ОЧАКІВСЬКІ ДНІ Й НОЧІ
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. З історичних романів і енциклопедій Очаків відомий дещо однобічно — як місто слави військової. Варто також згадати і про людей, їхні долі, велич і драми поколінь, що давно відійшли, і наших сучасників, які закохані в це місто на Дніпровському лимані й творять його подальшу історію своїми справами.
У VII–VI ст. до нової ери тут було даньогрецьке місто Алектор, з ХVІ — турецька фортеця. Під час російсько-турецької війни вона була оточена військами під командуванням Потьомкіна і здобута штурмом у грудні 1788 року. Хоч Григорій Потьомкін був талановитий полководець, а війська показали взірець хоробрості, фортеця довго не здавалася. Лише десант запорозьких козаків, який зненацька вдарив із тилу, прискорив жадану перемогу.
З енциклопедичного словника можна дізнатися, що Очаків — морський порт, кліматичний курорт. Тут розвинута рибна промисловість, виноробство, працюють музеї. Свого часу Очаків був чистеньким містечком. Від початку 90-х років ХХ ст. місто почало занепадати. Тепер приємно зазначити, що потроху воно починає відроджуватися. Останніми роками його бюджет зріс із 12 до 30 млн грн. Відновив роботу рибно-консервний завод, ремонтують дороги, місто стає охайнішим. Відкривають нові бази відпочинку, пансіонати. А це — робочі місця, хоч і сезонні. Пожвавішала робота спортивного товариства «Колос».
Розповіла це мені журналістка Світлана з місцевої газети «Очаків». На моє запитання: «За що вона любить Очаків?» — колега відповіла: «За клімат, природу, тут живуть непересічні, закохані у свою справу люди... А яка історія!.. Я переїхала до Очакова з Чернівців...»
Суперник Айвазовського
Неподалік Дніпровського лиману на пагорбі височить Свято-Нікольський собор — колишній воєнно-морський собор. Він побудований у старі часи на уламках турецької мечеті. На території собору — поховання кінця ХІХ ст. Тут вічним сном спочиває художник Руфин Судковський. Загалові він нині маловідомий. Знають про нього очаківці та відвідувачі музею Судковського, який є гордістю Очакова. Та свого часу художник-мариніст зі світовою славою Айвазовський, який був на 50 років старший Судковського, сказав, побачивши картини Руфина: «У мене є гідний суперник! І він може перевершити мене...»
Батько молодого таланта був настоятелем Свято-Нікольського собору. Майбутній художник вступив до духовної семінарії, та невдовзі полишив її. Переміг потяг до малювання. Спочатку Руфин Судковський був учнем малювального класу в Одесі, вчився у Петербурзькій академії мистецтв. Розповідає лектор-екскурсовод Лариса Синкович, працівник Очаківського музею мариністичного живопису імені Руфина Судковського.
— Айвазовський — художник-романтик. Він передавав щось незвичайне у явищах морської стихії, мав феноменальну пам'ять — побачивши один раз море, малював його, не виходячи на берег.
Судковський завжди малював із натури. За картину «Буря поблизу Очакова» отримав звання академіка живопису морських краєвидів. Картина зберігається у Третьяковській галереї.
В Очаківському музеї мариністичного живопису найбільша колекція робіт Судковського — аж двадцять п'ять. Біля картин «Одеса», «Захід сонця над морем», «Буря на морі», «Пароплав «Москва» в бурю» надовго затримуються екскурсанти. Здається, простягни руку — і торкнешся борту корабля чи морської води. Лише торік у музеї побувало понад 30 тисяч відвідувачів. Сюди приїжджають гості з Арабських Еміратів та Індії, Німеччини і Туреччини, Польщі, країн СНД. Картини Руфина Судковського є гордістю колекцій музеїв Москви, Санкт-Петербурга, Владивостока, Уфи, Калуги, Йошкар-Оли, Єревана...
Помер Руфин Гаврилович в Очакові від тифу. Недавно громадськість міста урочисто відзначила 160-річчя від дня народження видатного земляка.
Завідувач музею Олександр Куликов розповів мені:
— На урочистості до нас приїжджали гості з Москви — нащадки художника: правнук Володимир Лагранж — відомий кінооператор, працював на московському телебаченні. Він чудовий фотохудожник, його фотоальбоми відомі далеко за межами Росії. Творчістю займалася і його дружина — Ніна Лагранж. Був у нас тими днями праправнук художника — Денис Лагранж. Працює на телебаченні, в «Московских новостях».
Поблизу музею — дитяча художня школа імені Руфина Судковського. Тут навчаються живопису більш ніж 120 юних городян. Ось зграйка дітей побігла з мольбертами на берег Дніпровського лиману. Мабуть, колись так поспішав і юний Руфин...
Лист із Балхашу
...Старовинне поховання: тут спочиває вічним сном очаківський комендант генерал-лейтенант Орест Щетинін. Людина дворянського походження, він був шанований громадянами міста за свої доброчинні справи. Було в нього одне захоплення... Та про це — далі.
Наприкінці 1980-х років до тодішнього міського керівництва надійшов лист із Казахстану. Його автор — Ольга Щетиніна — дочка генерал-лейтенанта. Про її трагічну долю можна було б написати книжку... Ользі Орестівні було тоді далеко за вісімдесят. Вона зберігала ясний розум, але не було здоров'я. Хотіла закінчити свої дні в Очакові й бути похованою поруч із батьком. Проте не судилося... У Казахстані вона жила поблизу знаменитого озера Балхаш.
Донька очаківського коменданта була високоосвічена людина, вільно володіла англійською, німецькою і французькою мовами, мала музичну освіту. Вона тривалий час мешкала в Одесі й була там під час німецько-фашистської окупації. Дворянського походження, її сестра в пореволюційні часи емігрувала до Америки, була окупація в Одесі... Усе це не могло не привернути увагу так званих компетентних органів. Дочка генерал-лейтенанта подалася до Казахстану примусово-добровільно, подалі від пильних очей. Там вона вирощувала овочі, рибалила в Балхаші й... працювала вантажником. Кляте дворянське походження... Ольга Орестівна могла б «прогнутися» перед владою і попросити пристойнішу роботу. Гордість не дозволяла.
Після від'їзду з колись рідного очакова її сліди загубилися. Залишився тільки лист із Балхашу, від якого щемить серце.
Та повернемося до захоплення очаківського коменданта — він вивів нову породу голубів. Мені про це розповів житель міста Павло Ткаченко.
Капітан-гідрограф
В Очакові на кожному кроці зустрінеш цікаву людину. Такий і Павло Ткаченко. Він працює у «Держгідрографії». Капітан катера і команда у нього невелика. Проте ці люди роблять важливу роботу — обслуговують знаки на воді, маяки. Щоб лайнери, сейнери, танкери чи суховантажне судно плавали вдень і вночі без неприємних несподіванок. Маршрут катера чималий — від Очакова до Миколаєва і назад. Узимку лиман замерзає, і тоді команда лагодить катер. Подобається капітанові його робота:
— Із моря потягнув вітерець — приплив морської води, дме вітер зі зворотної сторони — приплив прісної. Чим гарна моя робота — вода, навколо чудові краєвиди, повітря свіже.
У Павла є пристрасть — він голубівник зі стажем. Про свою пристрасть може розповідати годинами. І повірте мені — оповідач із нього першокласний. Ось лише кілька епізодів:
— Багато хто вважає, що плем'я голубівників майже вимерло. Не діждуться! Мій батько був голубівник, я прийняв у нього естафету. Пройдіться очаківськими дворами: майже у кожному другому побачите голуб'ятник. Ті старі голубівники вивели породу очаківських голубів. Вона називається «серпасті виворотні». Стиль їхнього польоту не сплутаєш з іншими породами. Тільки їм притаманна особлива постановка крил, хвіст красивої постави. Ціна такого голуба — 1200 дол. і більше. Недосвідчені голубівники плутають серпастих із миколаївськими хмарорізами. Під час війни німці розбомбили баржу, яка перевозила цих голубів, і вони перелетіли до Очакова. Наші голубівники збирають рідкісні породи. Я їжджу за різними породами навіть у глибинку Росії. До мене теж приїздять. Як тільки прибуваю до Дніпропетровська, відразу біжать до мене — чекають очаківських голубів. Іноді, якщо не вистачає грошей, люди пропонують золоті перстні, ланцюжки.Я не беру...
Якось до Америки від'їжджав затятий голубівник Фіма. У нього була особлива піжама — купа кишень. Він запхав туди двох голубів — наших, очаківських. За перевезення одного голуба в Америці слід заплатити 100 дол. Приїхав. Митники перевірили приладами, чи є метал. А на голубів ці прилади не реагують. І все б закінчилося добре. Але... Його улюбленці, які спали у літаку, прокинулись і почали туркотіти. Усе закінчилося сумно для Фіми — голубів митники відібрали. Ви питали про очаківського коменданта Щетиніна. Так, за переказами, він дуже любив голубів і вивів свого часу нову породу. Дворянин...
Мить, зупинись!..
Давайте пройдемо вулицями міста. Зробимо своєрідний «зріз» одного дня цього непересічного південного міста України. Біля Свято-Нікольського собору — пам'ятник Олександрові Суворову. Він не вражає габаритами, але до його створення доклали руки талановиті люди. Щодня тут бувають туристи, які роблять фото на згадку. Варто гостям відвідати і Очаківський воєнно-історичний музей імені Суворова: адже це наша спільна історична пам'ять. У музеї багата експозиція, яка стосується не лише російсько-турецької війни. Є галерея героїв Вітчизняної війни 1812 року. У музеї багато рідкісних документів, нагород різних часів. Зберігаються листи матерям, котрі писали солдати Великої Вітчизняної. На околиці Очакова, на постаменті — торпедний катер часів тієї війни.
Свого часу турки побудували тут могутню фортецю, про яку згадував у своїх записах знаменитий французький інженер-фортифікатор Боплан. Однак до турків першу фортецю побудував ще татарський хан у 1492-му. Експонати тих часів також зберігаються в музеї.
Якщо хочете перенестися на кілька тисячоліть назад, то мікроавтобус за тридцять хвилин довезе до Ольвії. Це античне місто побудували давні греки, тут добре збереглися залишки укріплень, міських кварталів, майстерень, храмів. В Ольвії постійно працюють археологи, допомагають їм студенти з Москви, Запоріжжя, Санкт-Петербурга...
Та повернемося до Очакова. Тут непоганий базарчик, усього багато: овочів, фруктів, риби, вам дадуть покуштувати місцеве вино. Якщо порівняти ціни з кримськими, то гаманець тут худнутиме набагато довше.
Біля базару — сквер. Посередині пам'ятник — скорботний матрос схилився на коліно... До монумента підійшла молода пара, котра щойно взяла шлюб, і поклала квіти. Це пам'ятник матросам, які загинули смертю героїв у 1946-му. Трагедія сталася під час маневрів Чорноморського військового флоту. На крейсері «Слава» спалахнув снарядний погріб. Рятуючи корабель і тисячі товаришів, герої загинули, але відвернули вибух одного з найбільших кораблів флоту.
В Очакові багато затишних пляжів. Вода у лимані то морська, то прісна. Як ви здогадалися, це залежить від напрямку вітру. Улюблене місце відпочинку очаківців і гостей ( їх тут багато не лише з України, а й Росії, Білорусі) — Кінбурнська коса. Туди щогодини курсує невеликий катер. Коса — частина Чорноморського заповідника, тут гніздиться велика різновидність птахів.
Із протилежної сторони коси відкривається чудова панорама: море і розкішні пляжі. Не гірше від Сейшельських — я там був.
Звичайно, очаківців «годують» не лише навколишні степи, а й лиман. На напівзатонулому дебаркадері зранку десятки рибалок — від п'яти до сімдесяти років. Серед них чимало жінок — теж солідного віку. Вони ловлять бичків так хвацько, що вистачає і на обід, і на вечерю. Для пенсіонерів це добряча підтримка.
Звичайно, зарплата в Очакові не надто висока, як і в інших невеликих містах. Є безробітні, волоцюги. Але мені сподобалася проста відповідь звичайного очаківця. Він із маленькою бригадою робить торговельні павільйончики, приймає відпочивальників у сезонну пору. Сергій — так його звати — сказав:
— Хто хоче, знайде роботу. Хто ні — краде на полях і городах... Буває і курей.
А тепер від очаківських буднів до свят. Одне з найулюбленіших — свято Нептуна. Тоді збираються сотні людей. Відбуваються театралізовані дійства, парашутисти, феєрверки. І несподіваний душ — із брандспойтів.
...Спустилась ніч на Очаків. Потонула у темряві Кінбурнська коса. За нею пропливає яскраво-ілюмінований пасажирський лайнер. Таке враження, що він рухається суходолом, прямісінько по косі...
Володимир КОЛОДЯЖНИЙ, Київ – Миколаївщина
також у паперовій версії читайте:
назад »»»