ДВАДЦЯТИРІЧНА АКТРИСА ЗІГРАЛА ПІАФ
Це здається якоюсь грою уяви: до театрального фойє «влітає» дівчинка-горобчик і запевняє всіх, що вона і є та сама Піаф, псевдонім якої теж перекладається з французької як «горобчик». Шокований глядач, чесно кажучи, повірити не в змозі. І раптом з глядачевої зали владно лунає той знайомий, сильний і прекрасний голос Примадонни шансону. «Ні, я не вона!» — кричить актриса,— вона — там!» І веде присутніх на поклик того голосу. Так розпочинається прем’єрна вистава «Сім чудес маленької Піаф» у київському Новому українському театрі.Це здається якоюсь грою уяви: до театрального фойє «влітає» дівчинка-горобчик і запевняє всіх, що вона і є та сама Піаф, псевдонім якої теж перекладається з французької як «горобчик». Шокований глядач, чесно кажучи, повірити не в змозі. І раптом з глядачевої зали владно лунає той знайомий, сильний і прекрасний голос Примадонни шансону. «Ні, я не вона!» — кричить актриса,— вона — там!» І веде присутніх на поклик того голосу. Так розпочинається прем’єрна вистава «Сім чудес маленької Піаф» у київському Новому українському театрі.
Літературний матеріал, який ліг в основу цієї сценічної роботи, складається з фрагментів книг письменниці й перекладачки Наталії Кончаловської, двоюрідної сестри співачки — Симони Берто, журналіста Сильвена Райнера. Ніби ми знаємо про цю жінку все, але знову і знову вона постає такою дивовижною, незбагненною, земною й небесною...
Таємницю Едіт чудово зберігає виконавиця головної ролі — 20-річна актриса Олена Сорокіна. Її юний вік спричинив і плюси, і мінуси в роботі над виставою. Труднощі полягали, звісно ж, у відсутності необхідного для розуміння героїні життєвого досвіду. Але за допомогою режисера-постановника вистави Віталія Кіно цю прогалину намагалися заповнити. Окрім надійної режисерської руки, Олені допомогли в роботі знання, здобуті завдяки книгам про театр та й загалом про людські долі. У процесі репетицій визріло рішення: виконавці ролей — Олена Сорокіна та Євген Авдонін — мають, відсторонюючись від особистого досвіду, зрозуміти й зіграти ті ситуації, які є. І вони працюють саме так: щось виходить, щось не дуже, проте у щирості артистам не відмовиш...
Олена і Євген знову переживають у властивій тільки їм манері ті життєві колізії, котрі примушували їхніх персонажів радіти, сумувати, бути щасливими, зневірюватись. Оце юнацьке незаштамповане й незашорене відтворення людського буття надає виставі неповторної свіжості й ексклюзивності.
Кого грає Олена — стає зрозуміло від початку вистави, а Євген? Студентові-третьокурснику Київського коледжу театру й кіно, для якого цей спектакль став сценічним дебютом, випало втілювати всіх чоловіків, у яких закохувалась полум’яна Едіт. Нелегка місія, до того ж і слів у його ролі — обмаль. Тому грати доводиться здебільшого поглядами, жестами, за допомогою пластичних прийомів.
Олена ж, навпаки, серед складнощів праці над роллю називає і велику кількість тексту. Адже матеріал треба було і вивчити, і пропустити крізь душу. Кожна розповідь, вимовлена від імені Піаф,— це окрема сторінка біографії легендарної співачки. І вона звучить, як сповідь. Своєрідним прийомом вистави є спогади-діалоги. Едіт пригадує репліки, котрі вона чула від Луї Лепле, Реймона Ассо, Марселя Сердана, і інколи переказує їх сама, а часом їй вторить партнер. Почергово вони відривають листочки календаря з пам’ятними датами.
А пісні, чи звучать вони у виставі? А як же без них! Безсмертні й вічно молоді мелодії є героями вистави. Їхні акорди оживають тоді, коли слів забагато і слід зробити паузу. Глядач слухає, згадує, можливо, пізнає нове або відчуває ностальгію, а на екрані одна одну змінюють світлини з обличчям Жінки, яка співає. Ці сцени схожі на сеанси незримого спілкування душ — наших та її.
— Нині в київських театрах полюбляють ставити спектаклі про Едіт Піаф. Мабуть, ця тема є невичерпною? Чи треба далі її продовжувати? — запитую у режисера-постановника вистави «Сім чудес маленької Піаф», художнього керівника Нового українського театру Віталія Кіно.
— Я думаю, творців вистав приваблює надзвичайно яскрава особистість французької співачки. У наш час багато хто здобув популярність через якісь шоу, попсу, часто невисокого ґатунку. А от справжніх кумирів бракує. Тому до світла, яке вона випромінювала, не перестають тягнутися. Хоч і дещо парадоксально те, що чи не в кожному київському театрі йдуть вистави, присвячені людині, котра ніколи не бувала в наших краях і не уявляла, що ми, такі, тут живемо. Та, мабуть, незабаром з’являться на наших сценах й інші цікаві постаті.
Ставлю запитання й виконавиці головної ролі:
— Олено, якою постала Едіт у Вашій уяві?
— Я вважаю її не дуже щасливою жінкою. Мені її шкода. Піаф опинилася перед вибором: або особисте життя, або творче. Вона вибрала творчість і дорого за це заплатила. Я її уявляю сильною жінкою, яка буде боротися за дорогих і близьких їй людей і ніколи не звертатиме уваги на дрібниці.
— Певно, ця постать залишила слід у Вашій душі?
— Залишила. І ще довго житиме там.
також у паперовій версії читайте:
- ТЕАТРАЛЬНЕ «КОЛЕСО» ЗАКРУТИЛОСЯ...
- УКРАЇНА, ЯК ВЕЛИКИЙ КВІТНИК
назад »»»