«МИ НЕ КОРИЛИСЯ...»
Я попросив голову «Меморіалу» розповісти про діяльність товариства.
— У 1988 році Андрій Сахаров, з яким я був задовго до цього знайомий, заявив про потребу у створенні «безпартійної моральної партії, яка б достойно протистояла Комуністичній партії і її керманичам»,— згадує Лесь Степанович.— Незабаром був створений всесоюзний «Меморіал». Окрім Андрія Дмитровича, до її ядра ввійшли поет Євген Євтушенко, письменник Алесь Адамович, історик Юрій Афанасьєв та інші представники творчої інтелігенції, після чого в усіх республіках колишнього Союзу з'явилися свої «Меморіали», зокрема і в УРСР.
Одним з основних своїх завдань ми вважали відновлення історичної правди про репресії, яких зазнав наш народ від компартійної влади і про що заборонялося навіть згадувати. А починалося все з установчої конференції, що відбулася в столичному Будинку кіно 4 березня 1989 року. На ній уперше на весь голос було сказано про страшні 30-ті роки, які забрали життя мільйонів українців. Серед делегатів були відомі поети і письменники, зокрема Іван Драч, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Юрій Мушкетик, а також дисиденти, які провели в радянських таборах не один десяток років,— брати Горині, В'ячеслав Чорновіл та інші. Їхні виступи були досить емоційними, але правдивими. Уже на цій конференції учасники порушили чимало питань, які викликали в суспільстві великий резонанс.
— Компартійна влада не намагалася протидіяти проведенню цього заходу?
— Намагалася, але на календарі був 1989 рік, вдатись до репресій вона вже не могла. Діяла хитріше. Наприклад, на з'їзд від кожної області прибуло по дві делегації: одна обрана громадськістю, інша — призначена партійними органами. Мандати делегатам видавав я, тому останні залишились без них. Влада вдавалася до провокацій. Наприклад, було оголошено, що зала, де відбувався з'їзд, замінована і потрібно негайно евакуюватися. До зали вкинули толову шашку, яка почала диміти. Але ми завершили з'їзд й ухвалили рішення про створення українського «Меморіалу».
— Саме на конференції Ви висунули до тодішньої влади вимогу про всебічне розслідування обставин виникнення масових поховань у Биківнянському лісі...
— Так, ми дійсно висунули тоді таку вимогу. Про страшну правду Биківнянського лісу я вперше довідався ще в травні 1962 року — на вечорі пам'яті Леся Курбаса до мене підійшла незнайома жінка і запитала: «Ось ви все про Соловки та Соловки. А чи знаєте, що в нас, під Києвом, є свої Соловки?..» Через кілька днів я, Алла Горська, Василь Симоненко подалися до Биківні. У лісі провідник з місцевих жителів почав показувати нам місця, де закопували «ворогів народу» й «українських буржуазних націоналістів». Там ми побачили й хлопчаків, що грали у футбол. «Ти придивись, чим вони грають»,— стиха сказав Василь, киваючи на них. Я придивився і побачив, що замість м'яча в них... людський череп, двічі прострелений і набитий травою! Неподалік валялося ще чимало черепів з характерними отворами. Від побаченого Аллі стало зле, а Василь, коли повертались назад, прочитав такі рядки:
Ми топчемо і ворогів, і друзів,
О бідні Йорики, всі на один
копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Тоді на могилах невинно убієнних я внутрішньо поклявся, що зроблю все можливе для вшанування їхньої пам'яті.
— У Вас, пане Лесю, були на те підстави, бо й Ваші рідні зазнали репресій. Мабуть, ця обставина підштовхнула Вас до діяльності, пов'язаної з відновленням історичної правди?
— Так. Мого діда — українського німця — відомого адвоката із збіднілих остзейських баронів — Миколу Юлійовича фон Кенігсфеста, який займався в Києві адвокатською практикою, розстріляли в 1937 році, а його останки покояться в Биківнянському лісі. Старшого брата «залікували» в психічній лікарні. Уся його провина полягала в тому, що в 1960-х він став випадковим свідком розстрілу робітників у Новочеркаську, які протестували проти важкого життя. Словом, у мене, як мовиться, були і свої рахунки до тодішньої влади.
Коли ми побачили людські черепи в Биківнянському лісі, які з плином часу «вичавила» земля, то відразу звернулися до органів влади з пропозицією якось вшанувати пам'ять загиблих людей. Тодішні комуністичні вожді всіляко намагалися приховати правду про злочини, скоєні їхніми попередниками. Тому мені та моїм колегам з Клубу творчої молоді не вдалося донести до громадськості ту правду, яку впродовж десятиліть приховував Биківнянський ліс.
А невдовзі влада розправилася з моїми однодумцями: Василя Симоненка жорстоко побили в міліції і він невдовзі помер, а в 1970 році по-звірячому була вбита й Алла Горська. Був скоєний замах і на мене, який ледь не коштував мені життя...
Я багато спілкувався з людьми, які після смерті Сталіна були реабілітовані і поверталися до рідних домівок. Вони розповідали про поневіряння, яких зазнали як «вороги народу» в таборах ГУЛАГу. Окрім того, волею долі в 1961 році мені довелося побувати на Соловках і на власні очі побачити місця заслання багатьох своїх співвітчизників, я зустрів свідків масових розстрілів людей, які розповідали про події, що відбувалися там у 30-х роках. Усе це разом не могло, безперечно, не позначитись на моєму світогляді, сприйнятті подій і фактів, про які я дізнавався з перших, як мовиться, вуст. Але попри те, що знав досить багато про минуле, я не міг зі зрозумілих причин відкрито про це говорити і тим паче вимагати вшанування пам'яті загиблих.
Тільки наприкінці 80-х років ми домоглися створення урядової комісії на чолі з міністром внутрішніх справ УРСР генералом Іваном Гладушем для з'ясування походження масових поховань. Вона дійшла висновку, «що в районі селища Биківня в 1936–1941 роках провадилося поховання репресованих і страчених у Києві осіб».
— Мені відомо, що й у Москві життя у Вас не було солодким...
— Звісно, що з переїздом до столиці СРСР проблеми, які виникли в Києві, автоматично не зникли. Після того як я виступив на захист декого з радянських дисидентів, що боролися за права людини, почалися неприємності: мене, зокрема, звільнили з роботи в Центральному дитячому театрі, а потім і з Театру імені Станіславського. Не позбувся я їх і в Театрі імені Пушкіна: мої вистави забороняли, всіляко нівечили, хоча колеги, з якими я працював, цінували мене. Незважаючи на утиски, я намагався допомагати тим, хто відстоював права людини, підтримувати зв'язки з демократами Росії, України, інших республік Союзу.
— Із сказаного випливає, що людей розстрілювали не лише в Биківнянському лісі, а й у столиці?..
— У самім Биківнянськім лісі людей розстріляли не так уже й багато. Достеменно відомо, що там знищили декілька сотень «ворогів народу» за кілька днів до того, як у Київ увійшли німці. Кати НКВС нищили людей у Лук'янівській тюрмі та Будинку Мехліса, який пізніше перейменували в Жовтневий палац, а за часів незалежності — в Міжнародний центр культури та мистецтв. Якщо бути точним, то людей розстрілювали в його підвалах. Архітекторові Беретті, мабуть, у найстрашнішому сні не могло приснитись, що в спроектованому ним інституті шляхетних дівчат більшовики, прийшовши до влади, влаштують криваву бійню. Трупи звідси вивозили вантажівками серед ночі під охороною військовиків НКВС, які пильнували, щоб правда про злочини, які коїлися в центрі Києва, не просочилася до жителів. Коли німці, окупувавши столицю України, вирішили розмістити в Жовтневому палаці свої адміністративні служби, зокрема міську управу, то побачили в підвалах чимало людських трупів, яких не встигли вивезти. Свідки, які дивом уціліли, розповідали, що машина смерті працювала майже до самого приходу німців.
Після війни палац вирішили реставрувати. Фахівці, яких допускали до робіт, давали підписку про нерозголошення «державної таємниці» — знищення людей. Лише на початку 90-х, коли стало зрозуміло, що радянська імперія доживає свій вік, знайшлися люди, які розповідали, зокрема, що підлога в підвалах була пологою до центру з невеликими отворами посередині для стоку води, якою зі шлангів кати змивали людську кров. Свідки стверджували, що, виконуючи реставраційні роботи, на стінах натрапляли на прощальні написи, зроблені за кілька годин до смерті. До речі, свого часу «Меморіал» пропонував створити в цьому палаці музей сталінських репресій, але, на жаль, наша пропозиція не була підтримана...
— Нині дехто вважає, що «Меморіал» був потрібен за часів Союзу, коли доносити до народу всю правду про минуле було важко. А нині, коли Україна є суверенною державою, коли на державному рівні вшановують пам'ять про жертви політичних репресій, голодоморів, необхідність у ньому відпала. Що на це скажете?
— Так, ось уже 19 років ми маємо свою державу. Але чи всі знаємо свою історію, всю правду про те, як нищили українців? Ні, не знаємо. Більше того, багато хто вважає, що пострадянська влада свідомо перебільшує масштаби репресій, відвертаючи увагу від проблем сьогодення. Чому таке відбувається? Причин багато. Одна з них — незнання, як я вже казав, власної історії, перебування в полоні навіяних стереотипів, небажання їх позбуватись. Можна зрозуміти, певною мірою, людей старшого покоління, вихованих компартійною владою. Але ж і певна частина порівняно молодих людей поділяють погляди своїх батьків і дідів. Тож одним з основних завдань «Меморіалу» бачу широку просвітницьку роботу серед усіх верств населення, донесення до них історичної правди. І ми для цього працюємо.
Наприклад, саме наше товариство було ініціатором і виконавцем розкопок місць знищення «ворогів народу», з'ясування імен розстріляних і спорудження на їхню честь пам'ятних знаків. Зокрема, лише на Івано-Франківщині ми здійснили понад 100 таких розкопок, за матеріалами 46 з них були порушені кримінальні справи. Саме за активного сприяння «Меморіалу» засновано Державний музей визвольних змагань Прикарпатського краю, першу чергу меморіального комплексу. Ми провели також чимало вечорів пам'яті, виставок документів, художніх творів, самвидаву, всеукраїнських, міжнародних і регіональних конференцій та симпозіумів, з'їздів, на яких ішлося про страхіття, які довелося пережити нашому народові в минулому столітті. Видано сотні книжок, автори яких розповідають про репресії, спрямовані проти українського народу. Наприклад, лише про Биківнянську трагедію ми видали 12 книг. І хоча всі вони вийшли невеликими тиражами, саме завдяки їм багато наших співвітчизників дізналося про цю чорну сторінку в історії нашого народу.
Ми відзняли понад 100 фільмів і стільки ж просвітницьких телепрограм. І це при тому, що держава не допомогла нам жодною копійкою! Обіцянки не раз лунали, але далі слів справа не рухалася. Та ми рук не опускаємо, вважаючи, що робимо святу справу — відновлюємо історичну правду.
Наші можновладці люблять багато говорити про майбутнє України. Але треба нагадувати їм про те, що народ, який не знає свого минулого, не може мати й майбутнього. Пам'ять про Василя Стуса, Олексу Тихого, Валерія Марченка, Аллу Горську, багатьох інших українців, які поклали своє життя за Україну, не скорившись перед радянським режимом, зобов'язує нас і надалі продовжувати їхню справу. Особисто я, вибачте за високу патетику, вбачаю в цьому сенс свого життя.
Інтерв'ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ
Візитна картка співрозмовника
Лесь Танюк народився в 1938 році на Київщині. На початку війни разом з батьками був вивезений до Німеччини, там провів у фашистських концтаборах чотири роки. Після визволення у 1945-му американськими військами повернувся до України. У Києві, де сім'я жила перед самою війною, їй заборонили проживання, довелося переїхати до Білої Церкви, а звідти на Волинь. По закінченні школи навчався в культосвітньому училищі, працював у Луцькому обласному театрі. З четвертої спроби вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, який успішно закінчив. Через намагання відновити історичну правду потрапив у немилість до владних органів УРСР, через що змушений був залишити Україну. Жив і працював у Москві, поставив там понад 50 театральних вистав. У Москві Лесь Степанович працював з режисерами Юрієм Завадським, Олегом Єфремовим та іншими відомими діячами мистецтва. У 1988–1989 роках — член робочої колегії Всесоюзного товариства «Меморіал», у якому представляв Україну.
У 1986 році повернувся на рідну землю. Лесь Танюк — народний депутат п'ятьох скликань. Народний артист України, режисер і письменник, автор понад 800 публікацій з проблем мистецтва, політики.
Лесь Степанович — співавтор сценарію фільму «Голод-33», а також 12 фільмів про репресованих діячів культури України «Розстріляне відродження». З 1993 року — голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. Це чи не єдина громадська організація, яка відновлює правду про страхіття, що творились на українській землі за тоталітарного режиму, докладає зусиль для вшанування пам'яті мільйонів українців, які стали жертвами репресій, досліджує історію дисидентського руху в державі.
також у паперовій версії читайте:
назад »»»