ЄВРО І ЄВРОПА
Австрійський експерт Міхаель Кордовські радить своїм клієнтам переходити на золото, срібло і валюти країн, багатих на сировину.
Інші фахівці трохи оптимістичніші й передбачають лише розпад зони євро на два блоки. З одного боку, Німеччина і Голландія, де знову чути голоси: власна держава — власний емісійний банк — власна валюта. З іншого, Португалія, Італія, Ірландія, Греція та Іспанія — країни колишніх так званих м’яких валют.
Коли у 1998 році бундестаг обговорював запровадження євро у Німеччині, Гельмут Коль пафосно говорив, що це проблема війни і миру. Він не заглиблювався в економічні деталі, а малював велику картину об’єднаної Європи, як гаранта миру на континенті, котрий віками потерпав від безперервних війн. Зараз німецькі євроскептики інакше ставляться до слів Коля. Це, власне, євро — причина майбутніх катастроф!
Таку тезу виголосив Гюнтер Ганніх у апокаліптичній книжці-памфлеті, яку німецькі книгарні виставляють на видних місцях: «Насувається катастрофа євро. Чи збанкрутує фінансова система?». Автор не є відомим економістом, впливовим політиком чи банкіром. Він — публіцист спеціалізованого журналу «Економіка для людей». Проте його книжки читають, бо вони висловлюють думку тих, хто від самого початку скоса дивився на євро, а втрату дойчмарки десять років тому оплакував як замах на німецьку незалежність.
Свою мелодію національного егоїзму Ганніх грає на крайніх нотах: «Маастріхтський договір з 1992 року — це другий Версальський договір, бо валютний союз нав’язано Німеччині, не рахуючись з її думкою. Ще й нині кожні два з трьох громадян тужать за дойчмаркою. Євро відбирає суверенність і є засобом експлуатації країни Європейським Союзом. Коли його запроваджували, Німеччина виробляла 39% фінансових ресурсів Центрального європейського банку (ЦЄБ), а отримувала лише 31%. Натомість Франція виробляла тільки 12%, а отримувала аж 21%. Розбій на великій дорозі! Це жахливо, що взамін за об’єднання Німеччини Коль віддав дойчмарку — цю ядерну зброю!».
Це правда, що запровадження євро було політичним рішенням. Воно мало зміцнити Євросоюз і настільки пов’язати об’єднану Німеччину з Європою, щоб вона не намагалася відновити гегемонію на континенті. Обмежена суверенність євро мусила спонукати до спільного ухвалення рішень у справах ЄС, дисциплінувати неощадливих і стимулювати солідарність бідних і багатих.
Проте в економіці відсутня солідарність навіть у національній державі, як твердить Ганніх, а що вже говорити про неоднорідну Європу!
Історія, продовжує Ганніх, повторюється. Кожна чергова фінансова криза сильніша від попередньої. Криза 1913-го була сильніша від кризи 1873 р. і спричинила Першу світову війну та більшовицьку революцію. Велика криза 1929—1931 років стала більша, ніж попередні й привела до влади Гітлера, який розпалив Другу світову війну. У свою чергу, економічна криза 1989-го у східному блоці зумовила падіння комунізму, виникли уявлення, що тепер усе буде гаразд, бо Захід спроможний привести банкрутів до «капіталістичного раю». Та раю немає. Банківська криза 2008 р. — лише розминка. Проте вона засвідчила, що розширення ЄС на схід було історичною помилкою, бо привело Євросоюз до банкрутства. Все це ніби зростання виявилося фінансовою мильною бульбашкою через гігантську бюджетну заборгованість.
Але «диявол» міститься не тільки у деталях погано проведеного Колем об’єднання Німеччини і Європи, а й у фінансовій системі, яку деякі країни втягують до боргів і поглиблюють нерівність. Тепер європейцям доведеться пити пиво, «зварене» політиками. Спочатку «зламається» євро, а потім уся світова фінансова система. Це потягне за собою розпад ЄС, війни і руїну. Спочатку від євро відмовляться італійці, потім іспанці, португальці й греки. А німці повернуться до марки. Несподіваний розпад євровалюти ще більше поглибить глобальну фінансову кризу. Дійде до напруження і навіть збройних сутичок. Почнуть запроваджувати регіональний військовий стан із використанням євроармії. Європа буде диктатурою. Все відбуватиметься так, як обіцяв Коль, тільки навпаки. Євро — це жодний вічний спокій, це швидка війна! Так стверджує Гюнтер Ганніх.
Більшість експертів не панікує, а висловлює стурбованість. Проблема в тому, що в зоні євро запанувала інфекція — грецька хвороба. Знову в економічні дебати входить історіософський фаталізм. Греки — ліниві й зарозумілі — можна прочитати у німецькій пресі. Німці — це нацисти, котрі не спокутували своєї вини,— відповідають греки. Однак причини розбіжностей і непорозумінь ще глибше. Повертається класичне протистояння середземноморської й нордичної культури. Традиційно неощадливих і недисциплінованих православних балканських країн і католицької романської Європи — германським країнам з їхньою пуританською протестантською етикою, яка ніби сприяє духові капіталізму.
Слов’янська чи радше посткомуністична частина ЄС також ламає традиційні схеми. На це звертає увагу прем’єр Литви Андрюс Кубілюс, пояснюючи, що на півдні Європи займаються віртуальною економікою, тоді як тут, на півночі, пройшовши через радянський досвід, гідно витримали необхідні зречення. Коли греки протестують проти неминучих бюджетних скорочень, які означають зниження зарплати на 20%, то у Литві (де фінансова криза призвела до зниження ВВП на 18%) люди підтримують жорстку програму заощаджень. Литва, якщо все піде за планом, зможе вступити у зону євро у 2014 році. «У нашій частині Європи люди не вірять гарним словам, бо багато хто пам’ятає слова Хрущова про те, що СРСР незабаром випередить капіталістичний Захід. Робимо те, що має бути зроблене. Навіть ціною неминучих зречень»,— пояснює Андрюс Кубілюс.
Для центрально-східної Європи розпад зони євро лишається фантастичною байкою. І не тільки для неї. Тео Вайгель, батько євро, а щонайменше його назви, надалі вважає, що євро є страховим полісом для Європи. У 1990–1998 роках він був міністром фінансів в уряді Коля і «володарем бюджетних дір», бо об’єднання Німеччини коштувало набагато більше, ніж очікувалося. Наразі Вайгель переконаний: євро більше об’єднало Європу, ніж будь-що інше: «Якби його не було, то тричі на день мали б змінювати курси обміну валюти: зранку, опівдні й ввечері».
Не тільки Вайгель вважає, що завдяки євро у ЄС не буде повторення азійської кризи з 1997 року чи російської 1998 р. Тайський бат, корейський вон, малайзійський рінггіт чи російський рубль були неформально пов’язані з доларом. Натомість євро не прив’язане до жодної валюти, тому спекулянти мають набагато складніше завдання, ніж Джордж Сорос, який на початку 90-х років так ефективно атакував британський фунт, що він випав із загальноєвропейського валютного набору. Євро може тимчасово втратити на вартості, але не впаде. Малореальним є також повернення Греції до драхми. Бо тоді тамтешнім підприємцям буде легше експортувати (після сильної девальвації національної валюти), але країна буде змушена обслуговувати свій борг у євро. Звідси висновок «Зюддойче Цайтунг»: доки держави зони євро триматимуть під контролем кризу в Греції, Португалії чи Іспанії, доти євро буде триматися.
Грецька хвороба — багаторічне життя понад можливості, корупція і коригування статистики — це лише один бік проблем єврозони. Приймаючи спільну валюту, вони зобов’язалися дотримуватися жорстких норм: інфляція й бюджетний дефіцит у державах зони євро мали не перевищувати 3% щорічного ВВП, а річна заборгованість — 60% ВВП. Проте у 2009 році жодна країна, окрім Фінляндії, не виконувала критеріїв зони євро.
Парадокс, але маастріхтських критеріїв дотримуються країни, які хочуть вступити до зони євро. Натомість ті, які знаходяться в ній, безтурботно ставляться до цих критеріїв, бо знають, що ЄС не запровадить для них жодних санкцій. Навіть Німеччина роками безтурботно ставилася до попереджень з Брюсселя. Для скептиків — це черговий доказ, що спільна валюта не порятує європейців. В Америці у 1785 р. можна було запровадити долар, бо американці були молодим народом, для якого спільні гроші були таким самим об’єднувальним фактором, як виграна війна з Англією і конституція.
Грецька криза активізувала німецьку «банду чотирьох», котра у 90-х роках звернулася з позовом до Конституційного суду у Карлсруе про відмову від дойчмарки. Тоді їхню скаргу було відкинуто. Одначе після червневого вироку суду у справі Лісабонського договору, який визнав вищість європейського законодавства над національним, вітер почав піднімати їхні вітрила. Професори економіки Вільгельм Ганкель і Йоахім Старбатти, правник Карл-Альбрехт Шахтшнайдер і колишній директор Центрального банку Вільгельм Ньоллінг погрожують повторною скаргою не тільки у Карлсруе, а й в Європейському суді у Страсбурзі, якщо ФРН надасть пряму фінансову допомогу Греції. «ЄС — це союз держав, а не союзна держава»,— повторює Генкель у кожному інтерв’ю. Тому канцлер Ангела Меркель заявила в медіа, що Німеччина не платитиме за Грецію, принаймні безпосередньо.
Водночас грецька криза зміцнила позиції інтеграціоністів, які наполягають на поглибленні зв’язків між членами Євросоюзу. Ніколя Саркозі пропонує запровадження спільної економічної політики ЄС, а німецькі експерти — санкцій за руйнування маастріхтських критеріїв. Це тільки постулати і досі невідомо, як об’єднати соціальні системи, ринки праці, пенсійні фонди і хто мусить координувати економічну політику. Проте зростає усвідомлення, що рецептом від кризи є принцип: рятуйся хто може, але більше Європи. Може виявитися, що наслідок грецької хвороби буде інший, ніж обіцяють песимісти. Ні євро не розлетиться, ні ЄС не загрузне в громадянських війнах. Тож держави-члени будуть змушені дотримуватися фінансової дисципліни і солідарності.
Європейці, як зазначала «Франкфуртер Альгемайне», не можуть допустити відставання від кращих у світі економік, отже, мають утримати євро. Без сильної економічної основи Європа не буде світовою потугою. Тому так важливе сильне стабільне євро. Аби тільки цього захотіли держави — члени Євросоюзу.
Підготував Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- МІЖ АМЕРИКАНЦЯМИ ТА ТЕРОРИСТАМИ
назад »»»