ОЛЕКСІЙ ВЛАДІМІРОВ: «СКУЛЬПТУРИ — ЦЕ ВИДИХИ ВІЧНОСТІ»
На Печерську, на затишній вуличці з символічною назвою Перспективна, розташована майстерня видатного українського скульптора Олексія Владімірова, роботи якого ще в 2000 році (під час проведення персональної виставки в Каліфорнії) прискіпливі американські критики визначили як «нову еру скульптури».
Відтоді Владіміров як митець наростив м'язи колоса: поглибився тематично, естетично, технічно. Добре знаний у Великій Британії, Японії, Італії, Австрії, Німеччині, Голландії, Франції, Швеції, Канаді, США Владіміров незмінно перебуває в когорті найталановитіших українських скульпторів (хтось із фахівців делікатно вважає, що він — у п'ятірці найкращих, хтось — у трійці).
У чому ж серцевина доробку Олексія Владімірова? Так, він на вістрі сучасних досягнень форми, дитя нашого часу. Та найголовніше в тому, що, маючи серйозну академічну освіту, пройшовши горнило наймодерновіших пошуків, він проник у глибини традиції: його твори посилають вібрації наших предків — стародавніх слов'ян, скіфів, візантійців, античних греків, корені яких щільно сплелися. Глядача проймає на генному рівні: це моє!
За змістом твори вельми різні. Про це можна судити навіть із назв: «Материнство», «Вознесіння», «Жриця Аркада», «Тропою забутих богинь», «Полиновий вісник», «Торс Нью-Неоліт», «Перше кохання», «Рідкісний птах» (пам'яті М. Гоголя), «Остання заповідь», «Покрова Богородиці», «Святе сімейство», «Квіт сакури», «Вівтар Безмовності», «Petra Genitrix», («Народжена від каменю»). Проте всі вони насамперед осереддя краси. Жодного дисонансу.
Додамо, що Олексій є також майстром зі створення призів: Міжнародного фестивалю перукарського мистецтва «Світ краси», фестивалю Високої моди «Сходи до неба», які були вручені патріархам подіуму Герцу Мелену, Михайлу Вороніну, П'єру Кардену.
Краса лине до краси.
— Олексію, Вам є що порівнювати: радянський період життя, лиховісні дев'яності, два десятиліття незалежності України... Що змінилося у Вашому творчому самопочутті? Які є плюси і мінуси?
— Почнімо з того, що скульптура — це мистецтво, яке щодо життя людини й людства вічне. Воно неактуальне у тому розумінні, що не дозволяє творити щось на злобу дня. Тим і прекрасне.
Звісно, у дев'яності роки всім було дуже важко, проте я працював, не звертаючи уваги на соціально-політичні катаклізми. У двотисячному році був запрошений до США, почався зліт: досвід, який я нагромадив, знадобився.
Безумовно, я реагую на потрясіння у суспільстві, дійсність впливає на настрій. Ми дискутуємо. Ходили на майдани Помаранчевої революції. Пережили внутрішню кризу. Відбулася переоцінка перспективи. Проте треба жити і працювати. Мистецтво скульптури мене врівноважує, орієнтує на вічність, тому я прагну не корита, а неба.
Скульптура — це не графіка, не література, не театр і не кінематограф, які дедалі частіше опускаються в чорнуху.
Я ж з небесним настроєм готую свій черговий великий проект — виставку з п'ятдесяти мармурових робіт.
— Тим часом молоді скульптори тримають носа за вітром, добре відчувають кон'юнктуру. Невже Ви не піддаєтеся модним віянням? У чомусь все-таки змінюєтеся?
— Гадаю, мої внутрішні зміни йдуть углибину, а не вихлюпуються в зовнішні привабливості. Взагалі мистецтво розвивається вглибину. Ганятися у скульптурі за ефектами, у тому числі технічними,— це смішно. Молоді хочуть оригінальничати, але, на мій погляд, чим глибший творчий стан автора, тим простіше скульптура, тим виразніша і значиміша.
Я розвиваюся, розробляючи кілька напрямів. Хочу знову взятися за щось незвідане. Постійно шукаю нову оригінальну особистісну форму вираження станів душі. Тому для мене найважливіше — глибина змісту.
— Які ви розробляли напрями?
— Наприклад, у бронзі створював промовисті декоративні ходи з поліруванням, від яких потім відмовився. Розробляв експресивні підходи (наприклад рвану форму), спираючись на досягнення початку XX століття. Теж відмовився. Потім знайшов більш зрозумілі, лаконічні обриси, які допомагають виразити мої настрої, думки, образи. Прийшов навіть до певної знаковості в композиціях. У камені розробляю два напрями, які йдуть від дуже глибокої традиції.
Розумієте, усе, в чому нема традиції, це поверхневі, кон'юнктурні речі. Мене вони не цікавлять, тож не підлаштовуюсь під замовника, не підмальовую, так би мовити, очі, а роблю те, що хочу — для душі.
— Якщо Ви відмовляєтеся від замовлень, що тоді годує скульптора?
— Я вже в тому віці й статусі, коли поціновувач приходить до мене і вибирає з того, що є. Я живу за рахунок суто авторських робіт, це ідеальна ситуація. Останні роки для мене дуже вдалі.
— У нашого прагматичного читача, напевно, виникне питання про вартість скульптур.
— Нині моя скульптура коштує дорого. Директор «Мистецького Арсеналу» (тоді ще вона очолювала «Український дім») Наталія Заболотна під час виставки, наприклад, озвучила таке: «Вартість виставлених робіт Владімірова від 50 тисяч умовних одиниць і вище».
Але це не означає, що прийшли цінителі і швидко купили. Просто в кожного художника є реальне цінове реноме, хоча вартість теж певною мірою піар, який допомагає виживати. Та не завжди, як кажуть, цілує щастя. Тому не треба думати, що художники — багаті люди. Скульптор може півроку «смоктати лікоть» (я вже не кажу про вартість мармуру, інструментів і таланту майстра). Твори здатні придбати заможні люди, але не всі з них люблять мистецтво. Воно — не перший предмет необхідності.
Останнім часом я не виставляю роботи на продаж у галереях. Хіба що співпрацюю з молодою столичною галереєю «Боттега», там нема космічних накручувань. Виставкові зали переважно виконують функцію магазинів. Який мені сенс носити роботи туди, я вже сам не в тім'я битий.
— Хто тоді визначає Ваш рейтинг?
— Певно, самі роботи. У галереях ціни штучні. Чому на художника зростає ціна? Багато хто робить так піар, піднімаючи власний рейтинг.
Нині з'явилося багато рейтингових журналів. Один живописець показав мені московське видання, де його прізвище значиться вище Айвазовського. Я сказав: «Якщо ти так високо стоїш у цьому списку, то чому твої роботи не розкуповують? Чому вони в майстерні?» Розумієте, можна домовитися з видавцями, заплатити і тебе поставлять вище Мікеланджело. Але скільки осла конем не називай, він від цього конем не стане, як казав Езоп. Тому я до рейтингів ставлюся по-філософському, ніколи нікуди не ходив і не платив, аби моє ім'я піднесли.
Зрештою, про тебе скажуть не рейтинги і піари, а твої твори. Найголовніше — творчість, решта — піна. Тому я займаюся скульптурою чесно, від душі. Майстерня — мій рідний дім. Без неї мені важко прожити навіть день.
— Який Ваш улюблений матеріал?
— Люблю працювати з твердим деревом, гранітом, іншими каменями. Але віддаю перевагу мармуру.
— Поясніть, чому?
— Греки недаремно вважали, що немає для скульптури шляхетнішого каменю, ніж мармур (з грецької — «сяючий»). Він дає можливість майстру пограти формою, світлотінню, структурою. Малюнок визначає не тільки будова мармуру, а й напрямок розпилювання. Колір «проявляє» полірування.
— А де Ви берете матеріал?
— Недавно мені, наприклад, привезли 24 тонни індійського мармуру. Правда, майже половину вже використав.
— Просто з Індії привезли?
— Так, я спеціально замовляв морський контейнер. Тепер я — ексклюзивний власник індійського мармуру. Гадаю, в Україні навряд чи хтось ще використовує його для творчості.
— А які ще мармури потрапляли Вам до рук?
— Немає, мабуть, такого, з яким би я не працював. Перепробував усі види, які видобували в кар'єрах Радянського Союзу, тільки на Уралі більш як 20 родовищ. Працював із грецьким каменем. Нині матеріал везуть із Туреччини, Італії.
— А чим мармури відрізняються?
— За кольором, щільністю, фактурою, зернистістю... Багато відмінностей. За прозорістю й світінням. Наприклад, гарний грецький камінь просвічується до трьох сантиметрів.
— А яких кольорів бувають мармури? Мені відразу приходять на пам'ять тілесного кольору скульптури античних греків або Мікеланджело.
— Насправді вони є будь-яких кольорів і відтінків — від фіолетового до зовсім холодних тонів. Мені, наприклад, привезли з Індії коричнево-червоний.
Мармур буває жовтий, рожево-червоний, тонкозернистий білий з червоно-зеленими прожилками, бузково-рожевий. У Красноярському краї Кібік-Кордонське родовище дає більш як двадцять різновидів білого, кремового, блідо-рожевого, жовтогарячого, жовтого і зеленувато-сірого мармуру! Є чорні камені неймовірних відтінків. Низка станцій київського метро оформлена кубинським мармуром: від ніжно-зеленого до зелено-чорного.
Я застосовую природний колір, аби виразити певну ідею. Древні греки, до речі, розфарбовували скульптури різними барвниками. Це до нас вони дійшли білими. На мій погляд, скульптура має бути переважно моноколірною. Коли в ній присутній яскравий акцент, зникає головне — глибина, стан-настрій. Декоративність відвертає увагу. Я для конкретних композицій підшукую мармур теплих або холодних кольорів. Якщо ж працюю з гранітом, то вибираю з фактурами під полірування. Усе залежить від завдання, що стоїть перед художником.
— Ваша майстерня нагадує музей. Що б Ви відповіли, наприклад, школяреві (особливо з провінції, де галерей — кіт наплакав) на запитання: «А про що Ваші скульптури?»
— Це найголовніше запитання, яке завжди задають. Але я вважаю, що розглядати скульптуру треба не з погляду: «Про що це?» Починати треба з милування. Подивись і спробуй відчути: чи є там музика.
Спочатку вимкніть мозок, він заважає. Активізуйте внутрішні сенсори душі. І лише потім аналізуйте. Дітей так треба вчити. У японців є величезний досвід естетичного виховання, зокрема уроки милування місяцем, горою Фудзі, квітучою сакурою. Не треба поспішати препарувати. Зміст випливе сам. Якщо в ньому є любов, гармонія, божеське, а не сатанинське.
Я, безумовно, роблю композиції зі змістом. Але починати треба не з мистецтвознавчого аналізу, а з почуттєвого візуального сприйняття.
У нас, до речі, дійшло до того, що по телебаченню перестали показувати репортажі про відкриття виставок, про художників, мовляв, це реклама, у такий спосіб вони нібито заробляють гроші. Попсовиків, які на корпоративах за годину «піднімають» п'ятнадцять тисяч доларів, виходить, можна показувати щодня («Фабрика зірок», «Танцюють усі», «Камеді клаб», «Народна зірка» тощо), а творчість злиденних художників — зась! Хоча демонстрація здобутків майстрів — це показ рівня культури.
— Які у скульптора трапляються казуси, накладки, пригоди?
— Якщо вважати це казусом, то в різний час украли три мої роботи. Англійці якось купили дві скульптури. Десь місяці за три потому знову приїхали в Україну і сказали: «Наш лондонський офіс обікрали. Хочемо вдруге купити Ваш твір». Якби я був піарною людиною, то, природно, розкрутив би цю історію, організував скандальчик у пресі. Проте я скромно зробив англійцям нову скульптуру.
Ще одну роботу вкрали просто з майстерні. Слава Богу, міліція знайшла. Третю скульптуру вкрали на виставці. Її досі шукають.
А ось інший казус. Є в мене скульптура «Місячна богиня». Коли я зробив широке обличчя, потім — рот, у куточках з'явилися крапочки, тобто виникла напівпосмішка, чого я не замислював. Усі запитували: «Ти спеціально знайшов такий камінь?» Я відповідав: «Звісно. Дуже довго вибирав». Хоча ці ямочки посмішки на щоках виникли загадково-несподівано. Таке в роботі з каменем буває.
Скульптуру з онікса «Медяний місяць» я спочатку розмістив на підставці. Потім зрозумів, що треба її укласти в білий мармур — у білу постіль. У підсумку, я над нею працював рекордно довго — десять років. На одній із виставок у солідній багатій структурі якийсь німець прискіпливо знімав експонати на відеокамеру. Зрештою, він підійшов з перекладачем і показав на «Медяний місяць»: «Мені подобається ця робота. Який це камінь?» — «Онікс», — відповідаю. Розповів про його походження, як полірують. «А що під ним?» — «Мармур». — «А як онікс у нього потрапив?» Я почав сміятися: «Завдяки чарівним рукам майстра». — «А-а-а...». Він і подумати не міг, що можна ювелірно підігнати і вставити одне в інше. Вирішив, що я десь у горах знайшов такий спаяний шматок і вже з нього зробив скульптуру.
— На відкриттях всіляких виставок зазвичай ллють патоку. Думаєш: «А як же самооцінка, якщо усі говорять, що автор геній?» А чи є критичні обговорення Ваших творів? Як Ви до них ставитеся?
— Річ у тім, що нині насправді немає критики. Слово «критика» походить, певно, від слова «критерій». У нас зник узагалі критерій, тепер не узвичаєно професійно критикувати. Мистецтвознавець Олексій Титаренко спробував покритикувати одного скульптора, так він на нього до суду подав, виставив позов на мільйон гривень за те, що той наніс йому (нібито) моральний збиток, — він хворів після цього. Ось така проблема.
Критерії зникли скрізь. Якось пішов із дружиною на виставу «Безприданниця» за Островським у виконанні московської трупи в Київському театрі імені Лесі Українки. Я був шокований цим сирим кічем. Ми встали і пішли, до такої міри було погано. Раніше подібне освистали і закидали б помідорами. А нині халтура править бал. Шоу-арт-бізнес «опускає» мистецтво.
— Я піймав себе на думці: колись була критика, тепер —рекламний слоган.
— Ото ж бо. Залишається коло розумних друзів, де можна почути щирі зауваження, відверто обговорити мистецькі проблеми, визначити, де кіч, конкретно назвати прізвища людей, які видувають собі бренди у вигляді мильних бульбашок користолюбства. Хтось заробляє гроші, а хтось робить мистецтво. Так завжди було. Творчістю займаються одиниці, а інші потім користуються їхніми досягненнями.
У мистецтві скульптури попсово-кичеві бульбашки, на щастя, швидко-ганебно лопаються. У нас узагалі скульптури дуже мало, ніші — порожні. І Київ — це пустеля. Столицю треба насичувати й насичувати.
Я займаюся розвитком сучасної пластичної скульптури, а не пам'ятниками. Слово «пам'ятник» мене просто вбиває, якщо мати на увазі чиновників, які вважають, що їх у нас достатньо. Я кажу: «По-перше, пам'ятником може бути будь-який артефакт, або ж не треба плутати з меморіалами; по-друге, сучасної пластичної форми в нас майже немає».
Щоб розвивати в людей естетичне розуміння навколишнього середовища, краси, для цього потрібна паркова скульптура. Сучасна пластична форма — це самостійна мова, як, приміром, самостійна музична форма. Чомусь ніхто не проводить таких паралелей.
Я все життя займаюся розвитком сучасної пластичної форми. Практично всі мої роботи, якщо їх збільшити, можуть вписатися в будь-яке середовище — і в суперзалі в стилі хай-тек, і в парку, і в стародавньому палаці, гармонізуючи середовище. Це перевірено неодноразово. Це те надзавдання, яке я постійно ставлю перед собою і виконую.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»