ЧИ БУДУТЬ В УКРАЇНСЬКОМУ ВІЙСЬКУ КАПЕЛАНИ?..
Поки що на це запитання у МО не можуть дати однозначної відповіді, але співпраця між ЗС України і церквою поглиблюється.
Соціологічні дослідження, які час від часу проводять в нашій країні, засвідчують: довіра суспільства до церкви зростає. І це правда. Аби в цьому переконатися, достатньо хоча б раз відвідати богослужіння в будь-якому храмі, де можна побачити багато молодих людей. Збройні Сили України, в яких проходять службу громадяни, не виняток. Бо, як розповідають офіцери, чимало юнаків, котрі поповнюють підрозділи, є людьми віруючими.
За часів колишнього Союзу релігія вважалася «опіумом для народу» і поріг солдатської казарми нога священика впродовж десятиліть ніколи не переступала. Проте з розпадом «єдиного і могутнього» ситуація кардинально змінилася: священиків усе частіше почали запрошувати до військових колективів. Особливо під час прийняття молодим поповненням військової присяги, інших урочистостей.
Загалом співпраця між церквою і українським військом розпочалася відразу після проголошення Україною незалежності й створенням власних Збройних Сил, а започаткував її тодішній начальник соціально-психологічної служби ЗС України Володимир Мулява, який вважав, що саме «священики, прищеплюючи військовикам віру в Бога, допоможуть їм духовно і морально очиститися, сприяючи сумлінному виконанню поставлених завдань». Володимир Савович не приховував і того, що є палким прихильником запровадження в армії інституту військових капеланів, у чому, до речі, його підтримував тодішній міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов. Щоправда, не всі з цим погоджувалися, але священики ставали бажаними гостями частин і підрозділів. Однак, як відомо, незабаром і Муляву, і Морозова змінили на їхніх посадах інші люди, тож процес реалізації цієї ідеї дещо загальмувався.
Відтоді минуло близько 20 років. Нині в жодному військовому підрозділі, в жодній частині немає штатних військових капеланів. Та це не означає, що співпраця між ЗС і церквою припинилася: вона активно розвивається.
— Усі військовослужбовці, в тому числі строкової служби, мають право, як і решта громадян, на задоволення своїх релігійних потреб,— говорить підполковник Руслан Коханчук, старший офіцер сектора по роботі з релігійними організаціями департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України.— Зважаючи на це, керівництво МО не лише не чинить їм ніяких перешкод на цьому шляху, а й сприяє цьому.
Фахівці згаданого сектора, які координують співпрацю між військом і церквою, налагодили відносини з сімома конфесіями. Це, зокрема, Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Українська римо-католицька церква (УРКЦ), Церква євангельських християн-баптистів, а також Духовне управління мусульман України.
Співпраця між Збройними Силами та релігійними організаціями, як ми знаємо, триває давно. Зважаючи на це, я не міг не поцікавитись у департаменті гуманітарної політики МО України, коли у ротах і батальйонах з’являться військові священики. Проте чіткої відповіді на запитання не отримав.
— Проблема запровадження цього інституту є складною,— вважає Руслан Коханчук.— Для цього потрібно внести відповідні зміни до чинного законодавства, зокрема Конституції України, згідно з якою церкву відокремлено від держави, і вони не втручаються в діяльність одна одної. А ще вивчити громадську думку щодо вирішення цієї проблеми, оскільки вона є делікатною і при «кавалерійських наскоках» можна наламати дров.
При запровадженні інституту військових капеланів варто, гадаю, вивчити досвід інших країн. Усі вони розв’язують цю проблему по-своєму. Скажімо, в державах Східної Європи, які раніше були членами Варшавського договору, релігію не переслідували так, як у колишньому СРСР. Тому в їхніх арміях військові священики з’явилися, тільки-но вони позбулися «опіки» «старшого брата». У Польщі — відразу після падіння комуністичного режиму — у військах з’явилися капелани. Нині їх у Війську польському налічується близько двохсот.
У більшості країн капеланські служби є підпорядкованими церковному єпископату або військовому командуванню. Капелан може бути підлеглим єпископу, що має навіть військове звання. У Польщі католицький єпископ носить погони генерал-лейтенанта, а православний — генерал-майора. Капелан може бути також звичайним офіцером, виконуючи душпастирську функцію і підпорядковуючись військовому командуванню. Якщо брати за приклад Польщу, то слід зазначити, що в цій країні існує конфесійна капеланська структура, підпорядкована і церкві, і військовому командуванню, яке фінансує її потреби. У наших сусідів капелан є офіцером, але армійський однострій у нього без будь-яких релігійних ознак.
А ось в Чехії та Словенії їхні колеги підпорядковуються армійському командуванню і належать до числа офіцерів резерву цих країн, носячи форму з атрибутами, що засвідчують їхню приналежність до церкви. Досвід Словенії запозичили угорці, але там капеланів прикріплено до своїх парафій, а не військових відомств, чого не скажеш про Прибалтійські країни: капелани є підлеглими армійських командирів і начальників. А ось у Румунії військові священики взагалі не є військовозобов’язаними, хоча і прибувають у розташування частин у військових одностроях.
Військові капелани є практично в усіх арміях країн НАТО. Показовим щодо запровадження інституту військових священиків у армії є досвід США. Кадри для задоволення духовних потреб військовиків готують в центрі військових священиків, що знаходиться в штаті Нью-Джерсі. Там вони проходять кількамісячний курс навчання, а через вісім— десять років — річний. Більшість майбутніх капеланів ще й навчається у ВНЗ, здобуваючи вищу освіту. Після закінчення вони отримують ступінь магістра. Випускники, які є найперспективнішими, проходять відповідну підготовку і у військових навчальних закладах, а також цивільній аспірантурі. Держава оплачує їм 75 відсотків вартості навчання.
Коли капелан влаштовується на військову службу, він укладає з військовим відомством договір на три роки, отримуючи від останнього грошове забезпечення, житло, пакет соціальних гарантій. Життя військового священика страхують на 300 тис. доларів. До речі, коли американці лише запроваджували в армії інститут капеланства, у нього було чимало противників, які вважали, що це породить двовладдя, провокуватиме солдатів на ігнорування наказів командирів тощо. Проте життя довело хибність цих тверджень. Щоправда, для того аби між командирами і капеланами не виникало конфліктних ситуацій, знадобився певний час, щоб ці стосунки були як слід відшліфовані.
Прагматичні американці ухвалили низку нормативно-правових актів, у яких чітко виписано права і обов’язки капеланів. Так, вони за жодних обставин не втручаються в діяльність командирів, ніколи не можуть їх замінити на полі бою чи в іншій екстремальній ситуації. Для військового капелана головним, так би мовити, об’єктом є душа солдата, бо саме моральним станом людини часто зумовлені певні її вчинки, світогляд. Американці кажуть, що капелани роблять вагомий внесок у підтримання в армії дисципліни, сумлінне виконання військовиками своїх службових обов’язків. Особливо в районах бойових дій: в Афганістані, Іраку, де слово священика важить для солдата й офіцера дуже багато.
У цьому переконалися і українці, які в складі миротворчих підрозділів налагоджували мир і спокій в багатьох «гарячих точках» світу, зокрема в Іраку, на теренах екс-Югославії. Офіцери, котрі там служили, розповідають, що за складних житейських обставин солдати і навіть офіцери спершу зверталися по допомогу до священиків, а потім до своїх безпосередніх командирів.
Дехто вважає, що офіційне запровадження в Збройних Силах, інших силових відомствах інституту капеланства буде нічим іншим як відродженням інституту замполітів. Проте це твердження не витримує жодної критики.
— Замполіт і капелан — речі несумісні,— вважає отець Михайло Косолап.— Я сам служив у Радянській армії й можу стверджувати, що функції замполітів і капеланів є діаметрально протилежними. Якщо ті виховували солдатів на так званих комуністичних цінностях, не допускаючи в армійському середовищі вільнодумства, то священик опікується душею військовослужбовця, допомагаючи йому прийти до Бога, знайти правильне рішення в складній ситуації, врешті-решт він навчає його християнських цінностей. А головне — працює над тим, щоб солдат, офіцер усвідомлював, яку високу і почесну місію покладено на нього Богом і державою — захищати народ, рідну землю.
Священнослужителі переконані, що співпраця між церквою і військом буде на користь державі.
Голова Синодального управління духовно-патріотичного виховання УПЦ КП, протоієрей Димитрій Садовяк вважає, що «серед головних завдань взаємодії церкви і армії — повернення захисникам Вітчизни найкращих якостей воїна-християнина, а саме віри в Бога, людської гідності й честі, духовного розуміння необхідності своєї професії, служіння державі та безмежної любові до Батьківщини і народу».
Керівник відділу Патріаршої курії Української греко-католицької церкви у справах душпастирської опіки в силових структурах єпископ Михайло (Колтун) дотримується думки, що присутність душпастирів у війську сприятиме духовному збагаченню військовослужбовців, запобігатиме духовним кризам і полегшуватиме долання різних труднощів.
Погляди цих священиків притаманні більшості їхніх колег, із якими я спілкувався під час відвідування ними військових частин і підрозділів. Перед написанням цих рядків я говорив з багатьма офіцерами, які працюють з особовим складом. І від жодного не почув заперечень щодо запровадження посад військових капеланів. Скажу більше: мої співрозмовники вважають, що запровадження капеланства є чи не єдина можливість поліпшити моральний стан у частинах і підрозділах, позбутися багатьох негараздів, які, подібно до іржі, роз’їдають із середини армійські колективи. Насамперед проявів позастатутних стосунків, через які потерпають наші сини й онуки, а то і йдуть з життя у розквіті сил.
...Коли ж українських військовиків офіційно візьмуть під свою духовну опіку військові капелани? І чи візьмуть взагалі?
Поки що на ці запитання немає однозначних відповідей. Натомість відомо інше: співпраця між Збройними Силами, іншими військовими формуваннями України і церквою з року в рік поглиблюється, сприяючи відродженню в них християнських цінностей.
також у паперовій версії читайте:
- УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР УСЕ ЧАСТІШЕ МАЙОРИТЬ НА МОРСЬКИХ ШИРОТАХ
назад »»»