серце, мов чистий кришталь». Це про Івана Михайловича Дзюбу.
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: СКОВОРОДА-300
Голова комітету зосередив свій літературознавчий інтерес насамперед на творчості Тараса Шевченка, але з таким же захопленням він працював і в «Саду божественних пісень» Григорія Сковороди. Два імені тісно поєдналися, коли ми здійснили в комітеті такий захід: щовесни, після присудження Шевченківських премій, нові лауреати виступали з публічною авторською лекцією. І виступали не деінде, а в Києво-Могилянській академії, у «сковородинському домі». Та ще й у старовинній конгрегаційній залі, де колись звучало й полемічне слово студента Григорія Сковороди.
Чистим квітневим ранком ми зустрілися з Іваном Михайловичем біля пам’ятника Сковороді на Контрактовій площі. До нас приєднався член Шевченківського комітету, народний художник України Леонід Андрієвський.
Скульптор Іван Кавалерідзе створив пам’ятник філософу вже на схилі своїх літ і мудро порушив зазвичні архітектурні канони. Його Сковорода радісно простує через широку вулицю до старого Мазепиного корпусу. Повертається мандрівник до альма-матер, немов просить у неї вибачення: от я й прийшов продовжити навчання, закінчити повний курс наук.
А поки що ми заходимо на подвір’я Мазепиного корпусу і чуємо луну минулих часів...
1.
Київська братська школа, яка скликала на навчання дітей з усієї України, була заснована 15 жовтня 1615 року. Через сімнадцять років, у 1632-му, архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила об’єднав Братську школу з Лаврською, і новий навчальний заклад став називатися Лаврсько-Братською або Могилянською колегією. У 1701-му царською грамотою Петра І було приписано: «Колегію Києво-Могилянську відтепер називати академією, як у всіх державах іноземчеських...»
А ще через 34 роки колишній випускник академії, київський архієпископ, головний духівник України Рафаїл Заборовський своєю інструкцією-настановою «Leges akademicae...» підтвердив демократичні засади вищого на той час навчального закладу, чітко задекларувавши в першому пункті, що «до академії повинна прийматися для придбання знань будь-яка вільна людина будь-якого звання і стану, хоч би звідкіля вона прийшла, тільки б визнавала східну християнську віру і мала здібності до навчання». Саме в умовах вільного, демократичного доступу до знань і міг появитися в академії, в її першому класі фари, син «малоґрунтовного козака» Сави Сковороди, 12-річний хлопець Григорій, жвавий, допитливий і, як того вимагала інструкція Заборовського, «здібний до навчання».
У ті роки Києво-Могилянська академія переживала пору свого розквіту. Її стіни вже ставали затісними для припливу все нових і нових учнів: як свідчать старі акти, тут навчалося понад 1200 студентів. Та не загубився серед накоренків української шляхти, вищого духовенства, військових чинів, заможних міщан син простого козака. Сходинками академічних наук піднімався успішно — без суботніх «неабияких напучувань», котрих мало кому вдавалося уникнути. У класах фари, інфіми, граматики, синтаксими вивчав мови латинську, гебрейську та грецьку.
2.
Попереду вже вабив клас філософії, але вийшов із Санкт-Петербурга указ відправити Григорія Сковороду до царського двору, до придворної капели. Зайшов засмучений до конгрегаційної зали, де мріяв брати участь у філософських диспутах, і вирішив, що повернеться неодмінно...
Мій супутник, художник Леонід Андрієвський, через руки якого як видавця пройшла не одна книга з історії і звичаїв старого Києва, швидко реагує на моє запитання: «Звичайно ж Григорій Сковорода не був білою вороною серед гамірного студентського товариства. Він пречудово співав, робив емблемні малюнки, мав хист до віршування, ходив він також із віршами-ораціями по хатах та маєтках, не відмовлявся перехилити чарку від щедрого господаря...»
Розповідь художника доповнив Іван Михайлович, але вже про інший бік спудейського життя: «Все ж головним академічним стрижнем було строге, аж до суворості, навчання, самовіддане здобуття знань. Тут наріжний камінь — системність знань і дисципліна розуму. На практиці це вивчення тримовника: гебрейської, грецької і латини. За цим — глибоке вивчення й осмислення першоджерел: Платона, Арістотеля, Ціцерона та інших видатних постатей античності. Водночас могилянці повинні були добре знати слов’янську, польську, німецьку, французьку мови, не кажучи вже про давньоукраїнську, або, як у ті часи писали, «мову просту руську». Тим самим відбувалося прилучення вихованців академії до обширу науки й культури всієї Європи. Як бачимо, без Києво-Могилянської академії, її продуманої системи навчання й виховання не було б у нас в Україні, та й у Росії, освітньо-педагогічних кадрів, не сформувалася б національна еліта — в політиці, культурі, науці, духовенстві...»
Високі стремління духу закріплювалися строгою дисципліною навчання і водночас заохоченням до вивчення наук, демократизмом у формуванні непересічної особистості. У вже згадуваній інструкції архієпископа Рафаїла Заборовського записано: заохочувати сумлінних учнів похвалою, а ледарів нещадно виганяти з академії, не переводити у вищі класи лінивців, якого б походження й стану вони були, аби не займали місця достойних спудеїв, більше того, засуджувалося глузування з боку юнаків із заможних родин над бідними спудеями та їхнім убогим одягом...
Зате якими прекрасними були дозволи й заохочення: вивчати мови, філософію, історію, географію, математику, геометрію, громадянську й військову архітектуру, астрономію, нотний спів, інструментальну музику та ще добрий десяток дисциплін. За рівнем викладання й навчання Києво-Могилянська академія не поступалася відомим європейським університетам.
3.
Внутрішній світ академії, труднощі й тонкощі навчання сповна, з тогочасними й теперішніми оцінками й нюансами, розкрив мені професор Вілен Горський, нині, на жаль, покійний. Пам’ятаю, як одного разу під час вечірньої зустрічі на кафедрі він несподівано підійшов до розгляду навчального академічного процесу з іншої точки зору, яка мені була ще невідома.
«Коли ми торкаємося такого тендітного предмета як філософія, — говорив розважливо Вілен Сергійович,— то ризикуємо піддатися, не відчуваючи опору ще не вивченого матеріалу, скороспішним, а значить поверховим висновкам щодо суті предмета чи явища в цілому. Ось підтвердження: натруджують мозок, насліплюють очі студенти-могилянці над текстами Арістотеля, Платона, Сократа, Епікура, над творами авторитетів церкви — і робиться висновок: механічно зазубрюють мертві трактати, і категоричний присуд: академія перебуває в полоні схоластики...
Це вело,— продовжував В. Горський,— до недооцінки ролі київської академії в суспільному житті, державотворчих процесах. Відомий історик Крип’якевич доходив висновку, що «академія стояла далеко від потреб громадянства... Не було також живіших зв’язків між академією та гетьманською державою». Навіть такий далекоглядний учений як Михайло Грушевський у своїй праці «Три академії» твердив про схоластичність навчального процесу в Могилянці.
Та чи насправді це так? Поміркуємо: схоластика — це, найперше, методика викладання, до того ж блискуче розроблена в ієзуїтських школах Європи. Саме в схоластичній вивіреності й системності навчання з’явився такий філософський напрям як «любомудріє», який осмислював усі сторони життя, духовний світ людини, одне слово, не обмежувався тільки формальним студіюванням і заучуванням навчальних предметів. Якщо схоластика висушувала розум, до одномірності зводила душу, як дехто вважає, то звідки б у «духовно збідненому» середовищі, «темній» країні могла з’явитися така яскрава особистість, людина європейської освіченості, як Сковорода, дивується у своїй книзі про філософа «Григорій Савич Сковорода. Життя і вчення» молодий учений початку ХХ ст. Володимир Ерн?..
...Справді, звідки? Відповідь одна: зі світу передових і сучасних Григорію Сковороді ідей. Не будемо забувати, а то й ігнорувати того факту, що студент філософського класу був відкритий і підготовлений до сприйняття новітніх філософських ідей Спінози, Еразма Роттердамського, Мальбранша та інших сучасних йому європейських учених...
...Здавалося б, як це можливо в київській далечині? Але сьогодні ми знаємо, що Київська академія була зв’язана тисячами ниток і сотнями доріг з відомими університетськими центрами Європи. Шукати знань за кордоном, продовжити навчання в європейських університетах — це не було якимось привілеєм для обраних чи одержимих сміливістю пізнання одинаків. Цього вимагала повнота освіченості, така необхідна для діяльності на суспільній ниві. Можна назвати десятки імен могилянців, які пройшли серйозну школу європейської науки і професійної підготовки»,— цими словами завершив свою розповідь Вілен Горський.
...А тим часом я з Іваном Михайловичем Дзюбою і Леонідом Івановичем Андрієвським заходжу до конгрегаційної зали, де й відбувається виголошення Шевченкового слова новими лауреатами. Це сьогодні, а у ХVІІІ ст. тут проходили філософські диспути, в яких брав гарячу участь і добре підкований у науці «любомудрія» студент Григорій Сковорода. Коли згадав про це, то немов виразно почув полемічний голос молодого мисленика, його переконливе, влучне слово. Нині Сковорода оселився в конгрегаційній залі своїм духом, словом, своїми творами та портретом над вхідними дверима.
Круті сходи ведуть на другий поверх зали, де вивішено портрети засновників, мудрих наставників, славнозвісних випускників академії. Сходинками й мостинами ступаю неквапливо, обережно, бо кожний крок — це повернення в минулий світ, сповнений нестихлих звуків і невицвілих барв. Справді, хіба ви не чуєте дзвоника, який скликає спудеїв у класи, хіба не наслухаєш голосу поважного професора, що стає за кафедру? Наука, філософія, свобода, пізнання себе, Бога й природи — такий дух панував в академії в сковородинські часи. Це засвідчує й те щире привітання, яким зустрічав Сковорода друзів у вже зрілі роки: «О свобода! О наука!» А який відгомін воно має у наш час?
4.
Через два з половиною століття на стіні біля входу до першого корпусу академії з’явився напис, викарбуваний на мідній дошці: «10 квітня 1996 року останній представник військово-морського училища вийшов з території Києво-Могилянської академії назавжди. На фронтоні цього будинку залишено мозаїку як символ доби тоталітарного режиму. Хай це стане пересторогою нащадкам — будьмо мудрими, щоб не повторилося це безпросвіття. Президент НаУКМА».
Переконаний: духовний застій не повториться. Сучасна Києво-Могилянська академія стала духовною спадкоємицею Братської школи, далі Лаврсько-Братського колегіуму, нарешті сковородинської Києво-Могилянської академії, яка свого часу поставила за мету виховувати, формувати українську еліту, духовну верхівку, провідників нації. Які педагогічні засади об’єднують, цементують сучасну Київську академію? Це єдність навчання і виховання, рівність усіх перед знанням, самостійність і сміливість у пізнанні світу і людини. Академія — єдиний організм, в якому немає верху і низу, керівників і підлеглих, де існує органічна співдружність професорів і студентів у спільній творчій справі — пізнанні істини.
Студенти мали право відвідувати академію роками, за власним бажанням могли залишатися в класі по кілька років — «для пошуку досконалого знання й науки, або й повертатися з вищого класу до нижчого «підтверджувати знання».
Сам Сковорода сповна скористався правом вільного вибору у навчанні, відвідуванні академії. У 1734 році 12-річним юнаком прийшов до академії, у 1742-му перейшов до придворної капели, через два роки повернувся, продовжив навчання, а в 1745-му на п’ять років потрапив до школи європейської науки. У Харкові викладає піїтику в колегіумі при Покровському монастирі. Останній етап, а саме богословський клас Могилянки, Сковорода вже не завершував і не шкодував за цим, бо ж Біблію він опанував самостійно, вивчив її розумом, а особливо серцем. Але водночас Григорій Сковорода все своє життя перебував під омофором, духовним покровом Могилянки, любив і шанував свою альма-матер.
5.
Навчально-виховна основа сучасної академії — студентська самостійність у виборі й прийнятті рішень, їх практичному втіленні. Та замало було проголосити студентське самоврядування, методом проб і помилок треба було наповнити його позитивним змістом. За приклад і тут слугували традиції і досвід старої академії.
Так само, як два століття тому, студенти раз на два тижні збираються на філософські диспути, де відшліфовують здобуті знання і, що головне, поповнюють наукові надбання несподіваними відкриттями. Так само, як колись у сковородинські часи, студенти особливо старанно готуються до різдвяних філософських диспутів. Студенти самостійні у виборі не тільки тем диспутів, а й навчальних дисциплін: 60 відсотків — це норматив, 40 відсотків — вільний вибір у гуманітарних і природничих науках. Чотири роки навчання — це бакалаврат, два наступні роки — магістеріум.
Студентському самоврядуванню, творчому пошуку немає /і не буде!/ меж. Студенти заснували спудейське братство, студентське наукове товариство, студентську колегію, київську філію Форуму європейських студентів та ще добрий десяток творчих лабораторій і земляцтв. Вихованці відновленої академії, як колись спудеї Могилянки в Європі, проходять стажування в університетах США й Канади, Польщі й Угорщини, Німеччини й Великої Британії, Франції і Австрії, далекої Японії. Студенти видають журнал «Центр Європи», газету «Terra Akademia» і, що хочу виокремити, газету «Юний сковородіанець».
Приклад, культ Сковороди в академії священний, як всебагатої духом і красою людини Бароко й водночас людини нашого часу, як українського інтелігента нової України. А всі домішки, нашарування, мушлі старого, всі колишні ідеологеми, що затьмарюють образ справжнього Сковороди, студенти щороку...зчищають із знайомого нам пам’ятника Сковороди перед академією. Ця символічна акція так і називається: «Чистий Сковорода».
...А в конгрегаційній залі цього квітневого ранку продовжуються виступи перед студентами, викладачами, журналістами нових Шевченківських лауреатів, яких представив Іван Михайлович Дзюба. І в кожному виступі звучать імена Шевченка й Сковороди, які в наш час стали втіленням свободи, демократії, незалежності. Звучить духовна музика.
Завершуються виступи, але ми не розходимося одразу. Від Мазепиного корпусу прямуємо разом через дорогу до пам’ятника Сковороді — члени Шевченківського комітету й нові лауреати. А назустріч нам, зійшовши з низького п’єдесталу, простує з весняного парку Григорій Савич Сковорода й мудро усміхається...
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»