БИТВА ЗА КИЇВ
На початку нового тисячоліття тодішній столичний мер Олександр Омельченко на якомусь збіговиську заявив щось на кшталт: Леонід Кучма — господар в Україні, а от у Києві — я. Після того столичний міський голова надовго потрапив у немилість до глави держави. І, власне, Сан Санича врятував лише чинний закон про столицю, що вже діяв на той момент.
Цей документ, як прийнято було говорити в ті часи, писали спеціально «під Омельченка». Головний його козир — обраний киянами мер обов'язково має очолювати і виконавчу службу — міськдержадміністрацію. За два роки до завершення власних повноважень Леонід Кучма не мав достатнього впливу на парламент, котрий міг би змінити названі правила. Тож Леонід Данилович змушений був змиритися з більшістю «вибриків» Олександра Олександровича.
Влада «по-київськи»
Нині ситуація відмінна від тієї. По-перше, «ера Омельченка» давно канула в Лету, звільнивши місце для інших політиків. Ці політики чудово «знімали вершки» зі згаданого закону, поки на загальноукраїнському рівні відбувалася ворожнеча між президентом і прем'єр-міністром, між Верховною Радою та Кабінетом Міністрів... Проте і їм прийшов час «потіснитися». Бо Партія регіонів і особисто Віктор Янукович воліють перебрати бразди правління в столиці на себе.
Ризикну стверджувати, що якби «господарем» Києва залишався Олександр Омельченко, такого наступу на столицю, як нині, «регіонали» не організовували б. Передовсім тому, що хитрий Сан Санич знайшов би десятки способів порозумітися з будь-якою владою. Власне, він це демонстрував упродовж тривалого перебування у кріслі київського міського голови і особливо в часи Помаранчевої революції.
Домовитися ж із Леонідом Черновецьким у «регіоналів» виходить лише частково. Варто звернути увагу на те, що навіть у цьому питанні ПР діє обережно. Адже Олександр Попов, на якого «регіонали» покладають особливі надії, не є вихідцем із Донецької області. Він свого часу очолював місто Комсомольськ, що на Полтавщині. Певніше за все, такий крок можна вважати своєрідним «реверансом» у бік киян. Мовляв, погляньте: для вас ми не готуємо стовідсотково «свою» кандидатуру. Одначе на цьому «реверанси» закінчуються, оскільки Олександр Попов «тихим сапом» розпочав шлях до реформування столичного законодавства. Позавчора під час апаратного засідання міськдержадміністрації він доручив підготувати пропозиції щодо внесення змін до Закону «Про столицю України — місто-герой Київ».
«Узагалі зміни уже підготовлені,— констатував Попов.— Нам же потрібно упродовж кількох днів розробити свої пропозиції, відстояти їх і захистити потім при проходженні через комітет і Верховну Раду».
Доречно нагадати також, що у квітні Кабмін розглянув і відправив на доопрацювання текст відповідного законопроекту, котрий було підготовлено Міністерством юстиції. Цей текст передбачає розподіл повноважень голови Київської міськдержадміністрації й столичного міського голови.
Столичний«не перший, але й не другий»
Свого часу голова парламенту третього скликання Олександр Ткаченко, оцінюючи своє місце і значення у вітчизняному політикумі, сказав фразу, що стала крилатою: «Я не перший, але й не другий». Щось подібне зараз можна говорити про Олександра Попова в межах міста Києва.
На цьому тлі цікаво спостерігати й за тим, як із березня-квітня змінилася тональність загальноукраїнської влади стосовно необхідності проведення виборів у столиці. Попервах подейкували, що в «регіоналів» навіть є свій кандидат (називали прізвища і віце-прем'єра Бориса Колесникова, і нинішнього мера Донецька Олександра Лук'янченка). Але з часом такі розмови стихли. Вочевидь після того, як ейфорія після перемоги у президентській кампанії минула, «регіонали» усвідомили: в Києві їхні кандидати мають не більше шансів, ніж де-небудь в Берліні чи Парижі.
Власне, тоді й виникла ідея з розподілом посад міського голови та керівника міськдержадміністрації. Однак експерти зауважують: якби столичні вибори відбувалися тепер, великого значення потенційні зміни до закону про столицю не мали б. Бо проведення виборів, чи то будуть об'єднані посади мера і голови КМДА чи роз'єднані, в будь-якому разі «регіоналам» не вигідні. Рейтинг ПР у Києві мізерний. Тому їм не «світить» не лише мерська посада, а й більш-менш впливова фракція у Київраді.
Більшість експертів зауважує: Олександр Попов намагатиметься працювати приблизно в такому ж дусі, як він це робив у Комсомольську. Перші кроки нової «не першої, але й не другої» особи в столиці свідчать саме про це. Адже «молода команда» Леоніда Черновецького полетіла, ніби стиглі груші з дерева. А тих, хто залишився, не можна впізнати — хамовиті випади та безапеляційні судження змінилися поведінкою, котру можна охарактеризувати заяложеною фразою «тихіше води, нижче трави».
Водночас цілком вірогідно, що чим далі працюватиме Олександр Попов, тим більше в нього буде спокуси перерости у самостійного і самодостатнього гравця на столичних теренах.
На користь цієї версії говорить і те, що після діянь Леоніда Черновецького будь-який керівник має шанс отримати популярність на самому лише контрасті. З іншого боку, нинішня робота в Києві може нагадувати таке собі розчищення «Авгієвих стаєнь». Чи впорається з цим пан Попов, наразі чи не найголовніше питання.
Ні для кого не секрет, що житлово-комунальна сфера потребує найбільшого реформування. Проте це реформування є найболіснішим для широких верств населення. Попов уже заявляв про потенційні підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги з липня. Цим самим він потрапив на своєрідний «гачок». Якщо діяльність Попова задовольнятиме «регіоналів», спічрайтери ПР усіляко захищатимуть його. Мовляв, без цього вимушеного кроку життя в столиці взагалі б зупинилося!
Якщо між ними виникатимуть неабиякі розбіжності, завжди можна зі спокійною душею відкликати Попова з його нинішньої посади і зробити винним у всіх смертельних гріхах, зокрема й тарифних. Утім, це поки що є риторичним запитанням.
Київський контекст на всеукраїнському тлі
Значно актуальніша проблема, котрою нині переймаються столичні чиновники, коли і як проходитимуть місцеві вибори. Не випадково столичні перипетії відбуваються саме тепер. І участь у київському житті «регіонала» Олександра Попова також не випадкова. Він ніби дав друге дихання розмовам про те, чи будуть київські вибори тоді ж, коли й вибори до решти місцевих рад?
Нинішній тиждень у Верховній Раді пройшов під знаком «піклування» про місцеве самоврядування. Так, у вівторок коаліція завалила добрий десяток законопроектів щодо виборів до місцевих органів влади. Усі проекти пропонували депутати від опозиції. Однак «регіонали» дочекалися внесення свого бестселера, що його, до речі, сподіваються ухвалити в цілому до кінця нинішньої сесії.
Однак про це далі. Спершу погляньмо на пропозиції, що їх коаліціянти не вважали за потрібне внести до законодавства. Зокрема, було провалено проекти про посилення відповідальності членів виборчих комісій на виборах і про недопущення до них голів міст, які порушували Конституцію.
Іншим проектом пропонували інформувати виборців про правопорушення кандидатів. Вельми показово, що такі норми не підтримують члени коаліції. Як і проекти стосовно одночасного проведення місцевих виборів, загального складу рад, переходу на мажоритарну систему виборів і запровадження відкритих партійних списків. На запитання опозиціонерів: чому Партія регіонів не голосує за відкриті списки, один зі спічрайтерів ПР Михайло Чечетов заявив, що це... півзахід. «Виборців просто хочуть водити на короткому повідку. А ми хочемо дати їм цілковиту свободу вибору».
У чому ж полягає ця «цілковита свобода»? Насамперед пропонується повернути змішану (мажоритарно-пропорційну) систему місцевих виборів. Подібний експеримент Україна проходила протягом двох парламентських кампаній — 1998-го та 2002 років. Місцевих депутатів тоді обирали за мажоритарним принципом. Однак саме тоді сутність місцевого самоврядування була фактично нівельована.
Нині розрахунок авторів законопроекту вочевидь зводиться до того, щоб частину депутатів провести за партійними списками, а іншу частину «доукомплектувати» за рахунок мажоритарки із застосуванням горезвісного адмінресурсу. Такий спосіб навряд чи можна вважати демократичним. Зате він дієвий.
Про намір фактично скасувати партійні блоки ми детально розповідали в минулому числі, коли шедевр законодавчої думки від ПР не був надбанням широкої громадськості. Наразі пропонуємо звернути увагу на інший нюанс. Однією зі статей цього проекту («Грошова застава») пропонується зобов'язати вносити кошти на спеціальний рахунок тервиборчкомів за кожного кандидата в депутати чи на посаду сільського, селищного, міського голови. Фактично це повтор схеми, що була відрежисована «регіоналами» в ході президентської кампанії.
Отже, пропонується у разі, якщо загальнонаціональна політична партія висуватиме кандидатів по всій території України, то сумарна грошова застава нараховуватиме мільйони гривень. Наскільки це справедливо, цікаво було б дізнатися, наприклад, у представників Венеціанської комісії. Проте до таких «дрібниць» навіть не збираються вдаватися.
Коаліціянти також воліють модернізувати ще один документ. Ідеться про запропоновані ними зміни до Закону «Про статус депутатів місцевих рад». Там, зокрема, пропонується позбавити партії можливості відкликати депутатів, які були обрані за списками відповідної політичної сили. Схоже, що в такий спосіб планується повторити нинішню практику з формуванням коаліції в парламенті.
Крізь віки
Показово, що коли потенційні зміни до закону про столицю активно обговорювали минулого разу, звучали думки про запровадження однієї неоднозначної норми, а саме: мером Києва може бути людина, котра... народилася в цьому місті.
Аналіз столичних керівників засвідчує: таких у нашій історії ніколи й не було! Отже, будуть столичні вибори найближчим часом чи ні, а ми вирішили за доцільне нагадати, хто керував Києвом упродовж останніх півтора століття.
1871–1875 рр. — Павло Демидов. Мер-будівельник. За його правління в місті було споруджено міську лікарню, музичне та реальне училища, чоловічу та жіночу гімназії.
1887–1900 рр. — Степан Сольський. Завершив будівництво Володимирського собору, запустив у столиці перший трамвай і розпочав телефонізацію.
1900–1905 рр. — Василь Проценко. Розпочав будівництво «Будинку з привидами» та Оперного театру.
1906–1916 рр. — Іполит Д'яков. Відкрив Педагогічний музей. А ще сприяв спорудженню моделей літальних апаратів.
1925–1927 рр. — Пантелеймон Свистун. Завершив будівництво Театру опери та балету і побудував Театр російської драми.
1941 р. — Олександр Оглоблін. Єдиний (!) мер-киянин за часів радянської влади.
1944–1946 рр. — Федір Мокієнко. Запам'ятався роботами з післявоєнного облаштування столиці України.
1946–1947 рр. — Федір Чеботарьов. Відновив автомобільне сполучення через Дніпро.
1947–1963 рр. — Олексій Давидов. За його правління в 1960 році почав працювати Київський метрополітен, чиє 50-річчя відзначатимуть цього року.
1963–1968 рр. — Михайло Бурка. Мер-будівельник, активно будував так звані хрущовки.
1968—1979 рр. — Володимир Гусєв. За його керівництва містом було здано в експлуатацію Московський міст.
1979–1990 рр. — Валентин Згурський. Відсвяткував 1500-річчя Києва і відновив практику святкування Дня міста.
1990–1991 рр. — Григорій Малишевський. Останній мер до здобуття Україною незалежності.
1992–1993 рр. — Іван Салій. Запам'ятався тим, що крім свого нетривалого «мерствування», примудрився довгий час працювати заступником за різних міських голів, що були після нього.
1993–1996 рр. — Леонід Косаківський. Перший міський голова, обраний безпосередньо киянами.
1996–2006 рр. — Олександр Омельченко. Мер-будівельник. Однак припустився кількох помилок, які коштували йому крісла.
2006 р. і дотепер — Леонід Черновецький. Найбільш непередбачуваний керівник. Утім, це не завадило йому перемогти в столиці двічі — у 2006 та 2008 роках.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»