ЛЕОНІД ГОРЛАЧ: «ПИШУ ІСТОРІЮ БЕЗ ГРИМУ І ДЕКОРУ»
Письменник Леонід Горлач належить до поетичних могікан України (яким, дай Боже, ніколи не буде переводу), тобто він один із найкращих, найглибших, найцікавіших нині сущих поетів. Однак і в когорті велетів він унікально вирізняється, бо, поєднавши в собі тонкого лірика і доскіпливого дослідника-епіка, написав і видав понад сорок книг поезії, прози, публіцистики та шість історичних романів у віршах!
Борис Олійник, якого важко запідозрити в комплементарності, зазначив: «Найпомітнішим у всій сучасній українській літературі є цикл епічних поетичних полотен Леоніда Горлача. Такі твори не лише тішать естетичною досконалістю, а й допомагають глибше пізнати історію України, де ще так рясно зяє білих плям та перекручень».
Діапазон історично-поетичних досліджень поета вражає. Роман «Ніч у Вишгороді» — про діяння великого князя Ярослава Мудрого. «Перст Аскольда» подає достовірну версію того, що перша спроба хрещення київських русичів була на 132 роки раніше за Володимирову акцію. У романі «Слов'янський острів» Горлач практично перший у нашій літературі виписав картину героїчної боротьби чеських патріотів-гуситів проти римських хрестоносців, особливо висвітливши роль українців на чолі з Новгород-Сіверським князем Сигізмундом Корибутовичем. «Чисте поле» — про діяльність уславленого кошового Запорозької Січі Івана Сірка.
Романи «Мазепа» і «Мамай» своєрідно обрамляють епічний цикл творів Леоніда Горлача. Перша робота (плід ретельного вивчення архівних та літературних джерел) присвячена героїчній і трагічній постаті в українській історії, друга — поетична імпровізація про легендарного козака-характерника, котрий став символом нашого безсмертного духу.
Необхідних рис до портрета Леоніда Горлача додасть ще така інформація. Народився 4 квітня 1941 року в містечку Ріпки на Чернігівщині. Дитинство провів у селі Червоний колодязь. Закінчив Ніжинський педінститут імені М. Гоголя (спудеями якого, до речі, колись були класики української та світової словесності М. Гоголь, Є. Гребінка, Л. Глібов, О. Афанасьєв-Чужбинський). Працював у пресі, в апараті Спілки письменників України. Нині головний редактор газети «Отчий поріг» столичного чернігівського земляцтва.
— Леоніде Никифоровичу, Вас уже називають біографом історії України. Тож які віхи Вашої долі змусили Вас піти шляхом поета-епіка?
— Процес вибору шляху, як на мене, не залежить від якихось суто індивідуальних, біографічних чинників. Просто з літами починаєш менше експлуатувати емоції, які тануть у душі, наче весняні паводкові краєвиди, висихають під дією жорсткого реального світу, що приносить усе більше розчарувань. Поступово раціо починає превалювати над емоціо. А тим більше, коли сам час дає можливість бути чесним і перед собою, і перед народом. Моє дитинство минало під грім гармат і плачі вдів, а згодом під посвист батога сільського об'їждчика та покрики різного начальства. Моя юність промайнула в умовах всезагального замовчування правди як про далеке минуле України, так і про ближчі кривди. Скажімо, моя мати, проста сільська жінка, лише перед самим відходом у кращі світи (і то потай!) насипала умовну могилку на кладовищі та притулила самотнього хреста з прізвищем мого діда Максима та датами його народження і смерті. А коли спитав її, чому вона це зробила тільки у вісімдесятих, відповіла, зронивши сльозу: «Бо ще й зараз боюся, коли згадаю, як твоїх діда з бабою розкуркулили, а нас, дітей їхніх, розвіяли по світу. Самих теж активісти замучили — баба Катерина десь у степу згинула, а дід Максим отут був прикопаний у тридцять третьому, пухлий від голоду, але ще живий»...
Нас змусили боятися власної історії. Її, опухлу від духовного голоду, теж прикопали на пустирі, і це не могло мені не боліти. Скажіть, який ще народ на планеті не має практично жодної непоруйнованої могили своїх великих державних діячів? У нас вони називалися гетьманами, і не кожен із них був безголовим невігласом, що торгував власним народом. Таке можливе хіба що в невідомій нам Африці. А ми ж починалися ще в могутній Київській Русі, з якої й треба переглядати українську історію. Саме це бажання й штовхнуло мене до довголітньої праці в поетичному епосі. Це не значить, що не пишеться лірика, вона й нині тривожить душу. Хоча для емоційних сплесків потрібні особливі, одномоментні почуття, а їх то літа висушують, то приморожують довколишні нелади, яким нема кінця-краю. Отак я й замислив добрих три десятиліття тому створити галерею історичних полотен про відомих і маловідомих українських очільників народу, їхніх духівників. Тим більше, що останні часи вже минали без пильного нагляду сторожових псів революції. Я перестав боятися себе, а це вже найбільша перемога для художника, котра допомагає розривати найміцніші пута.
Іще одне завдання, яке я поставив перед собою, випливає з суто літературних канонів. Практика світової культури показує, що національна література може бути повноцінною лише в тому разі, коли вона має свій потужний поетичний епос. Згадаймо лише приклад Гомерових «Іліади» та «Одіссеї», із яких практично вийшла вся давньогрецька література. Українці теж мають чим похвалитися, адже у нас є «Енеїда» І. Котляревського, «Гайдамаки» Т. Шевченка, «Сковорода» П. Тичини, є блискучі твори сучасників. Тож і мені захотілося долучити своє слово.
— Наше незалежне сьогодення з усіх боків піддається критиці. Назвіть найболючіші точки наших негараздів.
— При будь-якому кардинальному зламі старої системи на поверхню соціальної піраміди на зміну першим відважним мислителям і воїнам піднімається брудна піна. Вона до пори до часу лежала собі в донному намулі під глибоким шаром води. А тут можливість попрацювати ліктями, озброївшись новими популістськими гаслами, вивершитися над собі подібними, попираючи найсвітліші закони давньої вселюдської моралі. Це, як ота Чорна рада в Ніжині, коли в черговий раз нечисті руки потягнулися до гетьманської булави, обагреної неправою кров'ю земляків. У нас нині поборюється все, не існує об'єднавчої державницької ідеї, бо народ поки що не народив своїми глибинами справжнього лідера на кшталт Богдана Хмельницького. Як на мене, нашим попереднім президентам треба було б розробляти чітку ідею Української держави, спираючись на сумний досвід історії. Але ж спробуй це зробити, коли такої можливості були позбавлені найкращі теоретики-вчені, історики, моралісти, а гурти очільників формувалися на основі особистої вірнопідданості. Доки не підросте справжня національна українська за духом еліта, наша державність буде позірною, і незабаром доведеться переназивати майдан Незалежності на Незаможності. Отже, час завершувати процес приватизації людської духовності, треба зупинити громадянську війну з власним народом. Хоча зробити це в українських умовах дуже й дуже складно — наш народ упродовж століть, починаючи з часів Петра І та особливо німецької бюргерки, послідовно дробився, розбавлявся поселенцями як не з «немитої Росії», так із Німеччини, Сербії, Болгарії тощо. Саме нащадки тих завойовників і атакують люто всі українські першооснови. Як казав із гіркотою Тарас Шевченко: «На Хортиці хитрий німець картопельку садить». Якби ж то тільки картоплю, якби ж то тільки німець!
Убиває Україну як державу повсюдна зневага до української мови. Дехто каже, що її взагалі не було. А звідки ж узялися тисячі неповторних українських пісень, де рідне слово виграє всіма барвами? Звідки прийшли до нас неповторні казки? Отже, у нашого народу є об'єднавча основа, на якій можна зводити державу. А що ж насправді? От ми згадуємо часи недавні, радянські. Так тоді в тому-таки ЦК партії чітко стежили за пропорцією українських та російськомовних книжок, газет і журналів. А спробуйте нині знайти щось українське у брудному потоці макулатури. Такий самий «варварський набіг» чинять нині і в селах, які вимирають, а разом із ними перестає скрипіти на вервечках колиска української мови. Майданний дух, дух вседозволеності заглушив голоси аналітиків. А це вже шлях до національного самознищення.
— Якось Ви сказали, що не любите відвідувати мітинги, де спочатку махають одним прапорцем, потім іншим. Однак погодьтеся, що за письмовим столом складно відчути суть перемін. Треба безпосередньо подихати повітрям настроїв, зокрема й на майданах протистоянь.
— Людські галасливі зборища ніколи ще не приводили до кардинальних благодатних змін у житті людства, бо на них неодмінно прокидається звіриний дух протиборства, заперечення, яким уміло користуються тіньовики. Хіба Ленін та його братія, здираючись на броньовики, принесли народам Російської імперії щастя? Хіба недавній наш президент, задовольнивши свій нарцисизм, не погасив енергію мас відсутністю державного аналітизму і не спричинив власною показушною поведінкою розкол національних демократичних сил? А щодо лідерів руху натовпів, то вони вже стільки прапорів поміняли, що Україна стомилася від майоріння. Більше того, дбають вони лише про власні інтереси, бачать себе в Україні, а не Україну в собі. І керуються революційним гаслом одного з творців державних переворотів: «Горілки! М'яса! Видовищ!» Тим паче, що на майдани виводить людей нині не внутрішня духовна потреба, а кинутий знічев'я гріш. Саме тому в мене й немає довіри до майданів.
— Наразі спостерігаємо неабиякий інтерес до історичних досліджень, а історія, як відомо, неймовірно нечітка, часом заангажована наука. На кого Ви спираєтеся, хто, на Ваш погляд, «не бреше» чи «не брехав»?
— Історію завжди переписували на замовлення тієї чи іншої влади, хоч вона так чи інакше залишалася незмінною, вистояною в часі. Візьмімо для прикладу «Повість минулих літ» Нестора Літописця. Її, як відомо, творили в часи Ярослава Мудрого, себто в часи правління династії Рюриковичів. Твір епохальний. Але читаєш і замислюєшся: чому про корінних київських князів Аскольда та Діра подано таку скупу й невиправдану інформацію (скажімо, я ніколи не повірю, щоб великий князь, яко смерд, виходив із міста на берег Дніпра зустрічати ладь невідомих варягів, через що обидва києвичі були вбиті), зате далі йдуть захоплені рядки про великі діяння князя Олега. І це в той час, коли він був самозванцем і протримав біля себе шістнадцять років князя по крові Ігоря. Оцінки ніякої, хоча такий вчинок слід було засудити. Далі. Чому всю увагу й повагу здобув князь Володимир як святитель Русі, хоча Аскольд після одного з успішних походів на Константинополь похрестив свою дружину й частину києвичів на сто тридцять два роки раніше? А тому, що для цього треба було Несторові применшувати роль зайшлих Рюриковичів. От і вся правдива історія.
Не кажу вже про сотні варіантів української історії, яку переписували всі, кому не лінь, особливо у ХХ столітті. Отже, треба бути вічним пошуковцем істини, іти до неї через каторжну дослідницько-порівняльну роботу. Щодо найавторитетнішого історичного джерела, то для мене нема нічого вищого за «Історію України-Руси» Михайла Грушевського.
— Які існують міфи, помилки щодо трактування постаті Мазепи?
— Міфів безліч — від романтичної любовної пригоди молодого королівського пажа Мазепи, використаного в поемах Байрона та Гюго, до останніх вітчизняних легенд. Згадаймо й послідовне трактування нашого гетьмана як зрадника у сотнях творів російських письменників, приміром у поемі О. Пушкіна «Полтава». Винятком є хіба що поема К. Рилєєва «Войнаровський». Усі вони повторюють і розвивають горезвісний указ Петра І від 1709 року. Ця традиція не оминула й деяких наших митців. А щодо великого російського поета, то в згаданому творі відбилися його імперські погляди пізнього періоду, коли відбулося «примирення» з новим царем Миколою І.
Наша українська історія геть поруйнована відсутністю власних архівів, у тому числі й Мазепиних, які майже повністю згоріли в трагічному полум'ї Батуринської розправи ката Меншикова. Натомість у свідомість поколінь настирно й послідовно врощувався Петровський міф про Мазепину зраду. Він і нині продовжує жити в середовищі новітніх апологетів російського імперіалізму, як і церковна анафема, виголошена полтавським тріумфатором під стогін катованих прибічників ідеї незалежності України. Як на мене, роль Івана Мазепи в українській історії потребує категоричного перегляду, якщо хочете, навіть на державному рівні. Чому ті ж росіяни возвели свого царя в сан великого реформатора, простивши йому і патологічний садизм, коли він власноруч розтрощував голови московських стрільців палицею під час так званого бунту, і навіть убивство власного сина, що не вкладається в межі здорового глузду, а маємо проклинати свого державного діяча лише за те, що він нарешті побачив край терпінню й виступив на захист інтересів рідного народу, погребувавши власними? Так що йдеться не про помилки мимоволі, а про дві діаметрально протилежні позиції. І тут я залишаюся вірним одній: Мазепа був одним із найвидатніших державних діячів нашої минувшини, який поступився в поєдинку з сильнішим, підступнішим суперником.
— Що Вас найбільше вразило в Мазепі й Мамаєві? Які біографічні й подієві перипетії?
— Коли писав роман про Івана Мазепу, ставив перед собою два основні завдання: створити повнокровний образ реальної людини, яка діяла у конкретних умовах другої половини ХVІІ — початку ХVІІІ століття та, не погрішивши перед правдою факту, відстояти свою громадянську позицію, оскільки образ гетьмана донині викликає суперечки. Для цього треба було засісти за вивчення документальних та художніх джерел і лише вряди-годи кликати на підмогу фантазію. Кредо Мазепи — як і моє, авторське — конденсується в таких рядках:
Якщо ж узявсь державний хрест нести,
то будеш лиш тоді з добром у згоді,
коли в тобі народ — не ти в народі,
коли не він тобі — для нього ти.
Щодо Мамая, то це цілком легендарний образ українського народу, його несмертний дух, який може перелинути у сиві віки і сьогодення, для якого не існує кордонів. Для розуміння Мамая, його ролі в українській долі, характерними є рядки:
Ти подумай: народ наш тому лише вічний,
що Мамай оживля його знову і знов.
На жаль, дух козака Мамая, як і його іконописні образи, потьмянів у народній пам'яті під тиском різних об'єктивних чинників, і нагадати про нашу народну душу ще раз було б не зайвим. Як це мені вдалося зробити, судити читачам.
— Чи можна сподіватися, що Ви вийдете на щасливу сімку, тобто створите сьомий історичний роман у віршах? Про що і про кого він буде?
— Задумів багато, бо надто рясно народило темних плям у нашій славній і трагічній історії. Але для того, щоб написати щось широкоформатне, потрібні ще й фізичні сили, а воно ж, як казали мудрі попередники, вже не літо. Якщо дасть Господь снагу, спробую піти в добровільне вигнання від реального світу. Тим більше, що в ньому ой як незатишно.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»