ВИБОРЧИЙ «ХЕЛОВІН»
Передостаннього дня літа український парламент ще раз продемонстрував: політичних сюрпризів від нього очікувати не варто. Те, як було ухвалено низку змін до закону про місцеві вибори, котрі, як відомо, заплановані на останній день жовтня — «Хеловін» — можна порівняти хіба що з приказкою, популярною в радянські часи: «Партия сказала «Надо!», комсомол ответил «Есть!».
Утім, на цьому етапі за тиждень до початку офіційної передвиборчої кампанії спробуємо проаналізувати, чого хочуть і можуть досягти від нинішнього волевиявлення ключові політичні фігуранти. Отже...
Партія влади
Почнемо з Партії регіонів. Її завдання і очікування від 31 жовтня, вочевидь, найбільш амбітні й далекоглядні. Передовсім тому, що «регіонали» воліють закріпити власні політичні досягнення: швидке формування коаліції та лояльного уряду; відверте «нагинання» Конституційного Суду; «перекроювання» усієї судової системи; цілковита заміна влади в столиці. Перелік діянь можна продовжувати, однак головне не це. Фактично дійство, заплановане на «Хеловін», в уявленні «регіоналів» покликане ще більше (можливо, вже й остаточно) закріпити у свідомості широких мас міф про непереможність партії влади.
Із цією метою ПР підходить до виборчого процесу ґрунтовно. Подейкують, що завдання-максимум для «регіоналів» — формування більшості «під себе» в усіх (!) обласних радах. Проте головний наголос робиться на центральні регіони, де, починаючи з 2004 року, Партія регіонів загалом і Віктор Янукович особисто часто не дотягували до бажаного результату, маючи всі на нього сподівання.
Власне, навіть останні зміни, внесені до виборчого закону, найперше можуть бути вигідні для ПР. Адже повноцінна участь у виборах партій Сергія Тігіпка та Арсенія Яценюка лише посилює конкуренцію всередині опозиційного табору. Це означає, що «регіонали» розраховують на принцип «розділяй і владарюй». У часи правління Леоніда Кучми цей принцип діяв непогано.
На користь «регіоналів» говорить і те, що їхні представники гратимуть провідні ролі у процесі формування одномандатних виборчих округів. З 2006-го про «мажоритарку» в Україні встигли забути. Але нині вона повертається, причому не у найкращому своєму вигляді. Нагадаємо: висувати кандидатів у депутати на мажоритарних округах мають право винятково політичні партії. Самовисування цього разу законодавчо не передбачено.
Формування виборчих округів почнеться наприкінці вересня — після утворення територіальних виборчих комісій. Вони мають відповідні повноваження. Згідно із законом, ТВК мають утворити за 45 днів до голосування. Ще через десять днів до них повинні надійти відомості з Державного реєстру виборців. А мажоритарні округи мусять бути створені за 32 дні до голосування. Тобто на процес «нарізки» округів відводиться три дні.
За всієї поваги до майбутніх членів тервиборчкомів є сумніви, що вони здатні самотужки осягнути такий величезний масив роботи за короткий період. Отже, вірогідно, що межі мажоритарних округів-2010 суттєво відрізнятимуться від тих, що були, скажімо, вісім років тому, коли одномандатні «вотчини» ще не були скасовані.
Представники ПР можуть сміливо розраховувати на горезвісний адмінресурс. Бо керівництво обласних і районних держадміністрацій, як і раніше, підконтрольне Президентові. (Це при Вікторові Ющенку можна було гратися в сяку-таку опозиційність).
Чимало значитиме й підрахунок голосів. Тут «регіонали» також матимуть певну перевагу серед представників інших політичних сил, особливо після «фокуса» зі збільшенням складу виборчих комісій на три члени. Формально цю квоту резервують за представниками позапарламентських партій. Насправді усе може вийти так, як було під час президентської кампанії, коли представники так званих технічних кандидатів (типу Василя Гуменюка-Противсіх) зазвичай працювали на В. Януковича.
Проте навіть увесь перелік «регіональних» козирів не означає автоматичного успіху для однопартійців чинного Президента. Хоч як Микола Азаров доводив, що нам «жить стало веселее», соціально-економічна картина нині не надто приваблива, коли подорожчали комунальні послуги. Дослідження, проведені Центром Разумкова, уже тепер свідчать про падіння популярності Партії регіонів, причому в більшості областей.
Звичайно, на Сході та Півдні запас міцності у ПР достатній, щоб утримати (а то й наростити) чисельність у місцевих радах. А от як буде в Центрі й особливо на Заході держави — тут велике питання.
Нарешті, є ще одна обставина, котра не віщує «регіоналам» тріумфу. Це не піддається жодному логічному аналізові. Річ у тім, що 31 жовтня шість років тому відбувався перший тур президентських виборів-2004. Тоді Віктор Янукович і ПР також були впевнені у власних силах. А нагадувати про те, чим усе закінчилося, мабуть, не варто. Навіть якщо панове «регіонали» не забобонні.
Коаліційні соратники
Для комуністів і «литвинівців» місцеві вибори, за великим рахунком, не несуть жодного політичного навантаження. І ті, й інші упродовж останніх півроку, відколи існує коаліція, майже розчинилися в «регіональному» середовищі. Щоправда, час від часу соратники ПР видають якісь заяви, більше схожі на велосипедний клаксончик на тлі потужного гудіння паровоза. Скажімо, в комуністів запам'яталися заяви Петра Симоненка про... опозиційність його політичної сили. А спікер парламенту Володимир Литвин нещодавно намагався пояснити (сам собі?) недоцільність ліквідації районних рад у столиці.
Можна також припустити, що участь партії В. Литвина у місцевих виборах стане своєрідним тестом для «регіоналів». Нинішня коаліція у Верховній Раді уже наповнилася такою кількістю перебіжчиків із опозиції, що послуг блоку Литвина не надто й потребує. От і виходить: якщо Народна партія виявиться відвертим аутсайдером на місцевих виборах (це цілком вірогідно), можна буде подумати, скажімо, про заміну «литвинівських» міністрів. Про це в політичних кулуарах, до речі, давненько подейкують, а тут такий шанс! Словом, хоч як крути, а доля Володимира Литвина знову не в його руках.
Комуністи у певних областях, вочевидь, своє візьмуть. Дехто може вкотре «купитися» на їхні полум'яні псевдоопозиційні заклики. Дехто голосуватиме за КПУ лише тому, що інакше не вміє і не хоче вчитися апріорі. Деінде «регіонали» можуть навіть спеціально підігрівати інтерес до формування потенційної фракції Компартії, щоб потім демонструвати, наприклад, західним спостерігачам демократичність українських виборів і наявність різних позицій всередині коаліції. Адже формально КПУ за будь-якої погоди буде проти співпраці нашої держави з Міжнародним валютним фондом. Та що від цього може змінитися?
БЮТ-«Батьківщина»
Для Юлії Тимошенко місцеві вибори 31 жовтня також важливі. Якщо представники Партії регіонів воліють усіляко закріпити свої успіхи, то бютівцям потрібно продемонструвати суспільству і собі, що вони ще на щось здатні. Бо слабкі відсоткові показники в базових областях Центральної та Західної України можуть стати початком руху цієї політичної сили до відверто маргінальних позицій.
Якби нині в Україні існувала потужна політична сила, здатна посісти місце БЮТу, Юлія Тимошенко уже б тепер зійшла з політичної арени. Вона й так це поступово робить на радість опонентів. Доречно пригадати, як у період між першим і другим турами президентських виборів ті, хто не підтримував ні Ю. Тимошенко, ні В. Януковича, наводили такий «залізний» аргумент: Юлія Володимирівна настільки потужний гравець на опозиційному полі, що вона не дасть В. Януковичу спокійно бути Президентом. Він постійно буде змушений у своїй діяльності озиратися на опозицію.
Завдяки носіям таких міркувань В. Янукович отримав президентські регалії. Однак прогнози про його «побоювання» чи «обережність» не справджуються ні на йоту. Навпаки, дещо обережніша у своїх критичних висловлюваннях стала Юлія Тимошенко. Таке враження, що опозиційний уряд В. Януковича зразка 2008–2009 років критикував офіційний Кабінет Міністрів Юлії Тимошенко значно більше, ніж це відбувається зараз, коли опоненти помінялися ролями.
Можливо, така поведінка Ю. Тимошенко пояснюється тим, що вона побоюється розгубити рештки своїх парламентських «бійців». Можливо, вона з усіх сил не допускає нарощування коаліції до критичної межі трьохсот голосів, після чого Віктор Янукович фактично зможе робити з державою усе, що завгодно. Хоч би там як, але місцеві вибори — чи не останній шанс для Юлії Володимирівни продемонструвати, що в неї є ще порох у порохівницях.
І діяти їй потрібно майже ва-банк. Бо місцеві вибори досі не були для БЮТу вдалими (2006 рік, коли Ю. Тимошенко була на піднесенні, до уваги не братимемо). Скажімо, в 2008-му, на дострокових виборах мера Києва Олександр Турчинов, протеже Юлії Володимирівни, поступився Леонідові Черновецькому. Більше того, розпорошеність у демократичному таборі тоді дозволила нинішньому «столичному вигнанцю» перемогти вдруге.
Торік ситуація повторилась. Дострокові вибори до Тернопільської обласної ради принесли бютівцям повне фіаско. Хоча вони намагалися робити добру міну при відверто невдалій грі (відмовилися від мандатів, заявивши, що те волевиявлення було нелегітимним), факт залишається фактом. Як то буде цього разу?
Відносні неофіти
До числа таких належать Сергій Тігіпко та Арсеній Яценюк: «Сильну Україну» та «Фронт змін» милостиво допустили до повноцінної участі у виборах. Тож обидва політики отримали шанс підтвердити невипадковість показників, здобутих у січні на президентських перегонах.
Шляхи, що їх обрали А. Яценюк та С. Тігіпко після того, кардинально відрізняються. Сергій Леонідович подався до уряду і неодноразово був там скомпрометований. Чого варті перипетії навколо проекту Податкового кодексу, що його, буцімто, розробляв пан С. Тігіпко!
Арсеній Петрович, навпаки, залишився вірний самостійному кредо. Однак і він упродовж восьми місяців, що спливли від моменту завершення його участі у президентських виборах, додаткових балів не заробив. А його тодішнє гасло «Усе тільки починається!», по суті, так і не було реалізоване. З одного боку, А. Яценюк не був аж надто наполегливий. З іншого... А де, власне, він міг його реалізувати? Місцеві вибори, котрі мали відбуватися в травні, «пропливли крізь пальці», й не лише в колишнього спікера Верховної Ради.
Наразі А. Яценюк і С. Тігіпко справді мають певні шанси. Базовою областю для Арсенія Петровича, вочевидь, стане Чернівецька, звідки він родом. Можна не сумніватися, що «Фронт змін» матиме там свою фракцію. От тільки питання: з ким і в ім'я чого вона там блокуватиметься? Чи виявлять стійкість майбутні депутати-«фронтовики» залишитися в опозиції, якщо так вирішить їхній лідер? Спокус у них буде чимало, це також політична аксіома. Власне, це стосується не лише Буковини.
У «Сильної України» ситуація ще заплутаніша. В умовах, коли її лідера намагаються «спалити» в уряді, навіть проведення праймериз може не допомогти. Тому можливий варіант, що Сергій Тігіпко десь наприкінці вересня піде з Кабміну. Наразі він ще може заявити, що йому не дали реалізувати усі задумані ідеї. Героєм він, звісно, не виглядатиме, але на своїх нинішніх позиціях цілком може втриматися. А позиції ці, до речі, не такі й погані. Згідно з різними соціологічними даними, в деяких регіонах рейтинг «Сильної України» наближається до 20 відсотків.
Напевно, С. Тігіпко поки що остаточно не визначився зі своєю подальшою стратегією. Очевидно одне: у січні він майже тріумфально повернувся у велику політику після п'ятирічної відсутності. Якщо нині шанс буде згаяно, ще одного такого повернення більше не буде. А треба ж думати і про парламентські вибори.
Решта
Окрім згаданих політичних сил, в Україні майже немає проектів, здатних реально боротися за місця в місцевих органах влади. Вочевидь, деінде ще зможе поборсатися «Наша Україна», якщо на вибори не надумається йти попередній президент.
Свій відсоток обов'язково візьмуть «Свобода» Олега Тягнибока та «Єдиний центр» Віктора Балоги. Причому конфігурації потенційних більшостей за участю цих партій можуть бути цікаві, а в деяких випадках і несподівані. Зокрема, «Свобода» має всі шанси спростувати або підтвердити припущення, котре переважно звучить із бютівських кабінетів, мовляв, Олега Тягнибока фінансують «регіонали».
Щодо «ЄЦу», то закарпатська політика знову переплітатиметься з донецькою. Віктор Балога довго без влади перебувати не може. Навіть якщо влада ця буде суто формальна. Головне — визнання від земляків, котрим Віктор Іванович, як завжди, бажає тільки добра і процвітання. В інших регіонах успіх чи неуспіх «Єдиного центру» залежатиме здебільшого від такого фактора: наскільки виборці готові до появи ще однієї відверто прагматичної політичної сили у себе в області чи районі. Якщо готові — бути «ЄЦу» на коні. Хоча на роздуми є час — до політичного «Хеловіна» цілі два місяці.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»