У РОЗКВІТІ ДУМКИ І СЕРЦЯ
Скрізь у місцях, де ми побували з читачем «Демократичної України», подорожуючи за Сковородою,— в Чорнухах, Києво-Могилянській академії, Санкт-Петербурзі, у Словаччині й угорському Токаї, Переяславському колегіумі, селі Каврай на Черкащині,— юнак Григорій, сказати по-нинішньому, був «прописаний тимчасово», жив і творив по кілька років. А от у Слобідській Україні, тобто в сучасній Харківщині, він пустив життєве коріння найглибше і найширше — тут, у слободі Пан-Іванівка, мудрець і знайшов свою «останню гавань».
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ:
СКОВОРОДА-300
На Слобожанщині визріли його головні філософські трактати, тут поет вивершив «Сад божественних пісень», уклав збірку «Байки харківські», в молодому українському краї Сковорода знайшов своє призначення мандрівного вчителя й народного наставника. На Харківщині Сковорода живе і зараз кожною клітинкою свого серця й думки. Цього, звичайно, не міг не помітити харківський вчений Іван Гришин. Цим надихнувся у своїй педагогічній та науковій діяльності, у розробці Великого проекту «Григорій Сковорода-300».
«Цього чекає
від тебе твоя Вітчизна»
За своїм походженням, освітньою підготовкою Іван Гришин не належав до педагогічної сфери, не закінчував гуманітарний університетський курс. Він, як і Сковорода, з козацько-селянського роду. Його мала батьківщина — село Богодарівка на Харківщині. Звичайна біографія сільського хлопця: школа-семирічка, машинобудівний технікум, армійська служба, тридцять років у цехах харківського тракторного заводу і в ці ж роки вечірній курс політехнічного інституту, аспірантура.
Скажете: все це осторонь філософських пошуків, поетичних вправ Сковороди. Помиляєтеся! Все життя Іван Гришин мав справу з технікою, машинами, але з тими «живими машинами», що обробляють землю, вирощують хліб, забезпечують наш добробут — із тракторами. І нині він професор Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка. Ключові слова тут: сільське господарство. Це для Івана Яковича, за визначенням Сковороди, і є його «сродна праця». А стала вона такою, коли Гришин уперше прочитав у Сковороди про «природженість до землеробства»: «Берися орати землю, заготовлювати харч для людей і худоби, водити череди чи бджоли, чи що звелить тобі твій Господь. Не бійся, праця в самому своєму діянні буде тобі солодша, ніж запашне повітря, чисті потоки вод, пташиний спів, ніж навіть і самі плоди праці твоєї». Назавжди запам’ятав підсумок цих проникливих слів: «Цього чекає від тебе твоя вітчизна».
Наразі його професія — впровадження новітніх технологій. Постулат: «Технології — це те єдине, що змінює світ» став для нього сенсом життя. У своїй сковородинській технологічній справі він знайшов підтримку як вузівського колективу, так і керівництва: членів-кореспондентів Української аграрної академії ректора Дмитра Мазоренка і першого проректора Леоніда Тищенка.
А ще Іван Якович із подивом зрозумів: він живе в одному місті разом зі Сковородою, ходить тими вулицями, що й Сковорода, і одна з них — Бурсацький узвіз — приведе його до Покровського монастиря, на подвір’ї якого й розташовувалася колись приземкувата будівля харківського колегіуму. Професор Гришин зайшов у монастирські ворота і спинився біля вищого за людський зріст каменя, на відшліфованому боці якого проступає профіль Сковороди й викарбувано напис: «Григорій Савич Сковорода (1722–1794): видатний український просвітитель, філософ, поет працював викладачем колегіуму, який стояв на цьому місці».
Час не зберіг старовинний будинок, але Іван Якович знає: час завжди триєдиний. Зліва направо, з учора в сьогодні, з минулого в сучасне рухається маятник світового годинника. І навпаки. Маятник повертає з нинішнього дня в минуле, на якусь мить завмирає у міжчассі, й тоді подієвий хронограф спрацьовує одномоментно — в дійсності, нашій уяві й, звичайно ж, у слові. Тож університетський викладач Іван Гришин чітко побачив, як учитель Григорій Сковорода зайшов до колегіуму, піднявся на другий поверх, знайшов у довгому коридорі свою аудиторію і розчинив двері у море веселих, розкуйовджених голів. Ранковий гамір ураз стих — розпочався захопливий урок поетики.
Проповідник«Сродної праці»
Проте як Сковорода потрапив до Харкова, одержав місце викладача в колегіумі? У 1759 році закінчилося домашнє вчителювання Григорія Сковороди в маєтку багатого дідича Степана Томари в селі Каврай на Черкащині. Сковорода залишився, як це було в його житті не раз, на роздоріжжі: повертатися в богословський клас академії або й далі вдосконалюватися у педагогічній праці. Але де і як?
У житті Сковороди завжди багато важили випадок, або, точніше сказати, порада, підтримка старших приятелів, професорів Могилянки, а також друзів по студентству. У цей час архімандритом Миколаївського кафедрального монастиря на Білгородщині був отець Гервасій Якубович, котрого Сковорода знав по Переяславському колегіуму, де той був консисторським писарем, і якого поет провів у Білгород «на архімандричий та судейський чин» віршем із «Саду божественних пісень»:
Їдеш, нас покинуть хочеш?
Їдь здоровий, цілий, отче.
Будуть хай вітри погодні,
Тихі, жаркі, нехолодні.
У щасливу путь хай шляхи ведуть!
За порадою Гервасія Якубовича новопризначений білгородський єпископ Іосаф Миткевич, котрому підлягала харківська парафія, своїм указом по консисторії «повеліває студенту богословських наук Григорію Сковороді бути учителем піїтики в Харківському колегіумі». Сковорода радіє запрошенню, лише на день-другий заїжджає в рідні Чорнухи, провідує батьків на тінистому цвинтарі, а далі через Лубни, Полтаву, Богодухів прямує на Харків, на землю, яка саме цього, 1759 року, й почала називатися, писатися в документах Слобідською Україною.
Саме при народній Покровській церкві тільки й могло відкритися в 1726 році перше доступне для дітей всіх станів училище — Харківський колегіум. Для нього білгородський єпископ Тихорський викупив у полковника Лаврентія Шидловського єдиний на той час у Харкові кам’яний будинок.
«Всестановий» навчальний заклад швидко міцнів і духовно. Єпископ Тихорський подарував колегіуму свою бібліотеку. Після смерті президента Святійшого синоду, церковного письменника Стефана Яворського його бібліотеку з 609 книг було передано Харківському колегіуму. За товстими шкіряними обкладинками сконцентрувалися думки філософів Арістотеля, Сенеки, Діогена, Ціцерона, Бекона, Декарта, пишно висіялося красномовство Гомера, Езопа, Софокла, Овідія, Горація, Апулея, полицею нижче вишикувалися богословські твори.
Он до якого навчального закладу потрапив Сковорода! За консисторськими актами 40-х років ХУІІІ ст. колегіум уже іменується Тихореціанською академією — за іменем свого фундатора. Сковорода радів: яка добра переміна в його житті! Замість одного учня, як казали в Кавраї, «збалуваного матір’ю сина» він тепер має цілий клас — аж 39 учнів віком від 12 до 22 років,— і всі вони з обширної Слобожанщини і не «пестуни долі», а вихідці з простих сімей.
Сковорода швидко знайшов із класом спільну мову, захоплено викладав основи й правила високого віршування. І при цьому залишався суворим вимогливим педагогом. При цьому, засвідчив Сковорода, жоден спудей протягом року «не бежал», як це нерідко траплялося в тодішніх школах. Навпаки. Студенти щиро полюбили свого викладача, який досконало знав не тільки піїтику, а й добре грав, співав, водив їх на прогулянки. Одне слово, студенти обожнювали професора Сковороду. А він залюбки вчив слобожанських юнаків. Водночас відчував, що не всім легко дається шкільна наука — і не тільки через лінощі або пустощі. У декого з отроків був очевидний потяг до інших життєвих занять, ніж складання віршів чи філософські диспути: до землеробства, медицини, військової справи. А їх — «священно-церковно-служительських дітей від 7 до 15 років» — указом єпископа Іосафа Миткевича обов’язково посилали до колегіуму під загрозою, а у разі невиконання наказу позбавляли батьків церковного приходу.
Григорій Сковорода бачив, що «училищне ярмо» (цілоденне зубріння) не витримує багато дітей. Він уперше висловлює ідею «спорідненої праці», за якою людина має обирати таку справу в житті, яка відповідає її природним нахилам.
...Професор Іван Гришин, вслухаючись у плин сковородинської лекції, а згодом учитавшись у трактат філософа «Розмова, названа алфавіт, або буквар світу», особливо у його розділ «Ознаки деяких спорідненостей», почав глибше розуміти ідею «сродності праці», основи нової, сковородинської системи педагогіки. Збирався Сковорода й наступного року практикою підкріпити свої освітянські пошуки. Але... Коротеньке слово «але» не раз перечіпало життєвий крок Сковороди.
За синодальною інструкцією, викладачами колегії могли бути висвячені на священиків або ченці. Штатський Сковорода у міщанському сюртуку виглядав явно «білою вороною» серед чернечого викладацького гурту. А Іосаф Миткевич, знаючи таланти Сковороди, бачив його в майбутньому ректором колегіуму. І він запропонував Григорію прийняти чернечий сан, а з ним і «честь, славу, достаток у всьому і, на його думку, щасливе життя».
Громом серед ясного неба пролунала відповідь молодого вчителя: «Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтеся м’яко й ченцюйте! А Сковорода визнає чернецтво в житті незажерливому, при малому достатку, повстримності, позбавленні всього непотрібного для того, щоб набути найпотрібніше, в запереченні всіх забаганок, щоб зберегти себе самого в цілісності, в приборканні самолюбства, щоб краще виконувати заповідь любові до ближнього, в шуканні слави Божої, а не людської». Луна сковородинської відмови чується і через століття...
Отже, прощавай, колегіуме! Осів у 39 верстах від Білгорода, в селі Стариця, серед зелених лісів, крейдяних гір і чистих джерел, там, де зливаються річки Стариця і Сіверський Донець. Але ж душа залишилася в колегіумі. Тож коли навесні 1762 року старицький самітник відвідав колегіум та ще й зазнайомився із 18-річним Михайлом Ковалинським, дружба з яким зав’яжеться на все життя, то не встояв перед пропозицією Іосафа Миткевича обійняти «посаду вчителя, яку забажає». І Сковорода радо взявся вести клас синтаксими й викладати грецьку мову.
Так у вчительських трудах, у «сродній праці» минає рік і другий — та знову в житті Сковороди виникає неждане «але»... Чим тісніше горнуться до вчителя учні, тим неприязнішими стають косі погляди колег у рясах. Надто вже виділявся Сковорода серед них свободою думки, праведним життям і неприйняттям обрядового криводушшя. Що мав у відповідь, знаємо з листа Сковороди до Василя Максимовича: «Ви, друже мій, гадаю, повірите, яких злісних я маю «оглагольників». Якби вони мені приписували звичайні беззаконня, ще стерпно було б. Та ці немилосердники таким необмеженим дихають на мене «язиковредієм», що, крім надзвичайного моєї натури псування, від них проповіданого, роблять мене душогубцем або єретиком, і з цієї причини забороняють підкомандним своїм слухати мої бесіди...»
«Оглагольники» й «пустомудрі» й другого разу витіснили Сковороду з колегіуму.
Сотворимо світ кращий
...Дослухавшись грецької лекції Сковороди, Іван Гришин спустився з ґанку колегіуму, зайшов до Покровської церкви, поставив свічку у пам’ять зустрічі із колегою-викладачем і вийшов з монастирських воріт на Університетську вулицю. Попрямував до станції метро «Радянська», але чари далекого минулого не відпускали його, тож не дивно, що раптом почув позаду цокіт копит об недавно покладену бруківку. Мимоволі озирнувся: з боку Гостинного двору на Ярмаркову площу в напрямку Сумської (певно, єдина вулиця в Харкові, що не міняла за триста років свою первісну назву) в’їжджала підважена високими ресорами лакована карета, запряжена четвериком,— і ось навпроти тінистої купини зелених дубів коні стали.
Іван Якович перетнув площу і став свідком неспішної розмови двох чоловіків: одного в довгополій киреї з непокритою головою, другого в гаптованому золотою ниткою мундирі з розкішними еполетами. У першому одразу пізнав Григорія Сковороду, з яким уже звик спілкуватися. У поважності й повновидді другого вловив схожість з енциклопедичним портретом харківського губернатора Євдокима Щербиніна.
...Прислухався. Губернатор, начувшись про життя Сковороди «вільне, без служби», запитав: «Чесна людино! Чому не прихилишся до якогось відомого стану?»
«Милостивий добродію! — відказав Сковорода. — Світ подібний до театру... Я довго роздумував про це і після багатьох випробувань себе побачив, що можу вдало виставити в театрі світу нікого іншого, лиш особу низьку, просту, безтурботну, всамітнену, я цю роль вибрав, узяв і задоволений».
Губернатор мовив до тих, хто був поруч: «Ось розумна людина! Він просто щасливий, менше було б на світі дурощів і невдоволення, якби люди так мислили...»
Так мислить і Іван Якович Гришин. Розроблювана ним у межах Великого проекту концепція людського щастя якраз і спирається на думки, висловлювання, настанови Григорія Сковороди про повстримність у житті, відмову від споживацької ненаситності, яка нині вище голови заволоділа людьми й веде до руйнації моралі, чесності, суспільної гармонії. У своїй благородній діяльності Гришин і його численні спільники йтимуть за Сковородою...
А сам Сковорода пішов далі по Слобожанщині.
Він ступає на самостійний шлях просвітника й наставника всіх людей у розквіті думки, серця, слова...
Мудрі слова Сковороди, мов весняна верба (згадаймо рядок з його пісні: «Бо душа моя верба...), швидко й рясно проростали там, де щедро висівалися. Перелічити всі місця, де жив, думав, писав Сковорода на Слобожанщині, непросто: Гусинка, Бабаї, Охтирка, Велика Обухівка, Валки, Лебедин, Боромля, Ізюм, Маначівка, Пан-Іванівка й інші містечка та села. Деякі ще й досі не позначені на «мандрівній карті» просвітника. По всій Слобожанщині виникали «сковородинівські гуртки» однодумців. З цими просвітніми осередками тісно пов’язані відомі українські імена: Капніст, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко, Каразін.
Стараннями й наполегливістю Василя Каразіна в 1805 році було відкрито Харківський університет, докторантуру філософського факультету якого закінчив уже в наші дні Іван Гришин. І зараз глибока сковородинська традиція, думки й настанови видатного філософа живуть в науковій і педагогічній діяльності колективу Харківського національного університету імені Василя Каразіна. Це засвідчила відповідь нинішнього ректора університету, члена-кореспондента НАН України Віля Бакірова на запрошення ініціаторів Великого проекту приєднатися до всеукраїнського сковородинського руху: «Дозвольте висловити глибоку вдячність за запрошення увійти до складу правління Громадського організаційного комітету Великого проекту «Григорій Сковорода-300». Вважаю за честь бути гідним участі в такому фундаментальному проекті. Упевнений, що завдяки тісному й плідному співробітництву ми зможемо реалізувати цей проект на найвищому рівні».
Разом зі Сковородою, у єднанні з тисячами його послідовників, із усією українською громадою ми матимемо силу провести справжню сковородинізацію всієї України — «Сотворим світ получший, созиждем день веселейший».
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»