ІРАН ДОЛАЄ САНКЦІЇ
Попри офіційну дію режиму міжнародних санкцій, запроваджених ООН проти Ірану чотири місяці тому, 21 серпня 2010 року відбувся запуск першого реактора атомної станції в Бушері. Коментуючи позицію Росії з цього приводу, США фактично визнали свою безпорадність. Сама ж РФ пояснила виконання контракту щодо Бушера тим, що його було укладено до запровадження режиму санкцій. Крім того, російська сторона запросила контролювати роботу в Бушері експертів Міжнародного агентства з атомної енергії.
З цього приводу міністр закордонних справ Сергій Лавров запевнив, що дії Кремля не порушують санкції, а зміцнюють режим непоширення ядерної зброї. Адже Іран позбавляється аргументів на користь реалізації власної програми збагачення урану. Принаймні контрактні зобов'язання РФ передбачають постачання палива на атомну станцію та вивезення до Росії відпрацьованого палива до 2020 року.
Щоправда, іранський президент Махмуд Ахмадінежад неодноразово стверджував, що, незважаючи на будь-який тиск, країна розвиватиме власні потужності зі збагачення урану. Натомість у Москві вважають, що маніпуляції з ядерним паливом неможливі. Російський концерн «Росатом» на два роки створив спільне підприємство. Однак що буде далі? Наразі навряд чи хтось наважиться щось спрогнозувати. Зрозуміло, що тепер ядерний реактор пізно бомбувати.
Однак пуск реактора відбувся не без «пригод». За день до офіційного запуску поблизу атомної станції сталася аварія іранського військового літака. Довелося спростовувати чутки про давноочікуваний ізраїльський удар. Росія та Іран у цьому розумінні почувалися впевнено, адже Ізраїль лише після «доленосної» дати 21 серпня призначив нового начальника Генерального штабу. Тож ведення війни за фактичної відсутності відповідального командувача було б надто екзотичним рішенням. Втім, Ізраїль продовжує масове будівництво глибоких сховищ, здатних витримати ядерний удар.
Водночас сторони продовжують грати на нервах одна одної. Днями Іран назвав упередженою доповідь державного департаменту США щодо тероризму, в якій стверджували, що Іран перетворився на головного спонсора терористів. Це твердження, можливо, має сенс щодо шиїтського ліванського угруповання «Хезболла» або іракських шиїтів, але навряд чи придатне для Афганістану. Адже шиїтський Іран серед афганців, які є переважно сунітами, не має надійних прихильників. Це, звичайно, не означає, що американська військова присутність у Афганістані та Іраку не турбує Іран.
Духовний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї запевнив, що Іран не вестиме переговори зі США до скасування режиму санкцій. Проте сумнівно, що у середньостроковій перспективі це станеться. Від режиму санкцій задоволені здебільшого контрабандисти зброї. Приміром, у Німеччині розпочався суд над представниками фірми, яка у липні 2007 року продала Іранові ракетні двигуни. Китай, який з політичних міркувань теж підтримав санкції, жодного дня їх на практиці не дотримувався.
Тож санкції виявляються «дірявими», коли йдеться про готівку чи сиру нафту, якою Іран розплачується за військові технології. Свідченням цього стала недавня презентація безпілотного бомбардувальника, здатного долетіти до будь-якої точки на Близькому Сході. Найбільшу загрозу своїй безпеці від цього відчув Ізраїль, який розкритикував США. Фактично Вашингтон самозаспокоївся, запровадивши режим санкцій та очікуючи на «демократичну революцію» в Ірані, яка зробить непотрібним військове втручання. Але, як бачимо, Іран уміло користується головним ринковим принципом: отримуй прибутки, відкидаючи будь-які моральні гальма. Однак цей принцип не має нічого спільного з потребами регіональної й глобальної безпеки. Тож усім доведеться пристосовуватися до Ірану з ядерною зброєю. Від того навряд чи комусь буде особливо комфортно та безпечно.
ТУРЕЧЧИНА ЗМІЦНЮЄ ПОЗИЦІЇ НА БАЛКАНАХ
Турецький прем’єр-міністр Реджеп Ердоган 19 серпня 2010 року відвідав Боснію та Герцеговину. Це перший візит глави турецького уряду на Балкани від часу розпаду Югославії. Причому під час громадянської війни 1990-х Туреччина займала чіткі позиції підтримки боснійських мусульман. Під час дії заборони на постачання зброї боснійським загонам Туреччина забезпечувала найбільшу частку військового потенціалу місцевих мусульман. Нинішній візит Ердогана пов’язують із бажанням Туреччини політично та економічні зміцнити свої позиції на Балканах. Зважаючи на суперечливу історичну пам’ять турецького панування у регіоні, балканські народи по-різному оцінюють такі наміри Анкари. Неабияке занепокоєння висловлюють Греція та Сербія.
Водночас, зважаючи на проголошення незалежності Косова, позиція Туреччини є уразливою. Виходячи з особливих відносин зі Сполученими Штатами у НАТО, Туреччині слід було б визнати незалежність Косова. Проте такий крок створює внутрішньополітичні й міжнародні проблеми. По-перше, косовський прецедент не проти повторити курди. Хоча вони на час Рамадану оголосили про припинення вогню у бойових зіткненнях із турецьким військом, загроза хаосу в сусідньому Іраку збільшує шанси на офіційне проголошення незалежності Курдистану. Це неприйнятно для Туреччини.
По-друге, є чимало схожого між косовським питанням і проблемою Нагірного Карабаху. Зважаючи на поліпшення відносин Туреччини та Вірменії, Азербайджан нервово ставиться до будь-яких неприйнятних для себе тенденцій у цьому процесі. Тому Анкара досі утримується від активних відносин із Косовим. Одначе Туреччина розраховує стати учасником балканського розширення Європейського Союзу. Цей чинник змушує Анкару дослуховуватися до європейської точки зору на балканські проблеми, але це не означає, що Туреччина готова підпорядкувати власну балканську політику європейській. Цю думку фактично й підтвердив візит Реджепа Ердогана до Боснії.
також у паперовій версії читайте:
- ВИБОРИ НА «ЗЕЛЕНОМУ КОНТИНЕНТІ»
- НОВИЙ ГОЛОВНИЙ БІЛЬ ОБАМИ
назад »»»