... І ТУТ ПІДІЙШОВ СКОВОРОДА
Із читачами «Демократичної України» ми вже подолали не одну сотню, ні, тисячу кілометрів, аби провідати й привітати Григорія Сковороду в тих місцях в Україні й за кордоном, де він жив, навчався, творив, а то й просто мандрував із саквами за плечима та нерозлучною сопілкою. Зараз знову повернемося до його отчини — козацького містечка Чорнух, де Григорій підростав, ставав на крило і назирав на манливий горизонт аж до золотоверхого Києва.
Приїдемо до сповитих зеленим шатром Чорнух зі студентами Київської національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, які проведуть свій літній пленер на «малій батьківщині» філософа і поета, аби започаткувати на роки мальовничу чорнухинську Сковородіану.
Надихнув і організував молодих художників на акварельне і в олійних фарбах пізнання природного світу сина козака Сави наш спільник-патріот по сковородинських справах Борис Войцехівський, визнаний майстер із улаштування студентських пленерів (до одного тільки Переяслава-Хмельницького провів аж шість виїздів на мальовничу Шевченкіану!) за повною програмою: транспорт, ночівля, харчування і, звичайно, емоційне натхнення на роботу. Одного липневого дня ми провідали чорнухинських пленеристів із директором Київського літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини, правнучкою поета Тетяною Сосновською. І подиву нашому не було кінця...
1.
У Чорнухах зустрілися на звичному місці — біля музею Сковороди. Назустріч нам —— осяйні обличчя, привітні усмішки: голова райради Микола Кривчун, начальник відділу культури райдержадміністрації Лідія Лець, директор музею Микола Соляник. А з ними новий для нас ставний чоловік із відкритим обличчям, доброзичливим поглядом. Знайомимося. Тепер знаємо, хто він: нещодавно призначений голова райдержадміністрації Анатолій Бойко. Вітаємо й, чесно кажучи, радіємо: нарешті бачимо не розчахнуті в різні боки гілки влади, а такі, що ростуть з одного стовбура: з інтересів чорнухинської громади — господарських, культурних, туристичних. Бажаємо, щоб і надалі було так і тільки так. Тоді успіх не забариться.
З цієї хвилини ми вже на пленері, або, як пояснює словник, «...на повітрі». А воно таке розпечене (під сорок!), густе, що хоч бери його на пензлик і з фарбою клади на полотно. Так і робить Роксоляна Добровольська, вмостившись неподалік з мольбертом у рябистій тіні зеленого куща — навпроти хати сім'ї Сковородів. Я вдивляюсь у малювання і не пізнаю добре знайомої мені, майже рідної хати. Вона постає з-під пензля художниці невпізнанно ошатною, чепурною, веселою...
Та не заважатимемо другокурсниці Роксоляні, тим більше, що з правого причілка хати — он бачу й пізнаю — нам махає пензлем у руці наша знайома ще з Києва художниця Олена Курило. Старша за віком, доцент Київського національного університету будівництва й архітектури, вона погодилася бути добровільним керівником пленеру, а стала ще й турботливою мамою п'ятьох дівчаток і трьох хлопців — стільки їх було на день нашого приїзду. Тож насамперед вислуховую розповідь про організацію студентської практики: «Влаштувалися в школі, у двох класах, керівники-чорнушани потурбувалися про триразове харчування, на цю шалену спеку навіть душ організували. А самі дівчатка й хлопці, всі, як один, роботящі, тільки свіне край неба — розлітаються на етюди і малюють, малюють...»
А мені усе кортить поставити запитання, яке муляє ще з дороги: чи не привидівся або й зустрівся на пленері юнак, задля якого вони зібралися з етюдниками в Чорнухах? Та Олена Іванівна випередила мене з відповіддю:
«Першого ранку пленеру мене пробудив промінчик сонця у вікно і голос зі словами, які запам'яталися з «Саду божественних пісень»:
Брось, любезный друг, безделья,
Пресечи толикий вред,
Сей момент пріймись до дела:
Вот-вот время уплывет!
Моментально вискочила на шкільний ґанок і побачила продовження свого сну: подвір'ям сковородинської садиби, а вона ось поруч, юнак у солом'яному брилі й вишиванці веде за ворота гнідого коня, далі на широкий вигін, а звідти на водопій до річки Многа — і розтанув у вранішньому туманці...»
Я переконався в достовірності розповіді керівника пленера, коли ближче роззнайомився з його учасниками. Кожен другий говорив, що теж зустрічав, а дехто намалював козацького сина на Горловій горі, пізніше на Замковій горі, а хтось висвітить його наступного разу дорогою на прощу до Красногірського монастиря. Вони малювали розкішні краєвиди, і в гаях, полях, біля старих хат і криниць бачили людину, котра покликала їх до Чорнух. Сприяв цьому директор музею Микола Соляник. «Якщо ми наважимося намалювати портрет Сковороди, то неодмінно з Миколи Соляника. Такі ж риси обличчя, мова, постава, мабуть, він зі сковородинського роду»,— завершила Олена Іванівна.
2.
...Затінок під деревом, де примостилася художниця з мольбертом, не рятує. Сонце пече немилосердно. Рожеві мальви опустили голівки долу. Тужаві фіолетові півники немов випаровуються спекою в небо. Повсюди пахощі дубового листя. Разом із Оленою Іванівною прямуємо до школи. Сюди на десяту годину злітаються до шкільної їдальні київські студенти. З ними старший товариш, випускник Московської академії мистецтв Олександр Піддубний. Його однаково тягне як до пейзажного живопису, так і до старовини, цього разу чорнухинської минувшини.
За бутербродами, чаєм і кавою мені не довелося розговорювати молоде товариство, яке щойно повернулося з етюдів, переповнене враженнями, красою, кольорами всіх відтінків. Усі на Чорнухинщині вперше, тож вільні від завчених оцінок, стертих фраз.
«Бачили б ви вранішні простори, левади, байраки, річку Многа в суцільній рясці,— Анатолій Панькович просить друзів не перебивати.— По полю вінками розсипані білі ромашки, на схилах синіють петрові батоги, колишуться по вітру дикі лілові рожини, жмутки срібного ковилу — то ще від широких козацьких степів...»
Я не перебиваю, я продовжую:
«Ах поля, поля зелены,
Поля, цветами распещренны!
Ах долины, яры,
Круглы могилы, бугры!
Ах вы, вод потоки чисты!
Ах вы, берега трависты!
Ах ваши волоса, вы, кудрявые леса!..»
«Так-так, — погоджується Анатолій, — це Сковорода про свій рідний край, про Чорнухинщину...»
А Наталія Макарчук про ту ж навколишню красу, але вже іншим зором, словами подивування: «Все навкруг для мене так неочікувано й несподівано, мов уперше бачу цей дивовижний світ, у який мене ввів, відчуваю, сам Сковорода. Тільки в цій красі, душевному мирі могли зародитися його вчення про три світи, про сродну працю, його філософія серця, я б сказала, великого серця. Таке поглиблене бачення й розуміння я намагалася передати прозорими кольорами пленеру...»
Її подруга Марія Найдьонова спочатку думала, що їй доведеться малювати, як вона каже, «типову» українську природу, зображувану художниками двох минулих століть, і ось раптом відмовилася від традиції, почала з «нульового погляду», бо чорнухинський пейзаж справді неповторний, ніким не відтворений. Тож молода художниця відчуває, що їй доведеться не раз приїхати до Сковороди і знайти для краси його краю свої, ще не знані барви й фарби.
Уже досвідчений Олександр Піддубний прагне зором художника прозирнути в історію, замалювати матеріальні залишки, пов'язані з минувшиною. У кожному дворі, де побував, йому показували речі, які належали, переконані господарі, до сковородинського часу, а то й, хто був сміливіший, «самому Сковороді». Такою є гордість чорнушан за свого знаменитого земляка.
3.
Коли ми з Тетяною Сосновською приїхали до Чорнух, десятинний пленер наближався до завершення. Коридори першого й другого поверхів старої школи були вистелені студентськими етюдами. Дивитися на цю широку палітру, немов на кольорову ниву, було радісно й дивовижно. А що б сказав, як оцінив роботи своїх гостей Григорій Сковорода?
...І тут підійшов Сковорода. Неперевершений знавець Біблії, кожного слова Книги книг, він по-біблійному мовив: «Добре вельми! І був вечір, і був ранок — день десятий». Насправді пленер десятого дня не завершився. Не притлумлені спекою, втомою, молоді художники попросили залишитися ще на день. Хто б їм відмовив?
Тож Борис Войцехівський приїхав за дружним гуртком пленеристів на одинадцятий день. А вже в Києві розповів мені, як щиро дякували художникам за новотворену чорнухинську Сковородіану люди, котрі з ними здружилися, які їх опікали: голова райради Микола Кривчун, голова райдержадміністрації Анатолій Бойко, Лідія Лець, Микола Соляник. Не лишилися в боргу з вдячністю й студенти і їхній керівник Олена Курило, вони подарували Чорнухам 14 своїх робіт. І не простих етюдів, а завершених, кращих робіт.
На прощання Борис Михайлович передав художникам запрошення Тетяни Сосновської виставитися зі своїми роботами в жовтні в Музеї-квартирі Павла Тичини, поета, котрий не тільки любив і наслідував велетня духу, а й половину життя писав про нього поетичну симфонію, яку при друкові було названо одним словом: «Сковорода». І чорнушан Борис Михайлович запросив приїхати на київську виставку —— зі шкільною самодіяльністю і, звичайно, з дарами чорнухинської осені — кошиком яблук, груш і слив.
І, може, на тій виставці нам пощастить знову зустрітися з юнаком, цього разу спудеєм першого класу фари Києво-Могилянської академії. Він зайде до музею тихо, непомітно, як це йому завжди було властиво, огляне показ довершених робіт, і, я переконаний, повторить свою оцінку: «Гарно вельми...»
Володимир СТАДНИЧЕНКО,
Київ — Полтавщина
також у паперовій версії читайте:
- ВЛАДАРЮВАЛА ТЕРПСІХОРА...
назад »»»