МІЖ ЄВРОПОЮ
І СВІТОМ ІСЛАМУ
Туреччина — держава з багатою історією і захопливою культурою. Розташована між Європою і Азією, вона становить міст між цивілізацією ісламського Сходу і християнського Заходу. Розташування Туреччини, що простягнулася між Чорним і Середземним морями, детермінувало і надалі детермінує розвиток країни, яку стародавні греки називали Анатолією, римляни — Малою Азією, члени османської династії — імперією (яку значно розширили за межі Анатолії), а сучасні турки, з ініціативи Мустафи Кемаля, названого Ататюрком (Батьком турків),— Туреччиною, тобто Землею турків.
Надійний міст?
Проблема Туреччини, яка з 1952 року є членом НАТО і стратегічним союзником Сполучених Штатів у регіоні Близького Сходу, викликає нині особливе зацікавлення, що пов'язано з її кандидатурою в члени Європейського Союзу, до якого вона прагне з шістдесятих років ХХ ст., коли у 1964-му стала першим асоційованим членом Європейського співтовариства. Наразі, після чергового розширення співтовариства, двері Союзу зачинені для Туреччини, що пов'язано як із недостатньою підготовкою країни до членства, так і, що найважливіше, з побоюваннями європейців перед тим фактом, що турки — мусульмани і це в епоху «зіткнення цивілізацій» не сприймається позитивно.
Одначе незалежно від того, чи політики і суспільство Євроленду бажають того або ні, історія країни нерозривно пов'язана з європейським континентом. То як визначити цивілізаційну належність турків і їхньої держави? З цим існує певна проблема, бо Туреччина належить як до світу ісламу, так і (в певному сенсі) до західної цивілізації, завдяки чому людьми, для яких релігійний критерій не єдиний визначник європейськості, вважається європейською країною, а для осіб, котрі в релігії бачать єдиний чинник належності до Європи, Туреччина перебуває за межами Старого континенту. Проблема здається недосяжною для вирішення, оскільки визначення незмінних кордонів Європи і об'єктивних критеріїв є неможливе, бо Європа — абстрактне поняття, яке для зручності визначило умовні кордони у межах певної географічної території.
Прихильники християнської Європи твердять, що можливе входження мусульманської культури означатиме кінець європейської цивілізації. Тим самим вони вважають, що мусульмани, певніше за все, не засвоять певних західних цінностей (хоч вже їх переймають), а також, що Європа — це «закінчена пригода», завершена форма існування, для якої немає місця на модифікацію, взаємну дифузію культур, яка у перспективі збагачує обидві сторони, і вбачають її лише як загрозу для власної «завершеної історії».
Тільки таке бачення нашого світу заперечує історію, бо населення, що живе на просторі, який нині називаємо Європою, не завжди визнавало християнство, а його цінності змінювалися протягом віків.
Проблеми з Туреччиною, проблеми Туреччини
Як слушно зауважив Норман Дейвіс, «... на початку християнство не було європейською релігією. Подібно як юдаїзм та іслам, з якими тісно пов'язане, воно прийшло із Західної Азії й минуло кілька століть, поки Європа стала головною територією його впливу». Про це варто пам'ятати, розмірковуючи над тим, чи цей майже сімдесятимільйонний народ, чия доля сотні років пов'язана зі Старим континентом, може бути частиною об'єднаної Європи? Звичайно, сучасна Європа — не тільки юдейсько-християнська традиція, а й такі цінності, як раціоналізм, розподіл державної й світської влади, правова держава, громадянський плюралізм, індивідуалізм і традиція представництва, завдяки якій виникла сучасна демократія, що для багатьох людей Заходу є цінністю. Противники інтеграції з ЄС також стурбовані збереженням цих цінностей.
Зрештою, не тільки Європейський Союз має проблеми з Туреччиною, а також Туреччина має свою проблему.
Батьком сучасної Туреччини є Мустафа Кемаль Ататюрк, який у травні 1919 року, очолюючи турецьку армію, воював із грецькими військами, котрі зайняли Смирну. Закликавши свій народ до захисту вітчизни, він протягом трьох років вигнав греків із Малої Азії, де вони жили здавна, і після того проголосив республіку. Потім він підписав мир із Грецією, погодивши з нею обмін населенням, і почав радикальну вестернізацію і модернізацію країни. Ататюрк провів у 20-х і 30-х роках широкомасштабні реформи, метою яких було радикальне відвернення від османської та мусульманської традицій і прийняття цінностей та інституцій Заходу.
Ататюрк прагнув створити сучасну світську національну державу, через це позбавив трону султана і сформував республіканську систему влади за західноєвропейськими зразками, запровадивши рівноправність жінок, надаючи їм виборчі права. І, що найважливіше,— скасував халіфат, ліквідував існуючі установи, які займались освітою і релігійними питаннями, закрив релігійні школи, встановивши єдину систему громадської освіти, що сприяло зменшенню неграмотності. Окрім того, ліквідував релігійні суди і запровадив світську систему цивільного судівництва, скасував положення ісламу як державної релігії. Релігійний календар було замінено на григоріанський і почали використовувати латинський алфавіт замість арабського, завдяки чому Ататюрк «відрізав» наступні покоління від вікових традицій, зафіксованих арабською.
Після смерті засновника сучасної Туреччини на сторожі світськості республіки стала армія. Після закінчення «холодної» війни турецька еліта продовжувала проєвропейський і прозахідний курс, хоча значення Туреччини як південно-східного флангу НАТО зменшилося.
Із 80-х років ХХ ст. головною метою турецької закордонної політики була інтеграція зі структурами Європейського співтовариства. Офіційною причиною відкладання вступу Туреччини до співтовариства став надто низький рівень економічного розвитку і порушення у дотриманні прав людини. Проте основними причинами, про які вголос не говорять, є опір з боку Греції (останнім часом не дуже сильний) та факт, що турецький народ визнає іслам. З огляду на це, відвернувшись від Мекки, відкинута Брюсселем, Туреччина використала ситуацію, яка виникла після розпаду СРСР, і повернулась лицем до Ташкента. А затим, якщо ні Європа, ні близькосхідний світ ісламу, то, можливо, зміцнення контактів із тюркомовними народами на території Азербайджану і чотирьох пострадянських республік Центральної Азії?
Не втратити ідентичність
Проте що буде зі світською ідентичністю турецького народу, яка у 90-х роках опинилася під внутрішньою загрозою? Кінець ідеологічного протистояння часів «холодної» війни призвів до відвернення від Туреччини її західних союзників, поставив на порядок денний питання національної, етнічної та релігійно-світоглядної ідентичності. Розуміючи цю ситуацію, лідери почали більше уваги приділяти вченню ісламу та залучати до співпраці релігійні угруповання.
Неджметтін Ербакан, лідер переможної Партії добробуту, який став прем'єром, засудив американський культурний імперіалізм та закликав до повернення релігії у публічне життя, а також попередив, що Європа не захоче Туреччини в Європейському Союзі, поки вона не відмовиться від мусульманської ідентичності. У 1998 році Партію добробуту (на підставі вироку Конституційного суду) було розпущено і після цього розгорнувся антифундаменталістський наступ, але незабаром місце забороненої партії зайняла Партія справедливості і розвитку. Лідери цього угруповання, не бажаючи розділити долю своєї попередниці, почали підкреслювати світські цінності держави і підтримувати проєвропейський курс, а прем'єром країни став Реджеп Ердоган. Незабаром його уряд здійснив низку суттєвих реформ. Парадоксально, але ініціатором найліберальніших змін, які виражали проєвропейські прагнення Туреччини, була партія, що презентує мусульманські цінності.
Процес відступу від суворих вимог кемалізму, заснованого на домінуванні армії, розвивається на повну силу. Поміркований турецький фундаменталізм, далекий від крайнощів ваххабізму і кемалізму, може зробити республіканську Туреччину привабливою моделлю для багатьох ісламських країн. Проблема лише в тому, чи може така модель бути сприйнята Європейським Союзом? Але може статися, що подальше зволікання з прийняттям Туреччини до Європейського Союзу шкодитиме реалізації натовської й європейської політики безпеки, головним чином для Близького Сходу, оскільки складно ефективно просувати демократію у світі ісламу, якщо європейці відкидають перспективу тісніших зв'язків із мусульманською і демократичною Туреччиною, чий приклад доводить, що іслам і демократія можуть співіснувати.
Незважаючи на тяжіння турецького суспільства до Заходу, воно водночас антиамериканське, що показово проілюстрував спротив населення війні в Іраку. Жінки також, попри формальну рівноправність, мають інколи проблеми з реалізацією своїх прав, що випливає з глибоко вкорінених традицій патріархату. Релігійність турецького населення виглядає по-різному. Частина населення характеризується вкрай ліберальним ставленням до віри, а частину становлять фанатичні прихильники Аллаха, які скрупульозно дотримуються правил, зареєстрованих у Корані, й традицій (сунн) пророка.
Турецьке суспільство є різнобарвне, люди розділені цінностями ісламу і вільноринкового капіталізму. Це випливає з того, що Туреччина — це одночасно близькосхідна, балканська і середземноморська країна, котру втягнуто у мережу залежностей між Сходом і Заходом. Старші люди вважають себе потомками мусульманських кочових племен, які з'явились у Малій Азії до виникнення ісламської держави, що значною мірою стало справою Ататюрка, котрий в історії шукав коріння турецького народу, відмежовуючись від османської спадщини. У свою чергу, молоді люди шукають нових способів вираження власної ідентичності. Турки усвідомлюють свою різноманітність і вбачають у ній власне багатство, більшість із них підтримує вступ до Євросоюзу.
Як сказав Гантінгтон: «Туреччина в політичному сенсі становить міст між двома цивілізаціями. Проте міст — штучна конструкція, перекинута між двома цивілізаціями, але не є частиною жодної з них. Коли лідери Туреччини визначають свою країну як міст, то завуальовано підтверджують, що країна розділена, перебуває на роздоріжжі. Не варто цього боятись, потрібно відчинити ворота для цієї мусульманської й водночас сучасної країни».
За матеріалами іноземних медіа підготував Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ЧИ ПОПЕРЕДИТЬ РАДА БЕЗПЕКИ ЧЕРГОВУ ВІЙНУ?
назад »»»