ВАЛЕРІЙ ГУЖВА: «ПИСАВ УСЕ, КРІМ ДОНОСІВ І ОПЕРНИХ ЛІБРЕТО»
У гостях у нас — один із найавторитетніших українських письменників Валерій Гужва — справжній майстер слова. Його колоритна мова і глибинний зміст творів викликають захоплення.
Коротенько окреслимо біографічні віхи, які, певно, вивели його на письменницький шлях.
Валерій Гужва народився 31 липня 1936 року в місті Червоноармійську (Гришине) на Донеччині в сім'ї учителів. Середню школу закінчив на Закарпатті, в Ужгороді. У 1958-му одержав диплом журналіста в Київському університеті імені Тараса Шевченка.
Працював на Київській студії телебачення, відповідальним секретарем журналу «Малятко», завідувачем редакції поезії, заступником головного редактора видавництва «Молодь», завідувачем редакції критики, провідним редактором видавництва «Український письменник».
Шлях у літературі починав як поет і публіцист. Нині є автором багатьох книжок. Лауреат найпрестижніших всеукраїнських літературних премій, зокрема імені В. Сосюри та імені Ю. Яновського. Його номінували на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Є всі підстави сподіватися, що ця премія не омине Валерія Гужву в майбутньому.
— Валерію Федоровичу, про Ваше кредо можна дізнатися з вірша:
Я — купка праху. З погреба століть
від мене ані знаку, ані звуку.
...Мені з братами випало спинить
нашестя печенігів і сельджуків.
Я — шелест вітру, вічна ковила
на залишках розораного степу.
...Сковородою з міста до села
мандрую під анафему Мазепі.
Я — праху прах, я геть ніщо, я тінь,
але затямте, земляки лукаві:
ми в битвах мерли, щоб не животіть
історії своєї байстрюками.
Я — лиш фантом. Хоча й ви всі — то я:
герої, мучні, президенти, блазні...
Аби лиш не міраж — земля своя,
аби завжди і доля, й мова — власні.
Колись письменників вважали совістю-голосом народу, а в чому полягає завдання нині сущих майстрів слова?
— Слова «кредо», «позиція» — це абстракції, за ними (якщо йдеться про літературу) нічого посутнього немає. Все вирішує художня практика. Вирішують твої переконання, внутрішні спонукання, сформовані впродовж визрівання людини як особи, найперше у сім'ї, далі — у середовищі, що приймає або не приймає (чи сприймає) тебе. «Совість», «голос народу» — то все від лукавого, з арсеналу ідеологем, вихоплених тоталітарними режимами з висловлювань давніх мислителів. Якщо сповідуєш ідеологію влади,— ти «совість» і «глас», а як ні — відступник і ворог. Так було століття тому, зокрема в Україні, але меншою мірою, ніж у щойно минулому, коли голоси чесних письменників змовкали (багатьох назавжди), але голосно лунав хоровий спів на славу. Були в тому хорі й солісти — безперечно, обдаровані, а то й талановиті письменники. Можна тільки уявити їхні моральні тортури, можна поспівчувати, спробувати зрозуміти... Безмежно талановитий наш Євген Гуцало висловився з цього приводу приблизно так: не варто звинувачувати в'язнів Освенціма чи Маутхаузена в тому, що вони були там, як не варто ганити всіх, хто творив за ґратами соцреалізму.
Як не проголошуй, не виголошуй оте кредо, а ціну тобі складуть, виходячи з художньої якості твоїх творів. Усе вирішує талант, його міра, відпущена тобі. Ш. Рабинович, він же всесвітньо відомий Шолом-Алейхем, із притаманним його народу гумором висловився приблизно так: «Талант — як гроші. Або є, або немає».
— Судячи з діапазону Вашої діяльності, Ви універсал-галерник: поет, сценарист, телевізійник, редактор, публіцист, прозаїк (зокрема новеліст, романіст, фантаст, гуморист), перекладач... Із цього випливає два запитання. По-перше, в якій послідовності з віком «вступав у права» певний творчий етап? По-друге, чим обумовлені така «всеїдність» й небажання спеціалізуватися, бити в одну точку?
— «Писав усе, крім доносів і віршів». Це я вичитав у «великого українського поета» Антона Чехова, у його жартівливій біографії часів журналу «Осколки», коли він був ще Антошею Чехонте. Щось подібне можу сказати про себе. Писав усе, крім доносів і оперних лібрето. Диплом журналіста, газетна практика, робота на телевізії, а потім у журналах і видавництвах спонукали до різножанровості. Було цікаво: чи зумію, чи впораюсь? Якось так виходило, що написане в певному жанрі помічали: смиренне оповіданнячко в дитячому журналі видали раптом «метеликом» у «Веселці», сценарій мультфільму «Котигорошко» надрукували у книзі кращих сценарних робіт студії, фантастичні оповідання потрапили до корпусу книги ліпших на той час творів цього жанру, новела, надрукована у журналі, видана серед творів авторів-профі у збірнику. Та поза цим і понад те владарювала поезія. Згодом настав час прози. Чим усе це обумовлене? Не маю певної відповіді, повторювати відоме пушкінське «лета к суровой прозе клонят» банально.
— Існує думка, що коли поет починає писати прозу, то вона в ньому вбиває поезію. Чи погоджуєтеся Ви з цим? Якщо ні, то хто спростовує цю тезу?
— Думка про те, що проза, робота в цьому кардинальному для багатьох письменників жанрі, вбиває поезію, існує. Її, зокрема, дотримується блискучий поет Тарас Федюк (принаймні декларує це). Проте, як на мене, думка непереконлива. Історія світової літератури дає приклади конгеніальності, тобто однаковості творчої потуги окремих митців у різних іпостасях. Шекспір, Гюго, Пушкін, Бунін, Шевченко; ближче до нас — Вінграновський, Гуцало, Базилевський з його унікальними, високоінтелектуальними есе і могутньою поезією — хіба цей поспіхом накреслений ряд не спростовує сумнівну тезу «або — або»?
— Вашими однокурсниками були Борис Олійник, Василь Захарченко, Микола Шудря, Степан Колесник, Вадим Крищенко, нині вже покійні Олекса Мусієнко та Роберт Третьяков, тобто плеяда прекрасних, широкознаних письменників. Із ким підтримуєте зв'язок? Хто і чим Вас найбільше колись вразив?
— Курс журналістів зразка 1953 року був величезний. Понад півтори сотні переважно вчорашніх школярів, але були й студенти, як на наш тодішній погляд, солідного віку, із так званим житейським (чи життєвим) досвідом. Покійний Олекса Мусієнко докладно вивчив «структуру» курсу, хотів свого часу «підняти завісу» над деякими особами та їхніми «функціями», але чи не схотів, чи не встиг. Було шість груп, вони формувалися за мовною ознакою, тобто хто яку іноземну вивчав у школі. Попервах великої дружби між тими, хто мав під ногами селянський ґрунт, і городянами не спостерігалося, але й антагонізму не було. Так склалося, що близько зійшлися на тому, юнацькому, рівні, Роберт Третьяков, Юлій Шелест, Славко Бойко, Юрко Ярмиш і аз грішний. Упродовж подальшого життя найміцнішими нитками доля пов'язала мене з Бойком і Третьяковим. І одружилися на однокурсницях, одногрупницях, і сентимент мали один до одного.
Роберт Третьяков, чистокровний росіянин, батько котрого, як і в Бориса Олійника, поліг на війні, був перший, хто висловив сумнів у тому, що правильно роблю, мережачи вірші російською. Не тільки сумнів — переконання. Я йому до кінця днів буду вдячний. Шкода, що так безглуздо рано Роберт пішов від нас.
Нині (й раніше) завжди радий бачити, чути, зустрічатись із Борисом Олійником, Степаном Колесником, Миколою Шудрею, Борисом Мар'яном, Вадимом Пепою, з усіма однокурсниками, що зараз топчуть ряст.
— Про авторські права у нас нічого й говорити! Дійшло до того, що письменник змушений шукати гроші, аби власним коштом видати книжку і потім роздаровувати увесь наклад і таким чином хоч якось заявити про себе. Про те, що він іще живий, що пише, працює... Про якусь хоча б часткову матеріальну віддачу зазвичай говорити не доводиться: книгарні приймають українську книжку на реалізацію неохоче. Отже, як Ви матеріально тримаєтеся на плаву?
— Дванадцять років поспіль друкували лише в періодиці — вірші, повісті, романи. Книгу видати не міг із відомих усім літераторам причин. Загату прорвало видавництво «Ярославів Вал» — з доброї волі Михайла Слабошпицького побачила світ поетична книга «Вертоград». Її разом з іншими поетичними книгами номінували на Державну премію імені Тараса Шевченка. Потім у цьому ж видавництві вийшли романи «Стигма», «Привид Шекспіра», «Спроба жити», зовсім свіжа книга віршів «Вежа». В «Українському письменнику» за допомогою Спілки письменників, зокрема Володимира Яворівського та Анатолія Крима, видав поетичну книгу «Сплеск весла». На подальші видання, на які сподіваюся, потрібні кошти. Маю надію, що вони з'являться. Треба над цим працювати. Зокрема, деклароване законом авторське право треба реалізувати, аби воно діяло не лише у сфері шоу-бізнесу, естради, а й захищало прозаїків і поетів, їхнє право одержувати матеріальну винагороду за оприлюднені твори, байдуже, яким способом — книжкові видання, читання в ефірі теле- і радіопростору. Хоча надії на це у час, коли зубожіла вся українська періодика, ледь дихають видавництва — примарні. «Коли чую слово «культура», хапаюся за пістолет»,— казав один із поплічників фюрера. Схоже, фраза ця не вмерла...
— Пане Валерію, нині тільки й чути про «розкрутку». Якщо зазирнути в Інтернет, то можна побачити, що Ви зовсім не піаритеся. Чому? Ваше ставлення до цього?
— Наразі рекламують усе, шпальти газет і журналів забиті рекламою, вона переслідує нас на кожному кроці, «бомбардує» з екранів телевізорів, «плаває» на хвилях радіо. Проте ставити поряд із жіночими прокладками, памперсами, засобами проти лупи рекламу художньої літератури? Даруйте. Гадаю, що справжня література знайде і знаходить свого адресата інакше. Інтернет? Можливо.
Гірше інше. Я згодний з Юрієм Щербаком, котрий вважає, що вплив художньої літератури на суспільство різко впав. Час інший, суспільство інше, комерціалізація нав'язує читачеві сумнівні смаки, дешеві цінності. До справжньої поезії й прози глянцеві та всілякі інші видання на прилавках не мають найменшого відношення.
Інколи думаю: а може, й добре, що справжня література стає елітною, відрізаною від «попси». Треба, щоб колеги тебе і написане тобою поважали, а решта, зокрема реклама — один зі способів дебілізації, оглуплення. Як Вам така картинка: дебіл-інтелектуал з книгою якоїсь Донцової в руках? Треба себе поважати.
— Долі персонажів Ваших романів «Стигма», «Привид Шекспіра» віддзеркалюють не таку вже давню, мало не вчорашню нашу історію. Головні герої — люди так званих вільних професій. У «Стигмі» це художник, якому пощастило втекти з концтабору соцреалізму, стати в еміграції відомим митцем. Повернення в нову Україну, до батьківського гнізда для нього хвилююче, хоча й не безпроблемне. У романі «Привид Шекспіра» діють режисери, актори, державні службовці вищого рангу, військові. У цьому театральному, трохи маскарадному світі, провінційному і столичному, вирують непідробні пристрасті, без яких життя не таке цікаве і драматичне. Що б Ви могли додати до цього? Якою є стрижнева проблематика Ваших романів?
— Стрижнева проблематика? Трохи дивне запитання. Мені здається, що твори ангажовані, з наперед заданою проблематикою, нежиттєздатні. Мені найперше було цікаво стежити за життям персонажів, за свободою і несвободою їхнього вибору в певних ситуаціях і обставинах. Споконвічною є боротьба добра і зла, що відбувається в їхніх душах. Персонажі поводили себе так чи так, і, повірте, я не смикав їх за ниточки сюжету — все відбувалося ніби з моєї волі, але подеколи всупереч. Проблема — сама людина, її світле начало і темні пристрасті, прийняття чи неприйняття нею дійсності, що оточує, диктує, вимагає. Проблема вибору, честі, а не безчестя, справжності, а не фальшу, конформізму й конконформізму. Мабуть, так...
— Що є для Вас визначальним при виборі сюжету?
— Сюжет формується і має розвиток саме під час роботи. Виникає спершу якесь невловиме спонукання до писання, якийсь епізод, а далі, як казав колись Наполеон, якщо вірити його біографам: «Ув'яжемося в бій, а там видно буде...».
— Ви почали працювати на початку шістдесятих, а то був дивний, обнадійливий час... Які тоді були найбільші сподівання-ілюзії й зневіри?
— Тоді не було ілюзій. Проте й зневіри не було. Змагалися, як могли, з панівною ідеологією, прикриваючись фіговими листками «протяжних» віршів чи «оптимістичними» оповіданнями. Короткочасна «відлига» часів Микити Хрущова швидко закінчилася льодовиковим періодом. Було якесь майже спортивне, мисливське бажання обійти, пошити в дурні цензуру, що дорівнювала владі. Не допускали до себе і думки про примирення з існуючим станом речей, намагалися не бути конформістами. Цей процес триває й досі. Інтелігенція за своєю природою — опонент будь-якій владі, бо саме поняття «влада» майже ніколи не дорівнює поняттю «справедливість».
— Усі ми на незалежність України покладали великі сподівання. Чого саме Ви очікували? Найбільше Ваше нині розчарування?
— Краще не торкатися цього питання. Ось-ось уже на видноколі — двадцятиліття суверенності України. Чим ми його зустрічаємо? Базою в Севастополі, вважай, назавжди? Дешевими вуглеводневими сполуками як платою за це? Може, далі Кримський півострів? Скільки він коштуватиме? Макаронічний президент, макаронічний уряд, недолуга опозиція, народ, що йому всі ті ігри в парламенті остогидли...
Самі розчарування, жодного позитива.
— Як би Ви визначили нинішній стан України?
— Це точно, як на мене, визначив Юрій Щербак: літак, потужний повітряний корабель у загрозливій зоні турбулентності. Метафора? Певніше — діагноз.
— Валерію Федоровичу, колись Ви написали такий вірш:
Перебудь малі й великі біди,
трохи щастя зачерпни у ківш,
бити вчись, навчись лишатись битим,
викопай криницю між пісків,
кинь сім'ю, навік утрать кохану,
сина відпусти в незнану путь,
будь тверезим, безнадійно п'яним,
спробуй таїну життя збагнуть,
дружбі вірним будь, неначе лицар,
друзів призабудь у суєті,
благородним будь, байдужим, ницим,
все спізнай у грішному житті,
а тоді вже, на вечірнім прузі,
підбери самотнє кошеня
і скажи тоді коханій, друзям,
синові: «Глядіть: воно — це я...
Що б Ви порадили молодій людині, котра виходить на стезю письменництва?
— Будьте готові до випробувань. Не гніть спину. Самовдосконалюйтесь, споглядайте на вершини. Вірте у себе і друзів. Працюйте, тримайтеся. Не будьте ані нахабами, ані прохачами. Хоча... Всі ці настанови — порожній звук, коли бракує хисту. Нематеріальна, химерна це матерія — література. Важка, неприбуткова в будь-якому розумінні. Безнадійна. Найліпша. Найпривабливіша. То ілюзія, що її обирають. Обирає вона. Не радійте, якщо це станеться з вами. І не сумуйте. Час покаже, чи тією стезею пішли. Нагадаю наостанок рядки Леоніда Кисельова (не перекладаю, бо в найліпшому, найадекватнішому перекладі поезія втрачає, а ці рядки поет написав свого часу російською):
«Игра в слова — нелегкая пора,
В ней правила таинственны и строги.
Лишь поначалу кажется, что строки
Соскальзывают с кончика пера...»
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»