ФІЛОСОФІЯ ДОЩУ І СОНЦЯ
Відбулася презентація нової поетичної книжки Миколи Гриценка. Того вечора книгарня «Є» ледь вмістила всіх охочих, які прагнули долучитися до мистецького дійства, що у наш час стає рідкістю.
Нова збірка під назвою «Повернення дощу» побачила світ навесні 2010 року в київському видавництві «Альтерпрес». Ця філософська, пейзажна та інтимна лірика, незважаючи на сучасні гендлярські вітри, береже справжність та озонову чистоту поетичного слова. Поезія Гриценка не підвладна кон'юнктурі та підлесливості, вона наскрізь пронизана народним болем. Він пише так, як лягають рядки на його душу — щиро, самовіддано, а головне — з великою синівською любов'ю і вдячністю.
Взаємозв'язок людини і природи, відповідальність за оточення, порядність у стосунках, урочистість розумного начала природи у житті простих, працьовитих людей є сферою творчих уявлень, в яких формується поетична думка Миколи Гриценка. Літературно-художнє сприйняття рідної слобожанської природи, Сули багато в чому визначилося обставинами життя. А почало визрівати воно з дитинства майбутнього митця, який народився і виріс на землі славетних Пантелеймона Куліша, Олександра Олеся, Миколи Хвильового, Дмитра Білоуса. Саме Дмитро Григорович багато уваги приділяв становленню свого талановитого земляка як поета. Тому у творчості Гриценка, навіть у його нинішній стилістиці, мимоволі відчувається простота й афористичність рядка, лаконічність і глибина образу:
...Вечірні хмари
Котяться, мов — дим,
Пухнасті,
Засинають під хатами.
І кущ калини
Як — орієнтир!
Між нашим
І не нашими світами.
У поезії Миколи Гриценка вражає природна уважність, я сказав би, зворотний зв'язок, особлива спостережливість, як активне спілкування поета зі світом, що його оточує. Завдяки цьому в читачів виникають запитання до літературного об'єкта про сутність будь-якого природного або соціально-суспільного явища, до котрого звертається автор. Фактично в поезії створюється ліричне коло предметів, в якому природні речі запитують про своє існування, а поет намагається відповісти якомога щиро й невимушено, як траплялось у дитинстві:
Ізмалечку ходив я по ялинку,
В санки впрягався,
як дрібне лоша.
У чуба набивалися сніжинки —
Була у п'ятах вся моя душа...
Модерністи можуть зі мною не погодитись, це їхня справа. Але, як на мене, поезія — передусім почуття розуму і серця, а не словотворення та словосполучення, що нагадують словесні кросворди та ребуси. А ще, на мою думку, поезія має бути ритмомелодійною, легко співатися, перегукуючись із глибинами людської душі. І цього у віршах Миколи Гриценка вдосталь:
До великих снігів
так далеко, немов до печалі...
Що на душу лягає
то білим, то чорним крилом.
До великих снігів
я цей світ ще не раз покохаю,
Доки в грудях моїх
тихим інеєм не зацвіло...
Для поета мають непересічне значення краса рідної мови, природи, її вплив на духовний світ людини, пошуки витоків людського натхнення, доброти, мудрості, душевного спокою.
Ліричний герой у творах Гриценка є не лише джерелом почуттів, природного розуму, а й людиною особистих індивідуальних якостей, притаманних українцям. Думка про життєвий зустрічний рух людини та природи у книзі «Повернення дощу» отримує подальший розвиток сучасного звучання у творчих асоціативно-інтимних уявленнях автора:
Акварель дописана дощем,
Контури розмиті, не впізнати.
Тільки слово одиноке: «Ще...»
Мов пташа, що вчилося літати.
Проте, через утвердження духовних особливостей митця та безліч соціально-економічних негараздів, цей рух стає складним, а ліричний герой — приземленим і пристосованим до сучасного життя. Про це свідчать деякі рядки громадянської лірики поета, які не обминають духовного взаємозв'язку людини і природи, оскільки належать національно-етнічному мисленню українців, відповідають споконвічним традиціям:
Хай колесо історії горбате
Скрипить собі, намотуючи час...
Не дайте ошукать себе
на свято —
Не хату вкрадуть —
в хаті вкрадуть вас!
Одним із важливих компонентів класичного поетичного письма Миколи Гриценка, основою його естетичної оцінки є потреба автора досліджувати абсолютно всі явища життя. Поет розуміє, якщо випустити щось із поля зору або навмисно обминути, він залишиться у боргу і перед часом, і перед власною совістю, тож не зможе успішно вирішити головну мету своєї творчості — об'єктивно розповісти про час, складні проблеми сучасної епохи, всі негаразди та здобутки українського народу. Принаймні до цього він відчайдушно прагне:
Десь мати молиться і плаче...
Десь батько зціпив кулаки...
Які ж ми, Господи, терплячі!
Які незрячі навіки!..
Варто також звернути увагу на ще одну проекцію поетичного слова у книзі «Повернення дощу». Крізь сферу загальнонаціональної свідомості, що є широким поєднанням суспільної думки та елементів етнічної багатовікової культурної спадщини, поет прагне, аби читач повірив у реалії його метафоричного вимислу. Він створює «ефект присутності», тобто ілюзію чуттєвої достовірності своїх творів, сердечно сповідаючись усім шанувальникам слова:
Коли інші гучно пролітають —
Моє слово пішки йде до Вас...
Автор іноді зникає з авансцени, і читач опиняється у центрі подій, стає активним учасником ліричних переживань. Разом із демонстрацією реального життя поет застосовує різні незвичні ракурси, іноді перебільшуючи, загострюючи ситуативну думку, народжену мистецтвом образної типізації. Микола Гриценко вдало опановує це мистецтво з його вільною грою поетичних асоціацій, з парадоксальним ходом поетичної думки. Письменник залишається вірним спадкоємцем славних національних традицій, намагається щедро стимулювати творчу уяву та зацікавленість обізнаного в поезії читача:
Поїдемо! Там пахне деревій.
Там дерева, немов —
живі істоти.
І кожен кущик при дорозі — свій!
На колір і на запах, і на дотик...
Книга «Повернення дощу» — це лірична філософія нашого сучасного життя, в якій органічно поєднується глибина думки і слова, здійснюється синтез духовних начал, відтворюється співіснування істини, добра і краси.
також у паперовій версії читайте:
- ІВАН ВАЗОВ І УКРАЇНА
назад »»»