ЦІНА ВИГНАННЯ — СТРАШНА ЦІНА
Якщо у світі є муза вигнання, то саме нею навіяно зворушливі рядки із Данте, найвідомішого вигнанця середньовіччя: «На півшляху свого земного світу, / Я трапив у похмурий ліс густий, / Бо стежку втратив, млою оповиту...»
Жовтневий путч більшовиків, що спричинив громадянську братовбивчу війну та «червоний терор», завершився масовим, майже біблійним виходом більш як двох мільйонів російських громадян. Навіть Данте бракувало б генію, щоб описати страждання людей, котрі стали жертвами російського Армагеддону ХХ ст. На думку Черчілля, «жодній з націй вирок долі не був такий жорстокий, як до Росії...» Фактично уся еліта країни та більшість діячів культури Срібного віку опинилися на чужині. Руйнування генофонду країни у минулому столітті ще й досі «віддячує» її нащадкам...
Задля мрії
Колишнє життя було у «розвалі». У минулому лишилися голод і нестатки, шалена лють скаженого натовпу, безкрай «червоного терору». Усе змішалося в ошалілому від страху натовпі біженців із Совдепії.
Біженець, з погляду професора Д. Іванцова,— це вигнанець, і опиняється лише там, де знайде притулок, рятуючи своє життя. Втікали вони різними шляхами. За кордон — естонський і фінський, польський та румунський, неспокійним морем, навіть з ризиком для життя. На потягах, палубах заледенілих кораблів збилися докупи монархісти та анархісти, аристократи і нувориші, офіцери й кадети, негоціанти і чиновники.
Мабуть, уперше в історії людства у вигнанні опинилося більш ніж два мільйони людей (майже країна — за європейськими нормами).
Різними шляхами залишали вони батьківщину...
Іван Бунін і поет Дон-Амінадо в Одесі: наближалася кіннота Котовського. Надія Теффі — у Новоросійську. «...Наче дружина Лота, заклякла, остовпіла навіки та й назавжди запам’ятаю, як тихо-тихо відходить від мене моя земля»,— згадувала вона. Олександр Вертинський — у Севастополі, в листопаді 1920-го, коли врангелівці на сопках відбивалися від червоних, які атакували. Микола Бердяєв — у Петрограді, на борту «філософського» пароплава Obеrburgеrmeister Hakеn, на якому депортували до Німеччини «вершки» філософської думки Росії, зокрема таких «особливо небезпечних» (за виразом Леніна), як філософи І. Ільїн та С. Франк, О. Кізеветтер і С. Трубецький.
Киянину Сергію Лифарю довелося стати біженцем задля мрії — світової слави.
16-річним почав він навчатися у студії Броніслави Ніжинської (рідної сестри знаменитого Вацлава Ніжинського). У такому віці про балет годі й мріяти. Проте він мріяв. І заради цього довелося йому втікати на Захід, долаючи неймовірні перешкоди, щоб дістатися Парижа та приєднатися до балетної трупи Дягілєва.
Та за мрію довелося йому відробити.
Із часом про це нагадають йому на батьківщині.
...У травні 1958-го напередодні гастролей Grand Opera у Москві всесвітньо відомому постановникові балетів Сержу Лифарю відмовлять у радянській візі. Лише на початку 60-х відвідає він рідний Київ, на Байковому цвинтарі схилить голову над могилою батьків, постоїть біля родинної домівки — одноповерхового будинку у Богом забутих дворах вулиці Тарасівської...
У цій історії було все — прикордонне містечко, що потонуло у сніжних заметах, таємна явочна хата та поводир-шахрай за шалені гроші, нарешті гринджоли із полозками на скрипливому снігу та... погоня!
Саме тепер Лифар відчув величезну радість від свободи, втраченої протягом революційної смути і громадянської війни. Навіть червоноармійці у будьонівках, що гналися за ним, не могли відняти у нього це почуття. Вже близько кордон, а за ним Париж, Дягілєв!
По слабкому льоду утікачеві вдалося доповзти до жаданого берега. Він у Польщі, а по той бік — червоноармійці, ЧК, «комуністичний рай».
Про що вже мріяти? Якби не так...
На польському кордоні — цілковитий безлад: польські військові хапають біженців і продають їх радянським прикордонникам. Тим же займалися місцеві старости та банди селян польської Волині. Спійманих спочатку грабували, а потім здавали нещасних рабів їхнім учорашнім господарям.
Відтепер їхній шлях на Голгофу Соловецьку, до концтаборів...
Лифарю та його супутнику пощастило більше: дивом вони дісталися до Варшави. Проте їх пограбували аж до натільних хрестів, а частину шляху вони провели у вагоні-льодовику, та навіть «зависали» на крижаному вітрі у хвості потяга.
Недобре їх зустріла Варшава. Марно очікували вони на допомогу від емігрантських установ. Нелегальне перебування у польській столиці протікало у боротьбі за існування, у турботах про хліб насущний та мріях про віденську каву з вершками.
Та під Новий 1923-й усе змінилося водночас.
Добра звістка з Парижа — лист від Броніслави Ніжинської, від Дягілєва — аванси, посвідчення й паспорти.
Десятиріччя потому Серж Лифар, уже знаменитий метр світового балету, кавалер ордена Почесного легіону та шведського Ордена Ваза, найбільше згадував... неповторний смак віденської кави з вершками у готелі «Бристоль».
La Vita e Bella! — вигукують італійці у такому випадку.
Так, життя прекрасне...
Кожному — своє
Уранці 10 листопада 1933-го паризькі газети вийшли із величезними заголовками: «Бунін — Нобелівський лауреат». Для кожного на чужині той незабутній день став особистим святом. Аякже! Найкращий, найталановитіший — наш земляк...
А в Лондоні тріумф Шаляпіна! На міжнародному конкурсі оперних театрів перемогла російська опера, випередивши міланську La Scala й берлінську вагнерівську трупу. В США киянин Ігор Сикорський випробовує гелікоптер власної конструкції. На кіномайданчиках Німеччини можна зустріти Ольгу Чехову, а її чоловіка Михайла Чехова — у Голлівуді, у Франції — Івана Мозжухіна.
У Парижі вирує життя. З естради кабаре «Казбек» декламує свої арієтки Олександр Вертинський. Його сценічна манера бездоганно витончена. «На Вертинського», як завжди, аншлаг. Серед шанувальників — «вершки» вищого світу, королі екрану й титуловані особи. Поряд із анонсом концерту Шаляпіна — сенсаційна звістка про відкриття паризького ресторану «Яр» — точнісінької копії московського, за участі легендарної Насті Полякової. Відновилися «Російські сезони» Дягілєва. Поруч із незрівнянною Карсавіною нова зірка балету — Серж Лифар. З кіноекрану гіпнотизує публіку Кіса Купріна, дочка видатного письменника. Рекламують моди російські топ-моделі: Марина Мещерська, Євгенія Горленко і Тетяна Маслова — «Міс Європа-1933».
Наш земляк працює на Захід: у Франції — на французів, у Німеччині — на німців, у США — на американців. На конвеєрах «Рено» та «Сітроєна» працюють в поті чола свого панове офіцери, саме ті, хто врятував Париж у 1914-му.
Козацтво віддавало перевагу сільській праці на виноградниках Шампані та Прованса. Та найкраще тим, хто влаштувався у Донському козачому хорі або у трупі кубанських джигітів генерала Павличенка. Їх запросили до Голлівуду!
Шматком хліба дорікають брати-слов’яни нашому землякові в Югославії. Між іншим, усю систему вищої та середньої освіти цієї відсталої країни піднімали наші співвітчизники, професура Київського університету.
Кастовість еміграції виявлялася навіть в їхній посмертній долі. Еліта мешкала на кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа, а широкий загал із передмістя Біянкур лишався на місцевому цвинтарі. Там і спочив Владислав Ходасевич, видатний поет Срібного віку.
У грудні 1986-го у паризький некрополь напросився Серж Лифар. «Тут, у Швейцарії, я нікого не знаю,— зітхнув він,— а там лежать усі мої друзі».
На могильному камені зробили напис: Serge Lifar de Kiev.
Він і там залишився киянином!
Біль вигнанця, що не вщухає роками, добре передав поет Дон-Амінадо у рядках, які ранять душу:
«Не уступить. Не сдаться. Не стерпеть. / Свободным жить. Свободным умереть. / Ценой изгнания всё оплатить сполна. / И в поздний час понять, уразуметь: / Цена изгнания есть страшная цена!»
Володимир СКРИНЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ВОДИ ДЖЕРЕЛЬНОЇ НАП’ЮСЬ
назад »»»