ПІВСТОЛІТТЯ КВІТНУТЬ ПІСЕННІ ЧОРНОБРИВЦІ...
Буває, маститі митці зневажливо відгукуються на адресу поетів-піснярів, тобто авторів, на чиї вірші співають пісні. Мовляв, справжня поезія тепер майже не співається, співати серйозні речі не модно і дуже важко, мовляв, у пісенній творчості свої закони, а новому поколінню притаманні інші уподобання й стандарти, спрощені сучасними мультимедійними технологіями.
Певною мірою з цим важко не погодитися, бо сучасний пісенний інформаційний простір і концертні підмостки заполонив текстовий «блатняк» та словесний примітивізм. Сучасні музиканти, не маючи достатньої літературної підготовки, в умовах вседозволеності почали віддавати перевагу примітивним текстам, а не художнім творам. Шкода, що творці сучасних пісенних сурогатів забувають національні традиції, якими споконвіку славилася українська земля.
Проте хоч хто б і що б там говорив і писав, певен, кожен із поетів подумки мріє, щоб його вірш отримав музичні крила, ставши популярною піснею.
Справжніх майстрів пісенного слова, котрі працюють у жанрі сучасної української пісні, не так багато. Серед таких митців як Дмитро Павличко, Ганна Чубач, Микола Луків, Степан Галябарда виблискує творчість поета Миколи Сингаївського — автора славнозвісних «Чорнобривців», пісні, якій у цьогорічному серпні виповнився полудень віку.
Микола Сингаївський — пісняр від народження. Змалку зворушено закоханий в українську пісню. Ця любов до народної пісні привела його в літературу. Народна пісня для митця завжди була і лишається неповторним скарбом душі. Її традиції, з властивою ладогармонійною побудовою, особливо відчуваються у хоровому багатоголоссі. Щедрим джерелом пісенної творчості завжди було українське село. Такою колискою для М. Сингаївського є його рідне Шатрище, що на Коростенщині, в Житомирській області, де у багатодітній родині хліборобів народився майбутній письменник.
Уся його поетична праця стала взірцем пісенно-поетичної діалектики. «Душа — як вічна українська пісня, з усіх країв додому нас вела...»,— переконаний поет. Обнадійливий початок у творчості Миколи Сингаївського — його «Чорнобривці». З якою насолодою нині сприймаються пісні видатних митців старшого покоління, поетів і композиторів: Платона Майбороди та Андрія Малишка, Дмитра Луценка та Ігоря Шамо, Михайла Ткача та Степана Сабодаша, Дмитра Павличка і Олександра Білаша.
Однією з найпомітніших пісень тих часів була і пісня «Чорнобривців насіяла мати...», створена Миколою Сингаївським у співпраці з композитором Володимиром Вірменичем. Головним співавтором і першим виконавцем був видатний співак Костянтин Огнєвой, якому у серпні 1960 року Володимир Вірменич уперше запропонував партитуру своєї нової пісні на вірші Миколи Сингаївського.
До речі, у творчому доробку Сингаївського — сотні пісень, написаних із багатьма відомими українськими композиторами, зокрема з Климентієм Домінчиним, Ігорем Шамо, Віталієм та Аркадієм Філіпенками, Василем Волощуком, Олександром Зуєвим, Леонідом Попернацьким. Недарма цю подвижницьку діяльність Миколи Сингаївського на пісенній ниві відзначено високим званням заслуженого діяча мистецтв. У розмовах із поетом відчув, як приємно і тепер авторові, що з багатьох мелодій, написаних композиторами на його вірші, «Чорнобривці» знайшли дорогу до людських сердець. Пісня «Чорнобривців насіяла мати...» стала реквіємом Миколи Сингаївського не тільки його мамі Уляні, а й усім нашим працьовитим матерям.
Нині, у життєвому полі минулих років, згадуючи свою неньку, поет пише:
Клаптик землі коло хати,
і з чорнобривцями сад...
Каже засмучена мати:
Літ не вернути назад.
Осінь моя вже запізня,
мерзну щораз і в теплі...
Може, залишиться пісня,
наче душа на землі...
П'ятдесят років щемливо звучать в українському піднебессі «Чорнобривці», звертаючись до наших матерів. Вона вже перероблена багатьма ремейкерами на сучасний лад, оброблена на естраді, її актуальність беззаперечна. Згодом ще кілька пісень на вірші Миколи Сингаївського набули популярності в народі, стали, так би мовити співучими. Це, зокрема, «Розляглося наше поле», «Безсмертник», «Полісяночка», «Від серця до серця», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Пролітали гуси», «Зорепад», «Україно, зоре моя», «У вікна дивляться Карпати», «Джерело» та інші.
Воістину пісні Миколи Сингаївського з любов'ю співає народ, іноді навіть не знаючи імені поета. Пісні стають народними, а це чи не найвище визнання для кожного митця.
Тому так боляче усвідомлювати відомому поетові-пісняру, що з деградацією села почала зникати з ужитку й українська народна пісня. (Хоча в селі не почуєш і сучасної української пісні). Голосистий пісенний народ перестає співати. Мабуть, не від доброго життя. У знелюднених селах, що залишаються тільки на карті, народні пісні вже не звучать, бо тепер їх там немає кому співати. Зразки народної української пісні хіба що лунають у виступах фольклорних ансамблів. Репертуар її невпинно збіднюється. Та все одно Україна не може навіть у такий час жити без пісні. Замість народних прадавніх козацьких, чумацьких, побутових, щемливих ліричних і веселих жартівливих пісень особливо в містах масово поширюються так звані авторські пісні. Творцями їх зазвичай стають обдаровані поети й композитори. М. Сингаївський не полишає творчих надій, дарує сучасним композиторам свої вірші для створення нових пісень. Цікава співдружність поета з композитором і співаком із Житомирщини, колишнім солістом білоруського ансамблю «Сябри» Олесем Колядою. Земляки у творчій гармонії створили низку цікавих пісень, котрі сподобалися слухачам. Олесь Коляда із піснею «Самота» на вірші Миколи Сингаївського став переможцем престижного конкурсу.
Недарма одна з численних поетичних збірок Миколи Федоровича так і називається «Я родом із пісні», що є освідченням автора в любові до цього важкого, але вдячного жанру:
Життя моє без пісні — не життя,
Без неї я себе не уявляю.
Душа моя — мелодії дитя,
Тому душею зроду я співаю.
Олександр БАКУМЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- УСЕ ПРЕКРАСНЕ НА ЗЕМЛІ— З КОЛОСКА
назад »»»