«УКРАЇНСЬКІ ОНКОЛОГИ ПРАЦЮЮТЬ НА РІВНІ СВІТОВИХ СТАНДАРТІВ...»
За інформацією Всесвітньої організації охорони здоров’я, щороку 12 мільйонам землян діагностують рак. Прогнози на майбутнє невтішні: за даними Міжнародного агентства з вивчення раку, до 2020 року кількість хворих зросте у два рази, а до 2030-го — у три.
Проблема, про яку йдеться, не обійшла і Україну: на обліку в онкодиспансерах МОЗ перебуває близько мільйона хворих. Про проблеми вітчизняної онкології та її здобутки в боротьбі із захворюваннями на рак я попросив розповісти Ігоря Щепотіна.
У ЦЬОМУ ПЕРЕКОНАНИЙ ДИРЕКТОР НАЦІОНАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ РАКУ ПРОФЕСОР ІГОР ЩЕПОТІН
— Ситуація, відверто кажучи, складна, — говорить Ігор Борисович. — За кількістю своїх жертв рак поступається лише серцево-судинним недугам, але, на жаль, швидко їх наздоганяє. Якщо говорити конкретніше, то нині ризик захворіти має кожен третій чоловік і п’ята жінка, близько 30 відсотків хворих є особами працездатного віку. Щороку реєструють понад 160 тисяч нових випадків раку, тобто 470—480 випадків щодня. Близько 85 тисяч хворих щороку помирають.
У чоловіків (у структурі захворюваності) рак легенів діагностують щорічно у понад 15 тисяч осіб, шкіри — близько 8 тис,. шлунка — більш як 7 тисяч. А серед жінок лідирує рак молочної залози — понад 16 тис., шкіри — більш ніж 11 тис., тіла і шийки матки — 12 тисяч.
— Страшна статистика. Зважаючи на неї, можна подумати, що держава не помічає цієї проблеми.
— Це не так: останнім свідченням того, що держава намагається поліпшити онкологічну ситуацію, може слугувати ухвалення Верховною Радою України Програми боротьби з онкологічними захворюваннями, яка розрахована до 2016 року.
— Чи не станеться так, що вона працюватиме здебільшого на папері, оскільки для її реалізації потрібно 7,8 мільярда гривень, а не 3,7, як передбачили урядовці.
— Ураховуючи масштаби захворюваності, цієї суми, звичайно, недостатньо. Проте ми покладаємо певні надії на те, що найгірші часи, пов’язані з так званою фінансовою кризою, для України залишилися позаду і з часом фінансування програми зросте. Загалом на медикаменти у 2010 році отримано майже 105 мільйонів гривень, також близько 35 мільйонів на придбання діагностичного та лікувального обладнання. Цих грошей замало, бо їх вистачає тільки на лікування 18–20 відсотків хворих. Оснащення онкослужби необхідним медичним обладнанням становить лише 50 відсотків, до того ж 80 відсотків цього обладнання є морально і фізично застарілим і становить небезпеку як для хворих, так і медичного персоналу.
— Чи створення у 2007 році Національного інституту раку поліпшило онкологічну ситуацію в країні?
— Загалом історія нашого інституту почалася 90 років тому — у 1920-му. Щоправда, він мав інші назви. Передостання — Інститут онкології. Нині в Україні створено чітку вертикаль надання допомоги онкохворим, чого немає в жодній іншій медичній галузі держави. Зокрема, кожен регіон має онкологічний диспансер, де недужі отримують допомогу. Якщо ситуація надто складна, то їх направляють до нашого інституту, де працюють висококваліфіковані спеціалісти, яких немає на місцях. Упродовж року кількість звернень громадян до поліклініки Національного Інституту раку, якщо порівнювати з аналогічним періодом часів Інституту онкології, зросла майже на 60 тисяч, а кількість тих, хто пройшов лікування, збільшилася до шести тисяч. Скажу більше: останнім часом в Україні вперше зафіксовано зменшення смертності від раку. Це при тому, що у нас, як, до речі, й в усьому світі, спостерігається зростання захворюваності — щороку на два відсотки. Зменшення смертності пов’язано передусім з тим, що нам удається діагностувати більшу кількість ранніх форм небезпечної хвороби. До нашого інституту приїздять на стажування чимало лікарів з інших міст і регіонів.
До нас звертаються по допомогу й закордонні колеги. Приміром, із проханням надати методологічну допомогу для запровадження такої ж моделі онкологічної допомоги хворим, яка діє в Україні, до нас звернулися представники країн СНД, а також дехто з так званого далекого зарубіжжя.
Останнім часом ми розробили нову доктрину надання допомоги хворим. Якщо, скажімо, раніше ми вбачали своє основне завдання у продовженні пацієнту життя, то тепер водночас прагнемо забезпечити його високу якість після лікування.
— Коли, нарешті, буде введено в експлуатацію новий хірургічний корпус?
— Коли держава матиме для цього кошти: через їхній дефіцит він перетворився на довгобуд, хоча готовність становить майже 90 відсотків. Ми навіть закупили практично все обладнання, потрібне для проведення операцій на високому рівні. Необхідна не така вже й астрономічна сума, щоб ми мали змогу лікувати людей. Сподіваюсь, що уряд відшукає кошти.
— Чи співпрацюєте з науковими центрами, клініками інших країн, де займаються аналогічними проблемами?
— Звісно. У 2007 році Україна приєдналася до Паризької хартії по боротьбі з онкологічними захворюваннями. Відтепер маємо підтримку провідних клінік світу, а також змогу обмінюватися досвідом лікування.
— Гадаю, читачам буде цікаво дізнатися про новітні методи лікування.
— Ви поставили слушне запитання: побутує думка, що медицина безсила перед раком. Спробую розвіяти цей міф. Так ось, торік в інституті, який маю честь очолювати, було зроблено операцію дитині з приводу остеогенної саркоми стегна. Замість того щоб ампутувати кінцівку і застосувати хіміотерапію, намагаючись подібним чином «добити» захворювання, що, до речі, передбачено міжнародними стандартами лікування, ми вилучили тканини, уражені саркомою. А на їхнє місце пересадили одну з кісток, узявши її зі здорової ноги. З часом нога цілковито відновиться без протезування. Однак через певний проміжок часу і це потребуватиме коштів. До нас у Східній Європі подібних операцій не виконували. До наших досягнень я відніс би також аутотрансплантацію нирки — першу в онкологічній хірургії операцію. Не вдаючись в нюанси самої операції, скажу, що в подібних випадках (щоб урятувати людині життя) видаляють здорову нирку. Ми ж зберегли її, пересадивши в інше місце.
— Невже й таке можливо?
— Так. Ми «перемістили» її на іншу ділянку — нижче лівої нирки. Про складність операції може свідчити хоча б те, що пухлина, яку ми видалили, важила вісім кілограмів! Прооперована жінка почувається добре, веде здоровий спосіб життя і навіть відмовилася від групи інвалідності. Єдине, що її відрізняє від інших людей (усміхається), — це те, що обидві нирки розташовані зліва.
Коли б ми пішли традиційним шляхом і видалили одну нирку, то могли бути ускладнення. Скажімо, пухлина виросла б на іншому боці, що, до речі, трапляється майже у 60 відсотків прооперованих із таким діагнозом. Сподіваюсь, що в недалекому майбутньому подібних операцій в Україні робитимуть більше.
Жінки, яким видаляють молочну залозу, відчувають моральний дискомфорт, часто впадають у депресію. Особливо молоді. Ми разом із мастектомією, тобто видаленням залози, виконуємо і реконструктивну операцію, створюючи жінці нову залозу з її ж тканин.
— Подібні операції, мабуть, дорого обходяться для хворих?
— За них наші пацієнти не сплачують жодної копійки. До речі, в західних клініках такі операції виконують рідко і коштують чимало. Принаймні як для звичайних українців...
— Операції, про які йдеться, виконують всім жінкам?
— Ні. Лише тим, у кого є для цього певна мотивація. Адже такі оперативні втручання, триваючи п’ять-шість годин, є складними і потребують неабияких зусиль лікарів. Подібних прикладів міг би навести багато.
— Захворюваність на рак прогресує не лише в Україні, а й в державах Євросоюзу, де рівень життя вищий, а медицину фінансують значно краще.
— Було б не зовсім правильно заперечувати зв’язок між захворюваністю на рак і рівнем життя людей. Проте й помилково вважати, що коли людина має добрі статки, які забезпечують їй гідне життя, то вона убезпечиться від цього захворювання. Але... У розвинутих країнах смертність є меншою. Там у суспільстві існує висока настороженість до раку, люди регулярно відвідують лікарів. Наприклад, нашим жінкам, як я говорив, найбільше дошкуляє рак молочної залози. В усьому цивілізованому світі існує практика, коли молоді жінки, починаючи з 20-річного віку, мають обстежувати молочні залози. Хоча б раз на рік. А мамографію потрібно проходити раз на два роки насамперед тим, кому за сорок. Та чи прислухаються наші матері, сестри до порад лікарів? На жаль, більшість пропускає ці поради повз вуха, за що потім розплачується. Адже переважна більшість жінок, яких оперують з приводу раку молочної залози, звертаються по допомогу тоді, коли хвороба досягла третьої-четвертої стадії. А коли захворювання виявили значно раніше, то, як засвідчує статистика, вчасно прооперована людина живе понад п’ять років.
— Проблема ускладнюється також неможливістю для багатьох співвітчизників пройти якісне обстеження. Особливо у сільській місцевості.
— Якщо говорити про доступність сільського населення до медичної допомоги, то вона завжди була нижчою, ніж у міського. Останнім часом стан сільської медицини ще більше погіршився. У районних лікарнях працюють здебільшого люди похилого віку, медичне обладнання, яке там використовують, морально і фізично застаріло. Щоправда, в обласних центрах є онкологічні диспансери, де ситуація теж не ідеальна, але все ж значно краща.
— Раніше, пам’ятаю, існували так звані профілактичні огляди, які, відверто кажучи, в багатьох випадках проводили формально. Проте саме під час них у людей виявляли різні захворювання, в тому числі онкологічні. Чи не доцільно їх відновити?
— Хто б і що не казав про медицину часів колишнього Союзу, але її модель була однією з кращих у світі: такого висновку дійшли експерти Всесвітньої організації охорони здоров’я. Огляди, про які ви кажете, були надзвичайно корисними і шкода, що від них відмовилися. До речі, проведення профілактичних оглядів передбачено Програмою боротьби з онкологічними захворюваннями.
— Кілька років тому — під час нашої останньої зустрічі — Ви нарікали на те, що в Україні не вистачає лікарів-онкологів, сучасного медичного обладнання, на якому давно працюють ваші європейські колеги. За час, що минув відтоді, ситуація не поліпшилася?
— Нині ми не відчуваємо кадрового «голоду». Одначе може статися так, що незабаром він почнеться.
— Чому?
— Річ у тім, що останнім часом поменшало охочих працювати в онкології. Переконуюсь в цьому на прикладі своїх підопічних — студентів Київського національного медичного університету, де завідую кафедрою онкології й читаю лекції. Робота лікаря-онколога надто важка, бо доводиться витримувати, зважаючи на специфіку, фізичні, психологічні навантаження, що не кожному під силу.
— Наскільки задоволені Ви, Ігорю Борисовичу, матеріально-технічним оснащенням інституту?
— Воно, на жаль, не відповідає вимогам часу. Ми давно намагаємося придбати лінійний прискорювач, за допомогою якого можна підвищити якість надання допомоги хворим. Він коштує близько 25 мільйонів гривень. Сума, як на мене, не така й астрономічна для державного бюджету, особливо, зважаючи на її призначення, але поки що залишається мрією.
Існує чимало інших проблем, вирішення яких допомогло б зберегти життя багатьом нашим співвітчизникам.
— Скажіть, будь ласка, як держава поціновує роботу лікаря-онколога?
— Це залежить від стажу роботи, категорії, наявності вченого звання тощо. Приміром, як директор Національного інституту раку, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України і, віддавши медицині кілька десятків років життя, отримую зарплату трохи більш як чотири тисячі гривень. Мої колеги, звісно, значно менше. Це при тому, що вони мало не щодня оперують пацієнтів! Це, до речі, теж є однією з причин того, що з кожним роком меншає студентів, які бажають стати онкологами.
— Чи є онкологічна недуга спадковою? Останнім часом можна почути про те, що рак може мати вірусний характер.
— Однозначно відповісти на це запитання не можу, оскільки поки що вчені-онкологи не мають вичерпної відповіді.
— Чи спроможна звичайна людина попередити захворювання на рак?
— Скажу відверто, попередити рак на сто відсотків не може ніхто. Ця хвороба може уразити будь-кого, навіть мільярдера, що, як мовиться, купається в розкоші. А ось суттєво знизити ризик захворіти можна. Для цього потрібно вести здоровий спосіб життя: не зловживати алкогольними напоями, не курити, займатися спортом чи хоча б робити зарядку, більше бувати на свіжому повітрі. Словом, відпочинок має бути активним. Бажано звести до мінімуму споживання їжі тваринного походження, особливо жирної, смаженого. В нашому раціоні щодня має бути їжа рослинного походження, овочі й фрукти. Потрібно нормалізувати свій робочий день, уникаючи психофізичних перевантажень, стресів, які теж є причиною захворювання. Звичайно, слід відвідувати лікарів, обстежуватись хоча б раз на рік. І особливо тим, хто переступив 40-літній рубіж. Адже люди, яким за сорок, є основною групою ризику.
Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ
Візитна картка співрозмовника
Ігор Щепотін народився в Києві. Після закінчення Київського медичного інституту імені О. Богомольця кар’єру лікаря розпочав із посади клінічного ординатора кафедри загальної хірургії у цьому ж ВНЗ. З 2003 року — завідувач кафедри онкології Національного медичного університету, а з 2007-го — директор Національного інституту раку. Доктор медичних наук, професор, головний онколог МОЗ, заслужений лікар України, почесний професор хірургії університету Дж. Вашингтона США, автор понад 200 наукових праць, в тому числі чотирьох монографій та трьох підручників, які видано кількома мовами, понад ста наукових робіт, надрукованих у вітчизняних і закордонних виданнях.
також у паперовій версії читайте:
назад »»»