ЕВА ГАТА: «МИ ЖИВЕМО В ЧУДОВІЙ КРАЇНІ, ЯКУ МАЛО ЛЮБИМО»
Кожна обдарована людина багатолика, багатогранна й гостра. Пласкі й обтічні тільки лицеміри. Письменниця зі Львова Ева Гата має свою принципову гуманітарну позицію — сповідує віру, надію, любов. Кожен її роман — це битва з темрявою, зі слизькими сутностями, зокрема зі зрадниками, підлесниками, жаднюгами й іншими покидьками. І в цьому їй допомагає саме багатогранність, ерудиція, розумне світле серце.
Ева Гата з'явилась на світ у родині вчителів англійської мови. Вчилася у Львівській середній школі № 4 з поглибленим вивченням англійської мови. А пішла... у математики, саме в цій сфері захистила дисертацію. Наразі працює доцентом кафедри прикладної математики Львівського національного університету імені Івана Франка. Опублікувала понад 70 наукових праць у вітчизняних та зарубіжних журналах. Останні п'ять років співпрацює з Афінським національним університетом імені Каподістрії та Салоніцьким національним університетом імені Аристотеля.
Серед її найкращих творінь — два сини, обидва закінчили університети з відзнакою, Богдан став програмістом, Маркіян — архітектором. І це знов-таки додало чимало безцінних життєвих і духовних знань, аби займатися найголовнішою справою — писанням книжок.
За натурою Ева Гата не вважає себе лідером, а от просвітником — так. Вона майже в однаковій мірі полюбляє писати посібники й романи. В художній сфері математичне й поетичне породжують дивні плоди — колоритні, корисні, з присмаком античності, езотерики й вишуканої фантазії, яку живлять філософія та мандри.
— Пані Ево, що цікавого сталося у Вас останнім часом?
— І далі працюю в університеті. Люблю свою роботу і, слава Богу, особливих змін там не відбулося. П'ять років тому мені пощастило потрапити у Грецію, зокрема в Афінський та Салоніцький національні університети. Разом із колегами з Афінського університету написала підручник з комп'ютерної графіки, ми отримали на нього гриф міністерства освіти та опублікували декілька наукових статей. Видання підручника передбачено двома мовами: українською та грецькою.
Щодо творчої діяльності, то за два останні роки я мала багато різноманітних зустрічей із читачами, зокрема відбулися три презентації в Посольстві України в Греції. Маю запрошення у Польщу, Австрію, Німеччину та Англію.
Цього року видавництво «Бак» видало мою нову книжку (п'яту) «Три чесноти, або Казка про Оріхалк» та російський переклад книги «Очищення, або Роблю, що хочу». Чекають своєї черги два нові романи.
— Які ідеї викрешує знання двох культур — української та грецької?
— Кожна людина — окремий невідомий світ, а люди, які живуть за кордоном, це світи ще загадковіші. Пізнання чужої мови відкриває новий світогляд, з'являються нові неочікувані ідеї. Ось, наприклад, моя подруга, співачка Олександра Черна, яка мешкає в Афінах, якось запросила мене у свій будиночок у Арахова. Це гарне село заховане високо на схилах Парнасу, значно вище від Дельфійського Оракула. Вона розповіла багато цікавих історій про цю місцевість, а також сказала, що тут безліч джерел. Виявилося, що джерело на грецькій «пігі». І тут я пригадала, що у нас в Карпатах є Урочище Піги, а неподалік село Пістень (віра — з грецької). Так народився задум нової книжки. Наступного дня ми спустилися до храму Аполлона Дельфійського, напилися води з Кастальського джерела, де живуть музи, вони і розповіли мені сюжет нового роману «Народжена в джерелі, або Шлях від царства до корони».
Планую наступного разу обов'язково поїхати у Фіви. Останнім часом я заглибилася у життя Едіпа і зрозуміла багато важливих речей. Переконана, що його відома відповідь Сфінксу, з яким греки асоціювали хвороби душі і смерть, є помилковою (нагадаю, Сфінкс запитав: «Хто вранці ходить на чотирьох лапах, вдень — на двох, а ввечері — на трьох?», а майбутній цар відповів: «Людина»). Едіп і сам це зрозумів, та лише наприкінці життя. Свою таємницю він не розголосив, а передав тільки одній людині — Тезею — царю Афін.
Однак я не можу сказати, що лише Греція дарує натхнення. Головне — треба бути дуже уважним до знаків і підказок. Минулого літа, після повернення з Греції, я отримала знак, що негайно маю їхати в Берлін. Це було нескладно зробити, адже там мешкає чоловікова сестра Зоряна Бабюк, яка є арфісткою. Ще тривали канікули, тож вирішила не гаяти часу. Я довго блукала вулицями і музеями Берліна в пошуках невідомого і врешті-решт знайшла те, що шукала. У картинній галереї побачила твір швейцарського художника-романтика Арнольда Бекліна «Острів мертвих» і зрозуміла, що саме задля неї сюди приїхала. Коли після повернення додому познайомилася з усіма полотнами видатного митця, усвідомила, що всі вони є слайдами до мого нового роману «Побороти Зевса, або Сповідь Аполлона».
— Ви вельми продуктивний автор. Скільки часу потрібно на створення одного роману?
— Важко визначити час. Написати роман — це те саме, що скласти малюнок із різноманітних уламків. Головне, аби фрагменти пасували одне до одного, як puzzles. Ще доцільна аналогія з судоку: кожна цифра має бути на своєму місці, щоб отримати магічний квадрат. Все можна зробити блискавично, або витратити на це рік. Так і з романом, доки все не опиниться на своїх місцях, твір незавершений. Якщо є хоч найменший сумнів у якихось деталях, відкладаю і чекаю, доки не отримаю стовідсоткової впевненості. Відповідь обов'язково прийде, головне бути дуже уважним.
— Ваші твори мають доволі специфічні назви: «Очищення, або Роблю, що хочу», «З варяг у греки, або Історія, накреслена рунами», «Тут і Там, або Стежка між Парнасом та Олімпом», «Три чесноти, або Казка про Оріхалк». За якими критеріями Ви їх обираєте?
— Спочатку я лише приблизно знаю назву. Остаточно вона вимальовується наприкінці написання роману. Це як осяяння. Раптом з'являється впевненість, що повинна бути саме така назва.
— Мабуть, за кожною з них прихована певна філософська система, яку Ви хочете донести до читача? Відкрийте секрети творчої кухні.
— Секрети відкривати небажано, адже тоді вони втрачають свою силу. Однак спробую. Щоб пізнати будь-яку систему, треба спробувати вийти з неї і поглянути безпристрасно збоку. Побачити коло можна лише поза ним. Легко описати всі можливості двовимірного простору, спостерігаючи з тривимірного, а для пізнання тривимірного треба вийти у чотиривимірний і т. д. Це нескладно зрозуміти за допомогою математики. У кожній книжці я намагаюся так чинити, адже тоді стають зрозумілими дії героїв. Мені подобається описувати життя різних людей: бідних і багатих, молодих і літніх, високоосвічених і не дуже, щасливих і знедолених. Усі мої герої проходять Королівську дорогу і розпочинають (частіше несвідомо) Велике Діяння. Цей шлях схожий на алхімічний, він трансформує довкілля і допомагає отримати приховане золото. Попереду загадкова стежка, та якщо вектор обрано правильно, вона неодмінно приведе в омріяне місце. Головне — чітко окреслити бажання і зробити самостійно перший крок. Найважливіше — мета, бо не просто «іти туди, не знаю куди і шукати те, не знаю що». Хоча і це можливо. У казках така дія означає заглиблення в себе і внутрішній пошук.
— «Три чесноти, або Казка про Оріхалк» сприймається як роман-утопія, як мрія про щасливу Україну. Препаруйте Ваш замисел? Розкрийте підґрунтя головної ідеї, основу сюжету, мету написання. Напевно, прототипами деяких персонажів є відомі персони нашого політикуму?
— Я мрію, щоб наша держава стала могутньою, багатою, щасливою країною. Та, зрештою, хоч як парадоксально це звучить, вона такою вже є. Усе залежить від того, як до цього ставитися. Треба усвідомити, що наш політикум — віддзеркалення самої нації. Змінимо себе, і зміниться політикум. Нехай кожен чесно відповість собі, що б він зробив, якби раптом опинився при владі? Крав? Чи дбав про свій народ? Переконана, що чесна відповідь не завжди пролунає, адже людина буде такою, як і на нижчій посаді. Бере вона хабарі чи ні? Немає значення великі чи малі. Багато хто вигукне, що він кришталево чистий. А може, йому просто ніхто не пропонував? Можу сказати з повною відповідальністю: яка людина в малому, така й у великому, різниці немає.
Щойно почне зростати свідомість, все відразу почне змінюватися.
Спочатку треба навести лад у своїй свідомості і відповісти на одне запитання: «Що конкретно я зробив для свого народу і держави, який мій вклад у добробут?» Мені зараз багато хто заперечить, буцімто вони ходять на роботу, і це є їхній внесок. Гаразд, ніхто не перевірятиме, хто більше чи менше працює. Треба лише пам'ятати відомий вислів: «По плодах». Отож, може, для того, щоб отримати ліпші плоди, треба щось змінити? Можливо, треба озирнутися довкола і чимось прикрасити своє життя і життя сусіда?
Усі люди однакові. Покажіть мені хоча б когось, хто задоволений керівництвом своєї держави. Немає ідеальних людей і країн. Так улаштований наш світ, бо ми сюди приходимо, щоб отримати досвід. В ідеальних умовах це неможливо, бо як можна навчитися пробачати, якщо ніхто не ображає. Як ви зауважили, в книзі не фігурує слово «Україна». Я переконана, що кожна країна пам'ятає свій золотий вік і прагне його повернути. Він, як загублений рай, є дуже далеко і водночас поруч. Щоб його віднайти, треба пройти Королівську дорогу.
— Чи можете Ви сказати, що Вашим «пером» водить біль за наше сьогодення? Як для себе формулюєте те, в чому всі ми живемо?
— Коли з'являється біль, я його жену геть. Ми живемо в чудовій країні, яку мало любимо. Якщо не любити дитину, що з неї виросте? Отримати можна лише після того, як віддаси. Я вірю, що наш чудовий народ ще не усвідомив усю красу і славу нашої Батьківщини. Мабуть, ще не настав час. Ми лише починаємо нашу Дорогу. Її треба пройти.
— Нині містика стала модою. А чому Ви пишете «містично» — це прорахований рецепт чи сутність Вашої натури?
— Природа в усьому з нами погоджується. Якщо хтось нарікає, що живе у пеклі, він там і буде. Треба вірити, що довкола рай або казка. Люди бояться жити радісно, вони оселили себе серед негараздів і думають, що така їхня доля. Це зовсім не так. Мені життя також дарує різні випробування, та коли вірити, що живеш у казці, вони, мов за помахом чарівної палички, зникають. Я не можу визначити межі, де є містика і де її немає. Аналогією до Інтернету в казках було чарівне яблуко, яке кружляло на тарілочці і можна було побачити on line різні події. Ми не знаємо себе і, що найсумніше, не хочемо навіть замислитися над тим, хто ми.
— Чи можете Ви сказати про себе, що спілкуєтесь з потойбіччям, відчуваєте присутність невидимих сутностей, привидів? Чи згодні Ви з думкою, що гарний письменник — це прихований екстрасенс, інтуїтивіст, ясновидець, чаклун?
— Кожна людина народжена могутнім творцем. Навколишній світ — лише кристалізація наших думок. Якщо хочете, можете спілкуватися з будь-ким і будь-коли, можете за бажанням мати друзів Тут і Там. Головне, щоб серце було сповнене любові. Тонкий невидимий світ, що довкола нас, гостро реагує на наші думки. Якщо вони веселі, радісні, то ніколи не притягнуть нічого лихого. Чим більше любові, тим менше страху, і навпаки. Ці два поняття тісно пов'язані одне з одним. У мене була чорна кішка, з якою відбувалися неймовірні речі. Щовечора вона мов навіжена гасала по помешканню і лапою намагалася скинути з себе щось невидиме. Потім раптово все припинялося. За деякий час таке почало повторюватися і зранку, що дуже заважало працювати. Врешті-решт мені це набридло, я вийшла в коридор і, ледь стримуючи сміх, суворо промовила: «Якщо не припините, то викину обох із дому і назад не пущу». Відтоді настав спокій. Уявіть собі, «вони» мене послухали. Смішно? Однак таке було.
— Чи читаєте Ви колег, зокрема молодих? Чим вони вирізняються?
— Я читаю літературу, яка допомагає мені писати книжки. Для мене найцікавішими є філософські першоджерела. Вони допомагають розкрити суть питання, яке я задаю собі на початку написання роману. Мені подобається Віра Вовк. Ця талановита письменниця багато чого мене навчила своїми чудовими творами, що нагадують яскраву писанку. Перечитала деякі містичні твори Юліуша Словацького польською мовою, які не були перекладені українською. Хочу їх використати у наступному романі.
Мені подобаються сучасні письменники брати Капранови, Ірен Роздобудько та багато інших. Із задоволенням читаю Лесю Холодюк (Ларису Федорів). Цікавим є її останній пригодницький роман «Криптограф». Важливо, щоб книжка несла позитив, показала шлях до світла, а не заганяла у темінь. Від негативу, як і від поганої музики, болить душа.
— На тлі хору захоплених відгуків читачів-прихильників щодо творчості Джоан Роулінг або Пауло Коельо стало вже модою з боку письменників кусати, ганьбити їх. Ваше особисте ставлення до Роулінг і Коельо? В чому причина їхньої феноменальної популярності? Чи можете Ви себе назвати їхнім послідовником?
— Кожний наслідок має свою причину. Їх кусають, бо Роулінг та Коельо перевершили всіх своєю популярністю. Це означає, що вони відкрили для себе секрет успіху. Він полягає в тому, що вдалося відчути вібрації, притаманні більшій частині планети. Їх називають «неписьменниками», засуджують, та від цього нічого не зміниться. Гадаю, потай кожен хотів би бути на їхньому місці. Їхні книжки цікаві й несуть позитив. Роулінг звинувачують у демонізмі, а наші народні казки інші? Яка різниця між українським Іваном, який учився кілька років у діда Оха, і Гаррі Поттером? Аналогій можна навести безліч. Якщо цих двох письменників перекладають усіма мовами світу, значить читач цього потребує. Замість того, щоб їх ганьбити, краще проаналізувати і подумати, чого від них можна навчитися.
Я не хочу бути схожою на будь-кого, тому, напевно, і не можу назвати себе їхнім послідовником, хоча дуже їх люблю.
Хочу поділитися ще одним відкриттям. Корінь усіх негараздів прихований глибоко в дитинстві, коли починаються перші порівняння: кращий-гірший, розумніший-дурніший, молодший-старший, багатший-бідніший тощо. Якби люди перестали порівнювати себе і свої здобутки з іншими, а лише натхненно робили свою справу, щиро любили сусіда, то на землі запанував би рай.
— Що від Вас можна чекати в майбутньому? Крену в реалізм чи у фантастику?
— Маю два нові романи. У першому, про який я вже згадувала,— «Народжена в джерелі, або Шлях від царства до корони», ідеться про долю молодої співачки. Є і реалізм, і трохи містики. Моя головна мета — розкрити таємницю оперного мистецтва. Цю книжку я присвятила своїй подрузі, співачці Олександрі Черній.
Другий роман є продовженням книжки «Сюрпризи долі, або Змагання між Аполлоном і Паном». Аполлонові вже шістдесят. Довкола неприємності: його знімають з керівної посади, болить серце, крила в'януть, музи відвертаються, а найгірше — усі насміхаються з його віршів. Цілковита безнадія. Повна безвихідь. Життя минуло даремно. Розпач. Що робити? З'являється шалена думка полишити цей світ. І раптом...
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»