ФЕНОМЕН «НОВОЇ» ДИТИНИ
Минуло не так багато часу, відколи ми вперше почули про загадкових дітей індиго, яких називали не інакше, як «новим поколінням», що прийшло з особливою місією — врятувати людство від неминучої духовної катастрофи.
Це стало несподіванкою для суспільства, яке тривалий час перебувало у полоні ідеологічних догм щодо виховання, тому воно й розгубилося. І справді, що то за загадкові істоти? Звідки вони взялися? Чому їх вважають розумними, тямущими і надзвичайно чутливими?
Хтось поспішив зарахувати до «нової генерації» власних нащадків, наївно сподіваючись, що це допоможе виправити прогалини у вихованні. Хтось відверто злякався, адже ці діти потребували допомоги психологів, до яких ми не звикли звертатися. Так чи інакше, але інформація про дітей індиго спонукала до дискусії не лише в середовищі професіоналів, а й у суспільстві.
У книзі «Діти індиго» американські автори Лі Керолл і Джен Тоубер намагалися узагальнити всі існуючі знання про дітей із «фіолетовою аурою»,— як їх ще називають.
Не схожі на нас
«Діти індиго негативно реагують на покарання, примус, навіювання, почуття провини,— пишуть американські автори.— Словом, усі страхи, які безвідмовно діяли впродовж десятиліть на старші покоління, не підходять їм».
«По-перше, ці діти ніколи не стають до загального строю; по-друге, нині його вже немає,— продовжують міркування дослідники.— На що діти індиго відгукуються, так це на повагу до них. Повагу, як до розумних особистостей, для котрих власні проблеми є не менш важливі, ніж для нас дорослі труднощі. Діти відверті лише з тими, хто поважає їхній вибір».
Звісно, все це добре, зауважить читач, але ж класична педагогіка не відкидає такого поняття, як повага до дитини, до її внутрішніх потреб і уподобань. Навпаки, це є наріжним каменем гуманістичної педагогіки. Тоді ж чому нині так багато нарікань на школу? Чому більшість школярів іде туди неохоче, на відміну від представників старшого покоління, котрі згадують про роки навчання з повагою? Який ланцюжок було розірвано у, здавалося б, злагодженому навчально-виховному процесі? І чи не є діти індиго своєрідним фактором, за яким ховається глибина проблеми? Мовляв, як добре, що є такі своєрідні учні, до яких не можна застосувати традиційні методики. Отже, десь знімається відповідальність і зі школи, і з родини? А якщо перші будуть у всіх гріхах обвинувачувати других, і навпаки?
«Нашим дітям випало жити на зламі епох, бути свідками криз, природних катаклізмів, боротьби батьків за виживання родини, занепаду моральних цінностей,— пише доктор психологічних наук Олена Кононко.— Сучасна дитина здебільшого живе в ілюзорному, віртуальному світі, далека від життєвих реалій. Хто і коли навчатиме її науки та мистецтва реального життя, уміння жити у злагоді з довкіллям і собою?»
Нині це зробити непросто через значне розшарування серед населення та деформацією психології. Буття сучасних дітей набуло дорослого забарвлення, наповнилося не притаманними їм проблемами, образами, лексикою... З «новою» дитиною важче мати справу не стільки через її кращу поінформованість, скільки через більше відсторонення від реального життя, меншу довіру до дорослих, емоційну нестійкість, багатоликість».
Часто вчителі гадки не мають, як поводитись, аби порозумітися з «новими» дітьми. Хоча у педагогічній термінології, за звичкою, уживається термін «навчально-виховний процес», але робиться це, скоріше, за інерцією. Не буде перебільшенням сказати, що виховний процес у сучасній школі... зовсім відсутній. У так званих престижних навчальних закладах ніхто вже не приховує того, що комерціалізація (так зване ділове співробітництво) виходить на перший план.
Запрошення до творчості
«Хороший учитель уміє пристосуватися до своїх вихованців, а не пристосувати їх до себе,— розмірковує Олена Кононко.— Полегшувати, а не ускладнювати дітям їхню непросту внутрішню роботу з самовдосконалення, духовного становлення; допомагати душі, що розпочинає життєвий шлях. Виявляти терплячість і спостережливість, сповідувати тезу: «Чекай і спостерігай! Не пришвидшуй процес визрівання. Поважай природу і бери її до уваги».
В арсеналі запропонованих психологом порад, власне, немає нічого нового. Певно, із цими прописними істинами майбутні педагоги ознайомилися ще на студентській лаві. Бо ж ніхто не навчатиме не любити чи ображати своїх вихованців. Але якого вчителя ми хочемо бачити у школі, щоб дітям було комфортно і затишно, а процес навчання не перетворювався на муки?
«Учитель мусить забути про себе як наставника, розпорядника, «хазяїна», який регламентує й оцінює,— вважає пані Олена.— Він має використовувати індивідуальні програми розвитку. Не вимагати, не наполягати, не говорити: «Ти зобов’язаний це зробити!», а запрошувати до активності. Сповідувати рухливість як умову повноцінного розвитку особистості, дозволяти учням вільно пересуватися, обирати зручне місце, позу. Своїми діями не карати, не переривати творчого процесу. Найкращою винагородою для вихованця має бути його власне просування шляхом розвитку. Вчитель повинен забезпечити спокійне середовище, уникати надмірно голосних звернень, окриків, менторського тону, стежити за своїм психічним станом, його впливом на ефективність виховного процесу...»
Бачу скептичну посмішку вчителя. Справді, «головним персонажем» цих порад є дієслово у наказовій формі («повинен», «має», «зобов’язаний»), що радше нагадує циркуляр, а не відтворює реальну школу. Певно, наші діти набагато охочіше йшли б до школи, якби з усього переліку постулатів вдалося здійснити хоча б один задум. Тобто, коли вчитель не вимірював би своїми «дорослими» мірками школярів, а поставив себе на їхнє місце.
Відверто кажучи, усі розповіді про «фіолетових дітей» із чудернацькою назвою «індиго» видавалися мені красивою вигадкою, казкою, втечею від реальності. Та, зрештою, Лі Керолл і Джен Тоубер не вигадали нічого такого, про що б ми раніше не чули. Просто у нас «інакші» діти називалися «важкими». Утім, їм теж часто-густо бракувало розуміння, витримки, поваги. У своїй книзі «Діти індиго» автори наводять приклади з реального життя, що свідчать про зміни, які відбулись у свідомості дорослих людей, перш ніж вони зрозуміли своїх дітей.
«Якось син запитав: «Мамо, чого ти така сердита?» — розповідає одна з жінок.— Я і справді була сердитою, а хлопець, відчувши мій стан, не помилився. Що було робити? Я зібрала всю мужність і зізналася: «Ти правий, любий. Я і справді сьогодні не в гуморі. Вибач, що відразу не сказала правди».
«Можливо, сучасним підліткам потрібно щось більше, аніж їхнім попередникам? — запитують Лі Керолл та Джен Тоубер.— Так! Зрештою, неважко визначити, чого саме не вистачає їм. Це «щось» базується на любові, розумінні й дружбі, умінні слухати і бути уважним до дрібниць. Воно потребує самодисципліни, мудрості та уваги. Як бачимо, саме цих якостей так бракує у повсякденному житті. Діти індиго надзвичайно чутливі. Вони наділені талантами та витонченим даром інтуїції. Чи означає це, що дорослому важко з ними порозумітися? Аж ніяк! Просто слід бути чесними».
Можливо, тоді доросла людина, сама того не усвідомлюючи, досягне «педагогічної взаємодії» зі своїми вихованцями.
Звідки береться агресія?
«Знаєте, на що найчастіше скаржаться підлітки? — запитує сімейний психолог Світлана Роуз.— На те, що їх карають за погані оцінки. Для багатьох батьків існує єдиний критерій: успішність. А розпитати про те, як минув день? З ким спілкувався? Від цього дорослі часто відмахуються: мовляв, дрібниці. А потім запитують: «Звідки та агресія?» Так, одного разу батьки привели на прийом до психолога підлітка, який погрожував ножем однокласникам. Коли почали з’ясовувати, звідки прояви агресії, дізнались, що хлопця зневажали і кривдили вдома. Він не бачив ані крихти любові й розуміння».
Кажуть, що у дорослому житті протистояти труднощам і випробуванням легше тим, хто змалку отримав запас любові. Чи замислюємося ми над тим, з яким «багажем» виходять на життєву дорогу наші діти? Чи навчилися ми їх розуміти, жаліти, вибачати? Часто доводиться чути скарги батьків, буцімто нащадок не виправдав їхніх сподівань. Мовляв, хотіли бачити талановитим і обдарованим до наук, а отримали... щось непутяще. Дорослі підганяють дитину під певний стандарт, не бажаючи зрозуміти, що вона — не зла, не погана. Вона... просто інша.
«Після того як з’явилася інформація про дітей індиго, до мене почали приходити батьки, стверджуючи, що їхні малюки саме такі,— веде далі сімейний психолог.— Утім, діти індиго — це романтизована назва. Насправді варто говорити про «новий психотип». Часто, коли спілкуюся навіть із дошкільниками, дивуюся їхньому мудрому погляду. Складається враження, наче розмовляєш із дорослою людиною, яка багато чого пізнала у житті. Педіатри відзначають і таку особливість: у багатьох спостерігається затримка мовленнєвого розвитку. Часто батьки не знають про цю особливість і впадають у крайнощі. Хтось не звертає на неї уваги, мовляв, «виговориться» пізніше, хтось, навпаки, здіймає тривогу. Нині не варто покладатися лише на вихователів дитсадка чи школу. Змінюється світ, іншими стають малюки, тож і освіта батьків не повинна стояти на місці. Діти із затримкою психічного розвитку, з якими багато працювали вдома, невдовзі наздоганяли однолітків».
Світлана Роуз вважає, що батьки мають бути обізнані з психологічними особливостями своєї дитини. Це допоможе уникнути труднощів у навчанні та непорозумінь із учителями. Часто останні скаржаться, що школяр неуважний на уроці, відволікається, дивиться у вікно. Така дитина — кара божа. А учень просто не може швидко писати, читати, рахувати. Якщо його не підганяти, дати можливість працювати у заданому темпі, то успіхи будуть не гірші від результатів «моторніших» однолітків. У кожного з нас свій психотип, темперамент. Та й діти, зрештою, різні. Когось вчителька сварить, робить зауваження — а з нього, мов із гуся вода. На іншого варто лише суворо подивитися, як він утягує голову в плечі, зіщулюється. Про яку там контрольну думати, якщо дитя пригнічене, налякане?
«Зустрічаючи дитину після уроків, не намагайтеся відразу розпитати про її оцінки,— радить Світлана Роуз.— Дайте можливість школярику прийти до тями, оговтатися після навчання. Ви будете приємно здивовані. За деякий час він сам поділиться успіхами чи невдачами. Зрештою, це не так важливо. Якщо дитина відчуває емоційне тепло, вона обов’язково розкриється».
Світлана Роуз не втомлюється повторювати, що роль сучасного вчителя кардинально змінилася. Скількох шкільних драм вдалося б уникнути, якби педагог був справжнім знавцем дитячої душі! У багатьох випадках удалося б порозумітися і з «важкими» підлітками, якби знати про проблему гіперактивних учнів. Часто їм важко висидіти урок. Через особливості своєї психіки вони заважають або й зривають навчальний процес.
«Якщо вчасно перемкнути увагу гіперактивних дітей, багатьох непорозумінь можна уникнути,— переконана Світлана Роуз.— Їм треба вчасно дати доручення, завантажити корисними справами. Наприклад, вимити дошку чи полити квіти. Хоча саме ці «порушники дисципліни» першими опиняються на останніх партах як безперспективні до навчання, нездари і ледарі. Неважко здогадатися, до яких проблем у майбутньому призведе невдалий шкільний старт».
Зачароване коло: у школі на таких учнів скаржаться, вдома — не розуміють.
Народна педагогіка
І то добре, коли поруч виявиться мудра людина, яка своїми порадами допоможе у вихованні молодшого покоління. Звісно, наші прабабусі нічого не знали про «педагогічну взаємодію» та загадкових дітей індиго. Вони виховували прикладом, своїм життям. До малюків ставилися доброзичливо («Діти, як квіти: полий, то й ростимуть»), проте й вимогливо («Гни дерево, доки молоде; вчи дитя, поки мале»). Нічого не береться з нічого, виховують лише власним прикладом.
Про це свідчить досвід українських родин, де основою було духовне виховання. Згадаймо традиції, на яких зростали діти в родині Лесі Українки. Її мати, Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач) була талановитою письменницею, відомою громадською діячкою. Аби прищепити своїм шістьом дітям любов до українського слова, редагувала і видавала журнал «Рідний край». Наполегливо віднаходила, перекладала українською мовою підручники (наприкінці XIX ст. у Києві не було ні українських книжок, ані українських шкіл). Олена Пчілка сама взялася за видання літературного часопису. Додаток до «Рідного краю» — щомісячний журнал для дітей «Молода Україна» — вона почала видавати власним коштом. В одному з листів Олена Пчілка писала: «Коли б хто знав, як тяжко одній людині видавати часопис при малому числі платних прихильників». І все ж видання приходило до дітей, знайомлячи їх з історичним минулим, творами українських і зарубіжних письменників. Замислимося й над тим, що діти Олени Пчілки отримали домашнє виховання. Тож лише бур’янина виросте сама, а все живе потребує любові, бо ж недаремно кажуть: «Яке дерево, такі його квіти; які батьки, такі й діти».
Домашнє виховання отримала і славетна співачка Соломія Крушельницька. Батько, який, крім німецької, добре володів італійською мовою, готував Солю до вступу в консерваторію. Утім, ще з раннього дитинства він учив своїх дітей нотній грамоті та співам. Саме так і виник домашній хор.
До речі, дід по материнській лінії Григорій Савчинський був письменником. Виховуючи дочок, серед яких — мама Соломії, Теодора, влаштовував для них курси городництва, квітникарства, лікувальних трав і куховарства. Приклад цієї славетної родини свідчить про те, що посіяні у добру ріллю зерна дають добрі сходи. Адже лише серед дітей Амвросія та Теодори Крушельницьких — оперні та камерні співачки Соломія і Ганна, диригент Антон, співачка, диригент і фольклорист Емілія, директор музичної школи Марія. Звісно, ці діти були обдаровані від природи. Але саме завдяки підтримці родини, любові й вірі батьків ці таланти розквітли.
Хтось підрахував, що діти за день чують сотні погроз, залякувань і образ, і тільки кілька приємних слів. У народі кажуть, що сім’я без любові — наче дерево без коріння. Тож знайдемо добрі слова для своїх дітей.
Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:
назад »»»