МІЖ РАЄМ І БЕЗОДНЕЮ
Навряд чи якийсь митець був так прекрасно і трагічно пов’язаний з Києвом, як цей художник. Саме тут він зустрів своє велике кохання, створив неперевершені образи Богоматері та Ісуса Христа, що прикрашають Кирилівську церкву та Володимирський собор, зробив ескізи майбутніх картин. В одному із залів Київського музею російського мистецтва й понині зберігається зліпок тонких і дивовижно довгих пальців генія, який ще за життя став легендою. Поруч — його посмертна гіпсова маска. Схоже, навіть смерть не принесла бентежній душі Михайла Врубеля такого жаданого спокою...
1.
Майбутній художник народився в 1856 році в Омську. Матері Михайло не пам’ятав — вона померла, коли хлопчику було три роки. Батько — польський офіцер — одружився вдруге. Атмосфера в родині була теплою і творчою. За спогадами сестри, «елементи живопису, музики і театру з ранніх років стали його життєвою стихією». Батько привів восьмирічного хлопчика до Товариства заохочення художників. Потім віддав до малювальної школи в Одесі. Вже тоді у Михайла проявилась виняткова зорова пам’ять. Адже лише після двох відвідин церкви, де була виставлена копія «Страшного суду» Мікеланджело, дев’ятирічний Врубель «відтворив її в усіх характерних подробицях».
Митець завершив свій земний шлях у психіатричній клініці. Саме божевілля сприяло появі чуток, ніби він продав душу за талант і успіх, та кидало тінь на його мистецтво. А тривале перебування у лікарні (з 1902 до трагічної смерті у квітні 1910 року) оповило ім’я ще живого генія міфами. Проте Врубелю було байдуже, що за стінами лікарні його пам’ятають. Він не знав, що став академіком мистецтв, не відав про тріумфальний успіх у Росії та Європі своїх полотен, не був свідком подій першої російської революції... Душевнохворого генія ніби викреслили з життя, перетворивши на легенду. Художники «Блакитної троянди», які експонували твори Врубеля разом із картинами Борисова-Мусатова, говорили про нього, як про свого вчителя й не здогадувались, що той ще живий. А для символістів (Олександра Блока, Андрія Бєлого) він давно перетворився на мистецьку ікону...
Ще один дивовижний момент: навіть під час хвороби у майстра траплялись моменти просвітлення. Тоді він міг працювати. Вже в лікарні душевнохворий геній створив шедеври — «Ліжко», цикл «Безсоння», «Дерево біля забору». Серед останніх творів Врубеля — портрети В. Брюсова та доктора Ф. Усольцева, в клініці якого він лікувався. Усольцев згадував: «Я довго і уважно вивчав Врубеля, і вважаю, що його творчість не тільки цілком нормальна, але така могутня і міцна, що навіть жахлива хвороба не могла її знищити... Допоки Врубель міг тримати олівця і бачити, він працював, виконуючи не малюнки божевільного, а... шедеври мистецтва».
2.
Врубель ніби знав про свій містичний дар. Навіть колись сказав: «Я — фаталіст». Фатумом відзначені не тільки персонажі, сюжети й теми його картин. Містичні збіги все життя супроводжували художника. З 1882 року він учився у класі П. Чистякова. Той і рекомендував його Адріану Прахову, котрий керував реставрацією церков у Києві, а згодом опікувався розписом Володимирського собору. Знайомство з Праховим стало доленосним для Врубеля — він нестямно закохався у його дружину Емілію. Ймовірно, це шалене почуття і призвело згодом до душевної хвороби. Її образ нещасний закоханий увічнив у тонких рисах Богородиці на фресках Кирилівської церкви.
Художник напророчив і смерть власному синові. Задовго до його хвороби він написав «Портрет сина художника». У ньому обличчя хлопчика, сповнене недитячого смутку, подібне образу Христа на іконі «Богоматір з немовлям». Саме у Києві Врубель розпочне першу монументальну роботу — фреску «Зішестя Святого Духа на апостолів» на хорах Кирилівської церкви. За дивним збігом обставин, Кирилівська церква знаходиться на території... лікарні для психічнохворих. Та й саме зображення апостолів у «Зішесті...» художник трактував як сцену засідання божевільних з якоїсь містичної секти...
Київський період у творчості генія був дуже плідним. Можна лише уявляти, з яким трепетом Врубель відновлював фрески, створені ще у ХІІ ст. іконописцями, які на запрошення князя Всеволода Ольговича прибули до Києва з Константинополя. На початку роботи та після ретельного вивчення розписів майстер написав «Благовіщуючого архангела Гавриїла». Потім узявся за відновлення двох композицій на стінах Кирилівської церкви: «В’їзд Господень до Єрусалима» і «Покрова Богородиці». Прагнучи відтворити стиль розпису, художник не вигадував, а вивчав поставу фігур і складки одягу за матеріалами, що збереглись у церквах Києва. На хорах Михайло Врубель написав двох архангелів. Потім він говорив, що використовував свої спогади про ангелів із візантійських мозаїк, побачених у Венеції. Характерна історія написання ще однієї, цілком самостійної композиції — «Надгробний плач», яка нагадує візантійські оригінали. А ікони для іконостасу Кирилівської церкви створені Врубелем в Італії. У Венеції художник вивчав знамениті мозаїки собору Сан Марко і полотна прославлених майстрів Відродження. Після повернення до Києва він написав «Дівчинку на тлі перського килима» та акварель «Східна казка» — колоритну, як печера Аладдіна. Найоригінальнішою є ікона «Богоматері з немовлям», яка дещо схожа на пам’ятник стародавнього російського мистецтва — «Ярославську Оранту» XIII ст. У той самий час написано твір «Благовіщення», при створенні якого художник використовував враження від мозаїк, що знаходились у Софії. У 1887 році Михайлові Врубелю доручили роботу над фресками Володимирського собору. Ескізи «Надгробний плач», «Воскресіння», «Ангел з кадилом і свічкою» (нині у Музеї російського мистецтва) доводять глибоке творче сприйняття майстром давньоруського і візантійського монументального живопису. Але він не міг підлаштуватись під стилістику майстрів, які розписували стіни Володимирського собору та підкоритися церковним канонам. Та й сам Адріан Прахов, як згадують свідки, втомився від постійних творчих пошуків Врубеля. Через це прізвище генія годі шукати серед прізвищ художників, закарбованих на спеціальній пам’ятній табличці...
3.
У Києві митець робить наступний містичний крок — після христологічного циклу та християнської теми переходить до теми інфернальної. Але писатиме свій «демонічний цикл» уже в Москві. Врубель говорив, що «Демон — дух не стільки злий, скільки стражденний і скорботний, але при всьому тому владний... величавий». Він вважав, що його Демон — «вічна боротьба буремного людського духу», образ, який стане для нього фатальним. Демон ніби поневолив свого творця. Напередодні страшної хвороби Врубель пише найтрагічніший твір — «Демона поваленого». Бенуа згадував: «Щоранку... публіка могла бачити, як Врубель дописував свою картину. Обличчя ставало все страшнішим і страшнішим, боліснішим і боліснішим». Це полотно не має аналогів у історії живопису — настільки дивне поєднання холодних і теплих кольорів, що нагадують мінерали нікому невідомих гірських порід. Обидва Демони (1890 і 1902 років) — автобіографічні. Якщо в першому майстер ще повний сил, то в другому передчуває фінал своєї долі. Спочатку в нього розпочалась тяжка душевна хвороба, потім художник осліп. То була наче кара небес, адже в останні роки Михайло Врубель балансував між божественним та інфернальним, між раєм та безоднею.
Ймовірно, після такого заглиблення в релігійну тематику геній безповоротно втратив зв’язок із зовнішнім світом. Михайло Олександрович страждав на слухові та зорові галюцинації. Невідомий голос нашіптував йому, що він був не достойний писати біблійні образи. Це було страшно і нагадувало самогубство. Художник ночами простоював біля вікна, не бажаючи лягати в ліжко. Він наче спокутував свої гріхи. Повторював, що жив у всіх століттях і бачив, як закладали в Києві Десятинну церкву, а за часів Ренесансу розписував Ватикан... Геній помер від двостороннього запалення легень. Після смерті Михайло Врубель залишив понад 200 творів, які вражають розмахом і широтою творчого діапазону. Вони й досі рятують душу від буденності.
Ірина СІВАШОВА
також у паперовій версії читайте:
- УКРАЇНСЬКИЙ НЕОКЛАСИК
назад »»»