СВІТЛАНА КОРОНЕНКО: «ЗА ДАР ТРЕБА ПЛАТИТИ»
Поезія в Україні феноменальна, одна з найкращих у світі. Та українським поетам не позаздриш — це галерники без зиску, поезія їх не тільки не годує, а й притягує удари долі та проблеми (від того творчі здобутки поета стають, певно, ще кращими).
Світлана Короненко теж в цьому вирі, схожому на вирву. Обтяжена обов'язками, оточена роботою з усіх боків — заступник директора Дирекції мистецьких програм (Канал духовного відродження радіо «Культура» ІІІ програма) Національної радіокомпанії України, журналіст, поетеса, есеїст, романіст — вона є красномовним проявом духу творчості.
Починала блискуче: дебютувала у 19 років добіркою віршів у «Літературній Україні», а 22-річною її прийняли до Спілки письменників України. Блиск на її літературній короні не потьмянів, а набув благородного сталого відтінку.
На свою адресу вона чула чимало схвальних відгуків-визначень від метрів. Іван Драч називав Світлану Короненко «нашим поетичним Рембо», Ліна Костенко «принцесою української поезії». Михайло Слабошпицький порівнював з художниками-самородками Никифором Дровняком та Катериною Білокур.
Щоправда, Володимир Базилевський тонко «протверезив» ці оцінки: «...кніксени наших авторитетів у її бік — «Рембо» (Драч), «принцеса української поезії» (Ліна Костенко) — чисто емоційні і природа відштовхування їх зрозуміла. У першому випадку — ранній дебют поетеси, у другому — її прізвище, що провокує на коронування». І тут же він видає виважену оцінку: «Серед знаних поетів свого покоління вона вирізняється рівністю голосу. Зовні це справляє враження спокійного плину. Але то спокій з інтенсивним внутрішнім рухом». І далі: «Світлана Короненко не просто уважна — вона пильно вдивляється в чужі долі. Інтерес її щирий і непідробний. Через портрети й життєві ситуації інших поетеса намагається з'ясувати щось конче для себе важливе. І це важливе стосується всіх».
Взагалі-то оцінки колег-конкурентів набувають особливої ваги, адже не секрет, що можна здобути любов читачів, преси, влади і мати хулу в літературному середовищі. Та коли думки збігаються, це про щось та говорить. З колажу оцінок вимальовується більш-менш об'єктивний портрет митця. А найсвіжіші відгуки метрів на останню книжку Світлани Короненко «Нічний політ» (видавництво «Ярославів Вал») такі.
Іван Драч: «Дивуюся, скільки всього вона витримує на тендітних плечах. У Миколи Бажана є твір «Політ крізь бурю», а в Короненко — «Нічний політ» крізь турбулентність сучасної епохи, яка і виламує в'язи, й обрізає крила. Але Світлана має достатньо честі, розуму, мудрості й таланту, щоб її подолати».
Петро Перебийніс: «У віршах Короненко відчутно, як космос безлічі галактик поєднався із космосом однієї душі, й здавалося б, жіночої, але не тільки, бо я, чоловік, беру щось нове від цієї жіночої душі, збагачуюся всесвітом талановитої поетеси».
Любов Голота: «Саме поезії Світлани Короненко, її дебют завершували коло вічного древа поезії, яке означало покоління сімдесятників, до якого належу, і починало, зароджувало нове кільце — вісімдесятників зі своєю сповідальністю і метафористикою — Ю. Буряка, П. Гірника, В. Герасим'юка, І. Римарука.
Є такий чудовий іспанський танок фламенко — двоє, не торкаючись одне одного, у рухах, поглядах, звуках розповідають і про любов, і про ненависть, і про пристрасть, і про одвічний конфлікт і одвічне єднання між чоловіком та жінкою. Поезія — теж фламенко, бо чим менше намагаєшся вкласти в текст фізичного, тим більше містики, передбачень, дарів і почуттів, які нам дав Бог. У Світлани Короненко є та міра, яку неможливо повторити. Скажімо, вірш «Жінка танцює», який став дебютом її прекрасного танцю фламенко».
Ще додамо: Світлана Короненко у віршах меланхолійна та холерична, чесно-пекуча і ніжно-лікувальна. Вона дивовижно доброзичлива. Не тільки у віршах, а й у житті. М'яко посміхаючись, ніби випромінює думку: будь надзвичайно твердим на дорозі до світла. Той живий, хто відчуває поезію.
— Пані Світлано, поетам завжди здається, що юність була вчора. Розкажіть, як Ви починали. Хто на Вас звернув увагу? За яких обставин?
— За всіма життєвими реаліями писати вірші я не повинна була. Батько — водій вантажівки, потім кранівник, слюсар, мама — технічний працівник у моторвагонному депо. У хаті — жодної книжки, крім моїх підручників. Розмови — побутові, довкола нехитрого господарства. Перспектива після школи — іти технічним працівником на завод «Червоний жовтень» у Фастові.
Але... Тітка Лідія загітувати мене віршувати. Доримувалася до участі в літстудії фастівської газети «Перемога» і публікацій у районці.
Під час вступу на факультет журналістики університету не подужала творче завдання (репортаж із місця подій). Відтак друкарські курси. Праця друкаркою в нотаріальній конторі. Потім у видавництві «Радянський письменник». Якось віддала добірку своїх віршів Іванові Драчу на вечорі у якомусь театрі. Вирішила: якщо Драч скаже, що це нікуди не годиться, я припиню цим займатися.
— Тобто вирішення власної долі віддали в руки іншої людини?
— Так. Звісно, Драч навіть уявити собі не міг, наскільки серйозним для мене було його слово. Він тоді був на такому поетичному злеті, що молодь увивалася довкола нього, ловлячи кожне слово. Іван Федорович не просто сказав, що це поезія, він одніс мої вірші до «Літературної України» зі своєю передмовою і написав мені рекомендацію від Спілки письменників до університету на факультет журналістики. Публікація була настільки помітною, що на одному з засідань тодішній голова СПУ Павло Архипович Загребельний, легендарний, захмарний, сказав із притиском про те, що видавництво «Радянський письменник» має негайно видати поетичну книгу молодої й дуже обдарованої Світлани Короненко. А слово голови Спілки тоді дещо значило. Ситуація має такий вигляд: 19-річне неосвічене дівча працює друкаркою у видавництві, роздруковує для всіх редакторів видавничі плани, анотації й художні твори і... раптом оприлюднює доволі помітну поетичну добірку у письменницькій газеті, а після цього (в 1982 році) видає поетичну книгу «Сузір'я веснянок». Щось зі сфери нереального...
Мене приймають до Спілки письменників України. У літературних оглядах моє прізвище фігурує серед тих, хто подає літературну надію.
Потім я вийшла заміж, виїхала до іншої країни, а коли повернулася, то несподівано виявила, що... випала з сучасного процесу.
Отож повільно почала повертатись у літературу. За десять останніх років — дві поетичні книжки. Багато чи мало? Не знаю. Зі старих віршів щось хочеться переписати. Пробую — не виходить! Це все одно, що переписати подих, погоду, настрій.
— Хто на Вас найбільше вплинув — творчо, морально, життєво, естетично?
— Щодня, щогодини, щохвилини ми оточенні тими, хто на нас впливає. Передусім це родина, друзі, колеги.
Університет дав диплом і можливість працювати за фахом. Спілка письменників — коло однодумців, тих, хто зі мною однієї крові. Таких небагато. Упродовж багатьох років давала вірші на перше прочитання Ігореві Римаруку. Це дуже важливо — почути думку про написане від того, кому довіряєш, того, хто відчуває поезію так само, як ти. Іван Малкович, Василь Герасим'юк — з тієї ж групи однокровців.
Неймовірний вплив Михайла Курдіані. Сім років поряд із цією людиною стали фактично другим університетом. Космос інформації, нестандартність мислення, талант лектора... Нині він академік, ректор Гелатської академії (Грузія), професор, відомий громадський діяч, знаний поет, авторитетний мовознавець, знавець багатьох мов...
Михайло Слабошпицький вражав і вражає. Його вплив на мою долю колосальний. Поряд із ним дуже важко. Інколи нестерпно. Він з тих людей, які вчаться повсякчас, які, досягнувши вершини, не зупиняються ні на мить і відразу починають брати іншу висоту. І це незважаючи на хвороби, життєві проблеми, брак сил, вік. Для нього література це не фах, не спосіб заробляти на хліб, це саме життя. Таким, може, був ще Євген Гуцало. Слабошпицький — у вирі літератури, він там, як риба у воді. Заходячи з ним до книжкового магазину, губишся від тисяч і тисяч книжок, а він орієнтується у них як Бог, знає течії і напрями, кращих і гірших письменників різних країн, лауреатів Нобелівської та інших премій. А ще він змушує вчитися тих, хто поряд. Тож, вчуся...
— Який хронологічний період охоплює Ваша найсвіжіша збірка «Нічний політ»? В чому її головний нерв?
— Попередня поетична книжка вийшла 2000 року. Мені здається, що вірші — це кожного разу оголення нервів. Щоразу боляче і солодко. Як у породіллі. Але тільки тоді, якщо ти вийшов на високу містичну хвилю, почув суттєві слова і встиг, зумів їх записати. Інколи я цього боюся, бо записуєш текст, читаєш його і не розумієш, про що написала, а потім минає якийсь час і усвідомлюєш, що записане тобою, це містичне провидіння твого чи твоїх близьких майбутнього. Може, це мої фантазії і в інших поетів усе інакше або значно простіше, але скільки драм сталося у сім'ях, де є поети. За все треба платити. За дар також. І плата може бути різною — бідність, алкоголь, наркотики, розлучення, смерть... Або наступай на горло власній пісні і проживай нормальне людське життя — благополучного середньостатистичного громадянина з повноцінною родиною, успішними дітьми, добробутом...
— Ваш готичний роман «Мертва кров» був добре прийнятий читачами. Отже, Світлана Короненко ще й прозаїк. Що спонукало писати романи?
— Для мене проза це, певною мірою, продовження поезії. Нині на столі — роман про Марка Вовчка, біографічний не в традиційному розумінні цього слова. Я шукаю у ньому себе, відповідей на глобальні запитання, які печуть багатьом... Пишеться тяжко, місцями роман схожий на поезію у прозі, іноді на жорстокий детектив. Дуже хочу його завершити.
— Кажуть, що всі жінки відьми (певно, від слова «відати»). Підґрунтям Вашої прози є містичність. Що вона для Вас означає? Які горизонти відкриває? Де Ви ці знання черпаєте?
— Існує відповідна література. Її можна освоїти, доклавши певних зусиль. Необхідно напрацьовувати власний чуттєвий досвід. У мене в житті була кумедна історія. Наша сусідка у Фастові якось почула по радіо інтерв'ю зі мною. Його провів наш відомий радіожурналіст Слава Лашук. Ми говорили про поезію, її містичність і непоясненність, про те, що дар часто передається від батьків до дітей, що вірші — це великий труд і писати їх треба вчитися, що мої доньки також пишуть вірші, і у цьому теж якась містика... Одне слово, розмова була цікава й емоційна. З таких, що час від часу звучать у мистецьких радіопрограмах. Та й привід тоді був — вийшла моя книжка «Ворожба на віршах». Але нашу радіорозмову почула ота звихнута на відьомстві стара жінка. І у її тлумаченні все виходило так: Світлана Короненко закінчила школу відьомства, практикує (тобто причаровує, наводить порчу і таке інше), вивчила у цій же школі своїх доньок і тепер вони утрьох відьмують. Коли я вперше почула цю версію, то щиро розсміялась, але коли це старе нещастя почало переповідати її нашим сусідам і ті стали на нас косо поглядати, ми пішли до неї з'ясовувати істину. Але бабця не хотіла нас чути. Вона свято вірила у свою правду. Все колотилося кілька місяців. Сварка була майже за «Кайдашевою сім'єю». Я, мабуть, не повірила б, що таке можливо, якби це відбувалося не зі мною. Закінчилося тим, що на Українське радіо приїздила «уповноважена від вулиці» (чи як там називають ту посаду в селі?). Їй дали послухати передачу, охарактеризували мене як нормальну людину, котра обіймає поважну посаду і ніколи не була помічена у відьомстві, навіть дали на вимогу якусь довідку. Уповноважена ту довідку потім показувала нашій сусідці, але вона вперто й далі нічого не хотіла чути. Тому висновок такий: «відьомську» літературу треба читати з відповідним настроєм і трошки іронічно. Бо може відбутися такий само катаклізм, як із моєю сусідкою.
— Для більшості поетів і прозаїків редагування, журналістика тощо є засобом заробляти на життя і мати можливість займатися творчістю. Не оминув цей шлях і Вас.
— Якби я народилася у дуже заможній родині і мала змогу не працювати, то, мабуть, написала б дуже багато, сподіваюсь, цікавих творів. Я з тих письменників, які дуже тяжко налаштовуються на «потрібну хвилю». Мене легко збити, перемкнути. Я ніколи не писала на коліні і дуже заздрю тим, хто так уміє. Це потребує колосального зосередження. А для мене має значення навіть місце — кімната, стіл, повітря, де я пишу. Зовсім не виходить працювати у Будинку творчості «Ірпінь», хоч була там не раз. У молодості мріяла про творчу роботу. Навіть рік була на творчій стипендії Спілки письменників, але, як і всім, треба виживати у цьому жорстокому світі. З 1993 року працюю на Українському радіо. Якось журналістка Тетяна Сікачина (Царство їй Небесне!) у складний для мене час узяла за руку і привела на Всесвітню службу радіо «Україна». Редактором пропрацювала багато років. За мною тисячі літературних програм. Практично вся Спілка письменників була моєю автурою на першій програмі Українського радіо. Хтось із колег-письменників якось пожартував: як не увімкнеш «брехунця», там — Короненко.
А років п'ять тому віце-президент НРКУ Леонтій Антонович Даценко запропонував стати своїм заступником на радіо «Культура» (Третя програма УР). Це зміна не лише статусу, а й способу життя. Сьогодні ти рядова працівниця, а завтра — начальник. Змінюється все. Від ставлення до тебе тих, хто поряд, до суті роботи. Ти віднині не виготовляєш радіопродукт, а контролюєш те, як це роблять інші й оцінюєш його. Посада керівника — це насамперед люди і їхні проблеми. Хороших начальників не буває, але хочеться допомогти кожному, хто на те заслуговує, наскільки це можливо. І ще одне моє велике відкриття: фахівців насправді дуже мало. А щоб фахівець був ще й відповідальною людиною — таких представників можна порахувати на пальцях однієї руки. І не в заробітній платі справа. Зарплатня не впливає на якості працівника. Але я відволіклася. Отже, ці п'ять років — також своєрідний університет вже від Леонтія Даценка, нашого радійного ветерана, коли довелося освоїти ще один фах — керівника великого відповідального підрозділу.
Як впливає нині робота на творчість? Забирає чимало часу. Інколи бувають дні, що двері до кабінету не зачиняються. Треба вислухати, прийняти рішення, інколи ще й мудре, соломонове.
Часто забирають увагу справи, що не мають жодного відношення до творчості. Мусимо виживати... Це проблема не лише моя — більшості письменників в Україні, та, мабуть, не лише у ній. Письменницька праця — ніби хобі у вільний від справжньої роботи час. Грошей — ніяких, одне задоволення від самовираження. Але для того, щоб у країні розвивалася література, щоб її знали у світі, до неї має бути державницький підхід, тобто книжки повинні видаватися, мережа розповсюдження функціонувати, а автори, особливо обдаровані, мають бути фінансово підтримані грантами, стипендіями, преміями... Врешті-решт, гонорарами! Якщо нема на що жити, починаєш думати про те, чим годувати дітей, а не про високе й вічне.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»