МАКСИМ КІДРУК: «ВИБИРАЮ НАЙЕКСТРЕМАЛЬНІШІ МАНДРІВКИ»
Письменника-мандрівника, програміста і теплоенергетика Максима Кідрука сміливо можна назвати українським феноменом. Він закінчив Національний університет водного господарства та природокористування, вступив до двох аспірантур — у Києві і Стокгольмі, надрукував кілька книг з технічної тематики. Та раптом... Вітер мандрів зірвав Максима з місця.
Спочатку «розім'явся» у Швеції, Норвегії, Італії, Франції, Фінляндії, прибалтійських країнах... Та дедалі більше його «мозок випалювала далека латиноамериканська країна, вабила, немов кароока східна красуня, спокушала своїми розкішними принадами». Максим зрозумів: він має обов'язково втілити Мрію, ім'я її — Мексика. І молодий українець, ідучи за безумним покликом серця, рвонув на інший континент за дванадцять тисяч кілометрів від дому і наодинці пройшов Мексиканські Сполучені Штати від Тихого океану на заході до Карибського моря на сході. Побував у багатьох визначних місцях, серед них Акапулько, Теотіуакан, Паленке, Яхчілан, Канкуні. Зрештою з'явився рукопис «Мексиканські хроніки», який виборов другу премію на конкурсі «Коронація слова-2009» і оперативно був втілений у книжку завдяки видавництву «Нора-друк». Це не тривіальна історія про далеку латиноамериканську країну, не туристичний путівник чи збірка порад для самотніх мандрівців. Це розповідь про велику Мрію, зухвалу та абсурдну, яка на перший погляд здавалась нездійсненною, але, завдяки суміші віри та впертості, була втілена у життя.
Далі, як кажуть, пішло-поїхало. Максим Кідрук, трішки перепочивши, «натоптав» за півтора місяця ще шість тисяч кілометрів Південною Америкою, перетнувши увесь Еквадор, Перу та північ Чилі. Побував на найвищому діючому вулкані світу Котопаксі, спускався в амазонську сельву, побачив пустелю Наска, руїни Чан-Чану, кладовище Чаучійя, загублене місто в горах — Мачу Пікчу, найвище судноплавне на планеті озеро Тітікака, блукав пустелею Атахама... І нарешті став першим українцем (за реєстраційним журналом парку), який відвідав острів Пасхи. Так з'явилась книга «Подорож на Пуп Землі».
Далі була мандрівка до Бразилії. Коли Максим Кідрук вибирав маршрут, побачив на карті кілька цікавих місць. Звісно, це не були звичні для туристів Ріо-де-Жанейро чи щось на кшталт цього. Погляд зупинився на цікавій місцині під назвою Пантанал. Це найбільш заболочений клаптик земної кулі, що півроку перебуває під водою. Там мешкають величезні рептилії, найбільші у світі ховрахи, сила-силенна різноманітних комах... Спеціально для туристів облаштовано бунгало, щоправда, про душ чи принаймні чисту воду на Пантаналі взагалі не чули, поблизу наметів постійно прогулювались крокодили. Доводилося спати в гамаку і накриватися з ніг до голови марлею, щоб уночі не загризли комарі. Там Максим навчився ловити піраній, побачив, як каймани стрибають за рибою. Вразило, що вони можуть вистрибувати з води на два метри! А звук від щелеп, які закриваються, схожий на гучний постріл. Всупереч попередженням провідника, для отримання максимально яскравих вражень Кідрук зважився скупатися в річці з піраньями.
Дивовижно, але цей відчайдух подорожував сам, не знаючи іспанської мови, не маючи у заокеанських країнах знайомих, у яких можна зупинитися, пересувався «автостопом» або пішки. І вів нотатки, які вдома перетворював на захопливі оповіді, напрочуд професійно виписані.
І надалі Максим планує подорожувати заради неймовірних вражень.
У світі романи про мандри дуже популярні. Здається, в Україні з'явився свій Джеральд Даррел, готовий цікаво розповідати про пригоди в екзотичних країнах.
— Максиме, які життєво-біографічні обставини зумовили те, що ти став мандрівником-письменником?
— Передумовою стало моє захоплення пригодницькою літературою. Ще змалечку мій батько «підсадив» мене на книги Жюля Верна, Майн Ріда, Еміліо Сальгарі, Капітана Маррієта, Джека Лондона, О'Генрі та інших. Пізніше я захопився розповідями про реальні подорожі від Джеральда Даррела, Тура Хейєрдала, Жака-Іва Кусто, Тахіра Шаха, Фрітьофа Нансена, Руала Амундсена і різних інших дослідників та мандрівників. Це й сформувало мій світогляд wayfarer'а — «людини, що блукає далекими дорогами».
Безпосереднім поштовхом, причиною того, що я почав мандрувати, став мій переїзд до Швеції. Майже два роки я жив і навчався у Стокгольмі, в Королівському технологічному інституті. Європа відкрила для мене весь світ. Тут я дізнався про low-cost авіалінії, про хостели (дешеві мандрівні нічліжки), словом, про те, що для подорожування зовсім не обов'язково бути мільйонером.
— Чи навчаєшся ти в аспірантурах Національного університету «Київський політехнічний інститут» і Шведського королівського технологічного інституту? Яким чином примудряєшся (чи примудрявся) узгоджувати навчання, мандри і писання книжок?
— Наразі я відклав написання дисертації. Фактично подорожі допомогли мені зрозуміти себе, остаточно сформувати бачення світу, уявлення про своє місце у ньому. Я зрозумів, що титули та регалії насправді нічого не значать.
Нині я багато подорожую і пишу про це. Таке життя мене цілком влаштовує.
— В Інтернеті я знайшов таку інформацію. Максим Кідрук народився рівно опівночі 1 квітня 1984 року. За освітою — інженер-енергетик, за покликанням — невтомний мандрівник. Якийсь час працював програмістом CAD-систем, інженером, менеджером. Видав кілька технічних книжок про тривимірне моделювання та проектування. Зараз Максим навчається в аспірантурі і продовжує невпинно мандрувати, досліджуючи найбільш віддалені та екзотичні країни світу. Отже, запитання. Ти вже відвідав чимало країн, але далеко не всі подорожі знаходять втілення у книжках. Що потрібно, аби певна мандрівка «заохотила» писати книгу? Почнімо з Мексики...
— Насправді з Мексикою все просто. Мексика — це Мрія. І цим усе сказано. Чомусь дехто гадає, що я спочатку з'їздив до Мексики, а потім вигадав історію про Мрію, аби написати «Хроніки». Насправді ж усе було саме так, як описано в моїй книзі. Я дуже хотів потрапити до цієї латиноамериканської країни і, врешті-решт, здійснив задумане. Саме це й лягло в основу «Мексиканських хронік».
Взагалі для того, аби подорож перетворилася на книгу, необхідно багато чого. По-перше, сама країна мусить мене захоплювати (саме захоплювати, а не цікавити), як географічно (наявність унікальних природних місцин: гори, вулкани, пустелі, джунглі, великі водоспади тощо), так і історично (загублені міста, руїни пірамід, культові споруди, якісь загадкові символи чи знаки). По-друге, мандрівка повинна бути сповнена справжніх пригод, небезпек та ризиків (іноді я навмисно лізу на рожен, аби «полоскотати» нерви, зате потім завше є про що писати). Людям нудно читати сухі описи далеких країв — таке можна знайти у будь-якому туристичному журналі. Крім того, країна, про яку пишу, має бути екзотичною, таємничою, не знаною для українського читача.
— Якось ти назвав свої подорожі «непопсовими». Ти вишукуєш на карті світу найбільш віддалені і небезпечні місцини і вирушаєш за адреналіном, часто із присмаком смерті. Чи не змінилася мотивація? В які найскрутніші ситуації ти потрапляв?
— Так, я називав свої подорожі «непопсовими», маючи на увазі, що завжди обираю найскладніші й найменш ходжені шляхи. Наразі мотивація не змінилася.
Найскрутніші ситуації? Хм... Таких було чимало. Скажімо, під час перетину Fronter'и, кордону між Еквадором та Перу, дуже небезпечної території, де діють вельми специфічні закони і правила, а життя простого мандрівника нічого не варте, мене намагалися затягти кудись і пограбувати. Довелося тікати. Іншим разом, пригадую, як ми з товаришем застрягли посеред ночі в пустелі Атакама (північ Чилі), у місці, яке називають Долиною Смерті. Наш джип загрузнув у піску, майже три години ми намагалися його виштовхати з дюн, поки зрозуміли, що самотужки вирватися не зможемо. Довелося пішки посеред ночі іти до найближчого поселення (15 км) по допомогу. Могли просто заблукати в пустелі...
— Ще одне твоє зізнання: «Найкраще подорожувати самому. Так легше вижити». Але ж буває, що потрапляєш у ситуативну пастку і без чиєїсь допомоги не обійтися. Конкретизуй-умотивуй твою «технологію» для тих відчайдухів, які намірилися на подібні мандрівки, а досвіду в них майже нуль.
— Коли досвіду нуль, у справжні великі мандрівки краще не сунутися. У таких випадках ліпше їхати з напарником.
Я ж стверджую, що подорожувати краще самому, тому що ніколи не знаєш, як проявить себе твій компаньйон у скруті. У звичайних умовах, в офісі це ніби нормальний адекватний чувак, простий та веселий, однак хтозна, як він поводитиметься під час кількаденного переходу горами, у джунглях чи, скажімо, якійсь халепі у пустелі за кількадесят кілометрів від найближчого житла. Крім того, інтереси супутника можуть не збігатися з моїми: я хочу туди-то, а він надумав відвідати інше місце. Завжди потрібно домовлятися. Якщо супутників набереться троє-четверо, то подорож узагалі може перетворитися на балаган з постійними суперечками, куди податись далі.
З власного досвіду можу сказати, що в більшості випадків, коли потрапляєш у справжню скруту за тисячі миль від рідної домівки, можеш розраховувати тільки на себе. Гірше, коли доводиться вирішувати проблеми за себе і «за того хлопця».
— Певно, твоя відчайдушність мандрівника означає, що ти не одружений. Інакше був би набагато обережніший і вибирав менш екстремальні маршрути. Чи не замислювався ти над тим, що подорожі і сім'я речі майже несумісні.
— Так, ви праві. Я неодружений. Повноцінні подорожі і справжня сім'я в моєму уявленні речі абсолютно несумісні.
— Розкажи про стосунки з дівчатами під час подорожей? В яких місцинах вони найрозкутіші, а в яких найзакритіші?
— Дівчата всюди різні. Нещодавно я написав статтю для одного українського туристичного журналу про «senoritas from all over the world».
Зазвичай у Південній Америці мужчини з європейською зовнішністю (світле волосся, світлі очі) привертають увагу жіноцтва. Все через незвичний типаж, адже більшість чоловіків там смаглява і чорноока. Нерідко, прогулюючись вуличками міста, можна почути як якась дівуля, не соромлячись, вигукує «que lindo!» («який солоденький») тобі вслід...
Найзакритіші, як на мене, шведки. Холодні, суворі, неприступні. Я просто не знаю, як з ними знайомитися. Найрозкутіші — мексиканки, бразилійки, можливо, перуанки.
Але все залежить від конкретної дівчини та ситуації.
— Щодо фізичної підготовки. Чи займаєшся ти якимись спеціальними вправами, аби мати м'язову силу?
— Звісно, займаюся. Однак не роблю нічого особливого, ніяких специфічних вправ. Біг, відтискання від підлоги, турнік. Все. Головне у таких подорожах — вміти гарно бігати, адже у реальному житті все зовсім не так, як у кіно. Коли тебе намагаються пограбувати, єдине правильне рішення — задати драпака (зазвичай, до тебе намагаються причепитися одразу кілька злодюжок), а не махати кулаками. Стівен Сігал, відомий голлівудський актор, коли його спитали: «Що б ви зробили, якби на вас напали двоє бандитів із ножами», відповів: «Ви знаєте, я один із найбільших профі у східних єдиноборствах, але навіть я волів би за краще втекти».
— Чи вивчаєш спеціальні посібники з виживання у незнайомій місцевості?
— Ні. Більшість практичної інформації беру з книжок про подорожі та зі спеціалізованих сайтів.
— Звісно, постає запитання щодо фінансування подорожей. Підсумуй свій досвід, адже ніхто не вірить, що з сотнею доларів у кишені можна поїхати, приміром, у Бразилію.
— За 100 доларів у Бразилію, звісно, не поїдеш. Але, зазвичай, на велику мандрівку вистачає 2000–3000 USD. Найбільш затратна частина — це авіаквитки (до 1000 USD). А далі все залежить від того, наскільки ви готові подорожувати без комфорту. Якщо спинятися в хостелах (або й узагалі ночувати просто неба), їздити автостопом чи дешевими автобусами, то затрати становитимуть не більш як 20–30 USD на день. Таким чином 2000 USD вистачає на двомісячну мандрівку. 2000 доларів — чимала сума, однак цілком реальна.
— Складова успіху твоїх подорожей — оптимізм, вміння бачити кумедне. Як ти вважаєш, суворій людині краще «не записуватися у мандрівники»?
— Не можу дати однозначної відповіді. Так, більшість всесвітньо відомих мандрівників вирізнялися небувалим оптимізмом (наприклад Джеральд Даррел, Тур Хейєрдал), однак були й такі, що славилися похмурим, суворим характером (Руал Амундсен, Роберт Пірі).
— Розкажи про найкумедніший, найказусніший випадок під час мандрівок.
— Таких випадків теж було чимало і зараз важко виділити якийсь певний.
Одна з таких пригод описана у моїх «Хроніках» — про те, як у мене поцілили ананасом під час танцювального фестивалю Гелагетса у південній Мексиці.
Дуже багато веселого сталося під час мандрівки до острова Пасхи, однак я не розповідатиму про це. Все описано в моїй другій книзі «Подорож на Пуп Землі», яка побачить світ влітку цього року.
— Куди націлився поїхати в найближчому майбутньому?
— Планую проїхати автостопом від Сирії, через Йорданію та Єгипет, аж до Судану. Судан — головна мета мандрівки, доволі небезпечна країна, куди практично не навідуються мандрівники. Це має бути цікаво, незвично, екстремально...
— Максиме, часто можна почути від людей зізнання: «А я от був у Бангладеш чи Таїланді». Запитуєш: «А чи був ти в Карпатах, у Криму, в Асканії-Новій?» Відповідь: «Ні. Це не модно і не страшно». Чи виникала в тебе думка здійснити подорож Україною і про це написати?
— Я був і в Криму, і в Карпатах, і навіть у Асканії-Новій. Одначе поки що мене більше тягне у далекі місця. Повторю: я виріс на книгах про далекі подорожі, тому хочу побачити всі ті місця, про які так багато читав у дитинстві, на власні очі. Хоч би яким патріотом я був, але острів Пасхи, загублена твердиня Інків Мачу Пікчу, лінії Наски тощо все ж цікавіші, ніж Карпати чи Крим.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»