НА ВІСТРІ САТИРИЧНОГО ПЕРА
Неможливо уявити, що було б, якби перевелися ентузіасти гумору. На щастя, вони існують і навіть активно виступають у сучасному літературному процесі. А сміх — це сила, найвище виявлення людського розуму, сміх — це щастя, сміх — це ліки... Недарма знайомий лікар зазначав, що година сміху замінює сто грамів вершкового масла, сімдесят п’ять грамів цукру, крім того, ще й шматочок білого хліба. Тож смійтеся на здоров’я — і ви не помрете з голоду.
Поет Вадим Скомаровський культ правди, якщо можна так сказати, доводить до рівня віри. Він навчає читача сміливо дивитися в очі правди, яка б гірка вона не була. Митець викриває недоліки нашого суспільства, внутрішніх і зовнішніх недругів українського народу. Поет ще й дотепний гуморист і винахідливий сатирик. Його нещодавні книжки сатири та гумору «Трасти і контрасти», «Комп’ютер з характером», «Оподаткований папуга» запам’ятовуються досконалістю форми і завершеністю афористичної думки:
Запитував один добродій:
— Скажіть, чи правда, що тепер,
Хто гривню вкрав — той, значить, злодій,
А хто мільйон — той мільйонер?
Невеликі за обсягом мініатюри В. Скомаровського відзначаються простотою й мудрістю поетичного слова. Недарма за збірку «Трасти і контрасти» його було удостоєно літературної премії імені Степана Олійника.
Точність у викладенні фактів, здатність до їхнього аналізу дають змогу зосереджуватися на соціальних та історичних мотивах, у яких домінують почуття художника, його величезне емоційне напруження та веселий жарт. Кожен вірш або поема мають візуальний сюжет, тобто легко уявляються в читацькій підсвідомості. Сміливе викриття недоліків спостерігаємо у багатьох сатиричних і гумористичних творах. Викриття суспільних пороків і лаконічність висновків — ось чим визначається соціальний пафос творів поета:
Тримався посади, як воша кожуха,
Системі служив, прагнув бути взірцем,—
А нині «лапшу» нам чіпляє на вуха,
Бо став кон’юнктурно-свідомим борцем.
* * *
У суспільстві обірвалася інтелектуальна струна спадкових традицій, ми перестали вчитися у попередників. Про це з неабиякою силою наголошує у своїх сатиричних творах Петро Осадчук.
Мабуть, одеський період у біографії поета не минув дарма. Петро Ілліч постав перед читачем гострим сатириком і тонким гумористом. Від конкретного до типового й узагальненого — така логіка його оригінальної за змістом і простої за формою сатири, навіть якщо автор такого узагальнення не робить. Напевно, такий жанр неспроста отримав свій розвиток у творчості П. Осадчука після двох термінів його депутатської роботи в українському парламенті. До речі, в ті часи він писав:
Мікрофони, як звичні решета,
Воду слів поглинають до решти.
Тільки в тихі слова треба вміти
Підкладати думок динаміти.
Письменник часто вдається до маленьких сатиричних віршів, мініатюр і влучних катренів. Викриття нездар, вигаданих авторитетів, розвінчання політиків різного калібру, невігласів-плагіаторів — далеко не повний перелік тем його сатири у малому жанрі:
Творці молодої держави,
Як жебраки з перепою,
Ходять у пошуках слави
З простягнутою рукою.
Із останніх книжок П. Осадчука у жанрі малої сатири, як на мене, найцікавіша збірка «Чорні метаморфози». Авторові таланить передавати глибокий афористичний сенс, зберігаючи гумористичну та саркастичну інтонацію у своїх віршах та мініатюрах, які мають у своїй основі комізми. Для написання таких творів слід мати не лише поетичний талант, а й особливий дар гумориста, щоб дотепно будувати мініатюру. В цьому жанрі невеликих гумористичних і сатиричних віршів поет досяг успіхів. У П. Осадчука при всій його оригінальності неможливо не відчути елементів національної традиційної сатири та гумору. Хоча цей жанр, безумовно, дає однобоке уявлення про життя і культуру країни, його доповненням у творчому розвитку мають слугувати чудові ліричні твори та гостра публіцистична поезія Петра Осадчука.
Дивлячись на сучасних горе-патріотів, він влучно стверджує: «Сам по собі патріотизм із постійними освідченнями в любові й вірності та ритуальними танцями довкола святинь рано чи пізно призводить до національної шизофренії. Без розумної, цілеспрямованої, конкретної дії це, на жаль, неминуче». Тому з позицій патріотичного виховання та з погляду творчої віддачі він вважає жанр сатири й гумору наймобільнішим поетичним жанром у спілкуванні з аудиторією. Поет гостро картає недоліки, типові для суспільства, сучасних можновладців, соціального середовища:
Той Академік, той Лауреат,
А той Герой кустарної роботи, —
Як на балу, все видно в акурат,
Немов із феями танцюють бегемоти.
* * *
Торік у київському видавництві «Альтерпрес» побачила світ збірка гумористичних і сатиричних віршів відомого поета-гумориста Володимира Стрекаля «Забута заповідь»:
Переповнюй серця всі, тривого,
Бо пророк не простить нам того,
Що набрались по вінця чужого
І так мало надбали свого.
Ці рядки стали не лише епіграфом, а й лейтмотивом нової книжки «Забута заповідь», в якій автор у кращих традиціях українського гумору та сатири розповідає про сучасне життя.
Володимир Стрекаль належить до «мислячих гумористів» традиційної поетичної орієнтації, які дотепно, своєрідно висвітлюють негаразди суспільства, а також викривають суть негативних явищ:
Знайшли ми шлях.
Та висне сум над краєм,
І невідомо, що там, вдалині.
Один одному ніжки підставляєм,
Один одного топимо в багні.
Ми шлях знайшли.
Та стоїмо сердиті,
Не знаємо, як досягти мети.
З розумним, кажуть, краще загубити,
Аніж із дурнем хоч би що знайти.
Автор «Забутої заповіді» прагне до лаконічності, економії слова, зберігаючи глибину думки і афористичність рядка. Водночас він бачить своє завдання в тому, щоб надати окремому явищу виразності й художньої образності, аби його вірш став влучним сатиричним пострілом:
За що ж це, люди, така наруга —
У слуг народу — народ прислуга?
Жарти В. Стрекаля не можуть не викликати усмішку, навіть доброзичливий, іноді іронічний й саркастичний сміх. Варто зазначити, що поетична збірка «Забута заповідь» належить до різновиду комічної поезії, інакше кажучи, до поезії, розрахованої на те, щоб викликати у читача сміх:
Був Микола майже хворий,
Додалось йому сивин —
До начальника контори
На прийом зібрався він.
«Не тушуйся,— радять люди,—
Наступай і вимагай,
Сміливіш бери за груди,
Хай вирішує — і край».
Як почав за груди брати,
То усе владнав сповна,
Бо начальником була там
Мила жіночка одна.
У митця простежуються два різновиди комічної поезії — гумор у широкому розумінні слова, що має виявити смішне у реаліях, і дотепність — можливість давати несподівані визначення, поєднувати те, що, здавалося б, у слові не поєднується, виявляти контрасти у стосунках між людьми та предметами сатиричної уваги.
Суспільне життя — ось підґрунтя, на якому з’являються пагінці політичної сатири В. Стрекаля, спрямованої проти цинізму в політиці, вседозволеності у поводженні із законом:
Товстосуми в’ються, як вужі,
Заходились жалібно співати:
«Боже, Україну бережи!»
Й ангельські тягти на себе шати.
Ви ж її терзали, як могли,
Аж зомліла змучена небога.
На вітрах роззули, роздягли
І пустили немічну до Бога:
Не здіймайте руки до небес
І молитву не читайте всує —
Бог у ваших душах не воскрес
І прохань лукавих не почує...
Персонаж однієї з віршованих мініатюр Володимира Стрекаля засміченість своєї мови лайливими словами пояснює так: «Про політику не можна говорить без лайки». Сам же автор ненормативною лексикою не послуговується. Йому вистачає цивілізованого словникового запасу для написання гострих, злободенних сатиричних творів, дотепних гуморесок.
Олександр БАКУМЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- Гриць ГАЙОВИЙ
назад »»»