НА ВСІХ ЯЗИКАХ ВСЕ МОВЧИТЬ...
УКРАЇНСЬКИЙ ЛІНГВОЦИД МОЖЕ РОЗПОЧАТИСЯ З ВЕРХОВНОЇ РАДИ
Двадцять один рік тому, в жовтні 1989-го, Верховна Рада УРСР ухвалила важливий і перспективний документ — закон про мови. Це творіння перебудовної думки припало до душі практично всім — від компартійної верхівки до політиків національно-демократичного напрямку. Останні тішилися, що нарешті українській мові вдалося відкрити двері для якнайширшого використання і розвитку. А перші потирали руки — так-то воно так, але терміни впровадження згаданого документа було максимально розтягнуто.
Справді, закон про мови (котрий, до речі, є чинний і зараз) мав суперечливі терміни щодо застосування. Деякі його положення мали запрацювати лише через десять (!) років після ухвалення. Тоді, мабуть, важко було знайти людину, котра б могла передбачити: не тільки через десять, а й через двадцять один рік норми закону не будуть до пуття вплетені в життя...
Утім, закон діє, і попри всі нюанси, впровадження української мови сяк-так відбувається. Однак уже найближчим часом навіть ці черепашачі темпи розвитку державної (!) мови ризикують ще більше пригальмуватися. Причина — розроблений і поданий до Верховної Ради законопроект, покликаний змінити нинішній мовний статус-кво.
Відлуння Валуєвського циркуляра?
Авторами згаданого бестселера є троє представників коаліції — Олександр Єфремов (Партія регіонів), Петро Симоненко (КПУ) та Сергій Гриневецький (блок Литвина).
Варто зазначити: цим законопроектом пропонують радикальніше розширити права російської мови, ніж усе, що існувало в планах і на папері донині. Найбільше змін, у разі ухвалення цього творіння, відбудеться у сфері освіти. До речі, саме тут упровадження української відбувається більш-менш пристойними темпами.
Згідно зі статистичними даними у навчальному процесі в дошкільних закладах мовне співвідношення 85 на 14,4% — на користь української мови. В середніх навчальних закладах ці показники становлять 81,4 до 17,9%. У навчальних закладах І і ІІ рівнів акредитації — 88,5 до 11,5%; III і IV рівнів — 88,0 до 11,9%. Проте ці відсотки не означають домінування української в освіті в позанавчальний час, де поширеною є російська. Лояльне чинне вітчизняне законодавство ніколи навіть не намагалося втручатися в цю сферу.
Тепер же автори згаданого законопроекту пропонують, щоб студенти і батьки неповнолітніх школярів писали спеціальні заяви: якою мовою вони (їхні діти) воліють навчатися. Неважко уявити, якими будуть ці заяви, скажімо, в Донецьку чи Луганську. Та й у столиці нашої держави після такого «розгулу демократії» може різко скоротитися кількість українських шкіл. Що й казати, такий удар по так і не зміцнілій українській мові може стати вирішальним.
А от ще приклад «піклування» коаліціянтів про інтереси нацменшин. Пропонують зняти будь-які мовні обмеження для приватних телекомпаній. Напевно, зайве нагадувати, що більшість провідних телекомпаній давно приватні. Тож у разі ухвалення такого закону ТV отримають можливість у необмеженій кількості заповнювати ефір російськомовними передачами та фільмами. Зміни суттєві, адже щодо цього існують певні чіткі квоти. Певна річ, що й необмежене російськомовне дублювання кінострічок також повернеться до кінотеатрів.
До речі, стосовно дубляжу свого часу виникало чи не найбільше суперечливих моментів. А письменник Юрій Андрухович в одному з недавніх інтерв'ю цій темі приділяє чи не найбільше уваги: «Усе, що намагалися застосувати у східних та південних регіонах, робилося через позитив,— запевняє він.— Але якщо в людей викликає відчуття насильництва, наприклад, український дубляж у кіно... Не те, що їх силоміць заганяють у концтабір і змушують учити українську мову, а просто запрошують у кіно подивитися фільм і заодно помалесеньку навчитися розуміти її. А це викликає в них бажання повстати... Як на мене, правильнішої українізації, ніж через кіно й телебачення, бути не може».
Потенційні пригоди «Алєксандра», «Пєтра» та «Сєргєя»...
Однак повернімося до «двуязичного» законопроекту. Ним пропонують дозволити написання в документах (зокрема в закордонних паспортах) імен громадян не в українському варіанті, а рідною мовою українською транскрипцією. Цю вимогу, за задумами панів Єфремова, Симоненка та Гриневецького, мають виконувати на вимогу власника документа. Якщо її буде ухвалено, то троє співавторів можуть у перших лавах чимчикувати до відповідних інстанцій і переписувати власні імена на «Алєксандр», «Пьотр» і «Сєргєй».
У внутрішніх паспортах має бути обов'язкове написання прізвища, імені та по батькові українською і російською мовами. Власне, так у наших паспортах є й тепер, що неодноразово викликало справедливе нарікання багатьох громадян. Новація від нинішнього коаліційного тріо в іншому — вони пропонують узаконити таку норму: в документах на вимогу можна дозволити дублювання й іншими регіональними мовами (угорською, румунською, болгарською).
Суд над мовою
Окремо у проекті виписано й новації в судочинстві. Так, судам під час добору кадрів необхідно буде враховувати можливість ведення засідання регіональною мовою, а за потреби — безплатно надавати перекладача. Регіональною мовою можна давати свідчення і подавати процесуальні документи. Судові рішення пропонують укладати українською, але за необхідності перекладати регіональною. Правоохоронці, за задумом співавторів, мають інформувати людину про мотиви її затримання чи арешту мовою, якою вона побажає і розуміє.
Представники опозиції ще влітку висловлювали сумнів, що, крім російської, в судочинстві використовуватимуть інші регіональні мови. Проте така норма закону може дозволити нечистим на руку громадянам неабияк затягувати процес. Бо чому б не вдатися до такого прийому: вимагати перекладача з якоїсь рідкісної мови з єдиною метою — затягнути судовий процес.
Власне, щодо мовного питання в судочинстві — це не перша атака на українську. Ще в липні Президент Віктор Янукович підписав нову редакцію закону про судоустрій. Там, зокрема, є норма, відповідно до якої дозволено використовувати регіональні мови в судах. Зрозуміло, такий реверанс передовсім робили на догоду російській. А на те, що ця норма суперечить ст. 10 Конституції нашої держави, в парламентській більшості, а тим паче в Адміністрації Президента, не зважають.
Те, що непросто надати російській мові статус державної, усвідомлюють навіть у коаліції. Проте уже чинна корекція закону про судоустрій і можлива корекція закону про мови фактично узаконять за російською цей статус. Безумовно, опоненти намагатимуться довести неконституційність цих документів. Але останні події в Конституційному Суді й навколо нього дають підстави сумніватися, що через цей орган можна буде вирішити подібні питання не на користь провладних сил.
Фальшива «партія» від хартії
Насторожує й те, що фактичну повальну деукраїнізацію прикривають різними європейськими і демократичними «наліпками». Наприклад, ініціатори запровадження «двуязичія» де треба й не треба посилаються на Європейську хартію регіональних мов, що її Україна ратифікувала ще в 2002 році. Однак, по-перше, під ратифікацію потрапив неточний переклад цього, поза всякі сумніви, демократичного документа; по-друге, навіть його ратифіковано у 17 державах Європи. При тому, що підписаний представниками 29-ти.
Доктор юридичних наук Володимир Василенко, котрий приділив чимало уваги вивченню європейських норм у мовній сфері, запевняє: запропоновані та чинні новації взагалі не мають жодного стосунку до Європейської хартії регіональних мов. «Мета хартії — забезпечити охорону мов, які перебувають на межі знищення,— твердить експерт.— У преамбулі хартії говориться, що застосування її норм у жодному разі не повинно шкодити застосуванню офіційних або державних мов країни. А російській мові знищення не загрожує. Згідно з останнім переписом населення рідною її назвали 30 відсотків громадян. У Партії регіонів, найімовірніше, користуються неправильним перекладом Європейської хартії. А вимога використовувати російську як офіційну в судочинстві порушує статтю 10 Конституції України, в якій зазначається, що державною мовою в Україні є українська».
Під один гребінець?
У 1999 році Конституційний Суд ухвалив рішення, за яким українська мова є обов'язкова для вживання при здійсненні повноважень органами державної влади. Однак на ділі в Україні усе відбувається з точністю до навпаки. Наприклад, так званий парад регіональних мов (читай — російської) піднявся в нашій державі через шість-сім років після цього вердикту. Певна річ, як противага перемозі «помаранчевих» на минулих президентських виборах. Що буде тепер, у разі ухвалення нової редакції закону про мови, навіть говорити не хочеться.
І все ж таки українська влада нерішуче проводила мовну політику, коли умови для цього були сприятливіші за нинішні. На превеликий жаль, те саме можна сказати і про позицію національно-патріотичних сил. Цими днями Центральний провід Народного руху ухвалив звернення до всіх, кому не байдужа доля української мови. В цьому документі його автори патетично закликають стати на її захист. Чудово, але чи не запізно? Належну відсіч подібним ідеям потрібно було давати ще на зорі української державності.
Зрештою, саме будівництво і утвердження української держави варто було починати з відродження української нації та її мови. Тоді б народ нині не був настільки зневірений і уражений вірусом апатії. Хоч як прикро констатувати, але справді масового руху на захист рідної мови можна й не дочекатися.
Багато політиків схильна помилково вважати, що нинішній наступ на мову — лише передвиборчі маніпуляції Партії регіонів. Мовляв, потрібно показати жителям Півдня та Сходу, що Віктор Янукович виконує свої обіцянки стосовно російської. Як приклад наводять часи Леоніда Кучми. Він також у 1994-му як кандидат у президенти обіцяв офіційний статус російській мові. А потім успішно про це забув.
Соціологічні опитування засвідчують: тільки сім відсотків громадян України відносять мовне питання (проблему державного статусу російської мови) до переліку 25 основних життєвих проблем, що їх непокоять. Однак саме це питання чим далі, тим знаковішим стає. Далі буде?
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
- ЄС ПРО СВОБОДУ СЛОВА В УКРАЇНІ
назад »»»