ШКОЛА МАДАМ ТІФЕН У ПРИГОРОДІ КИЄВА
Тіфен Анрі — директор Міжнародної французької школи в Україні. Тіфен — француженка, яка полюбила Україну, закохалася в українця, стала мамою для донечки і сина, вивчила українську мову, звичаї і традиції, докладає зусиль, аби і її рідну мову та культуру не забували французи, котрі проживають на території України та й, власне, усі, кого цікавить Франція.
З мадам Тіфен я познайомилася у мальовничій Пущі-Водиці, що під Києвом. Саме тут, у новому приміщенні, розпочався новий навчальний рік.
— Ця школа створювалася сімнадцять років,— зауважує мадам Тіфен.— Я була ще студенткою. На той час вивчала прийменник «по», уважно прислухалася як його вживають корінні жителі. Мабуть, завдяки цьому прийменнику й залишилася в Києві.
Невгамовна Тіфен одразу ж придумала собі роботу: відкрила першу французьку школу... у себе в квартирі. Учнів було... двоє. Тобто одна французька родина, яка довірила їй своїх дітей.
На той час в Україні було не більш як сотня французів. Тіфен жила в однокімнатній квартирі на вулиці Саксаганського. Зранку швиденько збирала диван і до приходу учнів розкладала стіл.
Вона швидко завоювала авторитет. Школа розросталася і довелося орендувати приміщення. 12 років Тіфен Анрі була директором французької школи, яка діяла при посольстві Франції. Творчій людині потрібен простір. А ще її, як педагога, непокоїло те, що за основу брала лише французьку програму для навчання. Згодом зрозуміла: оскільки знаходиться в Україні, так діяти не можна. Тобто не варто дітей, які приїхали з Франції, навчати лише за французькою програмою без присутності культури країни, на території якої вони перебувають.
Цікаві ідеї, нові проекти
Та спершу слід було довести на ділі, що вона може зорганізувати навчання з урахуванням української програми. То був цікавий досвід і важкі уроки практики. Приміром, на базі української школи доводилось брати уроки української програми та додавати французькі фрагменти. Але це не зовсім задовольняло мадам Тіфен. Та й, погодьтеся, двом директорам важко знаходити спільну мову в одній школі, адже у кожного свої вимоги. І тоді Тіфен пішла навчатися. В університеті «Крок» здобула спеціальність — міжнародне навчання в Україні. Тепер вона згадує:
— Навчання давалося легко, поруч були добрі педагоги та й мала неабиякий досвід управління. Та головне — постійно ходила зі словником у руках. Уроки в мене були активними. Якщо дехто дозволяв собі розслабитися, то я гортала словник і цікавилася, що означає те чи інше слово. Вчителі були терплячі та вимогливі. Я чітко знала чого хочу: уявляла міжнародну систему освіти в Україні, знала, як вона має розвиватися.
Ось так Тіфен стала директором української школи, тепер це Міжнародна французька школа, адаптована з французькою програмою. Діти отримують два атестати — український і французький. Це нова версія. Через шість років буде перший випуск.
Тіфен дивиться у вікно й коментує: «Перейти сюди — треба було прийняти рішення. Але не про себе варто думати, а про дітей. Коли перебуваю у школі, забуваю де я: у Києві чи Пущі-Водиці. Ось лише погляньте довкола: повітря, краса! Чудове екологічно чисте місце! А мене насамперед хвилює здоров’я дітей. Нездорова дитина гарно не вчитиметься».
«Навіщо вам це?»
Тіфен час від часу переглядає відео й фотозйомки минулорічного офіційного відкриття школи. Море квітів, усі святково вбрані. А ось коли її мама переглядала фрагменти свята — розплакалася. Нині матусі Тіфен 79 років. Вона народила й виховала семеро (!) дітей. Свого часу працювала директором початкової школи, але тепер була шокована від кількості квітів і вбрання людей. До речі, старший брат Тіфен також організовує свою школу — на острові в Індійському океані. Батьки на відстані радіють за вчинки дітей.
У школі Тіфен понад 100 дітей: з дитячого садка до шостого класу. Наступного року відкривають сьомий клас. Навчатись можуть не всі діти. Та й чи потрібно це? Сама ж Тіфен, коли розмовляє з батьками, цікавиться: навіщо вам це? А вони у відповідь: мовляв, гарно тут у вас... Але ж головне — не у красі (хоча ж, звісно, приємно пройтися вишуканими й чистенькими коридорами, класами). Головне — що роблять у цьому закладі. Навчання відбувається наполовину французькою мовою. Не всім дітям до снаги подібні навантаження. І не в кожної дитини вистачить часу, вміння й можливості долати програму. Головне, щоб це розуміли батьки.
Школа починається з дитячого садочка, з 2,5 року. Багато залежить від педагогів. А кадри дібрати ой як нелегко. У Тіфен серйозні вимоги. Це не лише — знання мови. Головне для неї — людські якості. Директорка уважно придивляється чи може людина працювати з іншими, наскільки вона терпляча, толерантна, упевнена в собі. Адже насамперед ми розвиваємо самостійність, довіру. З батьками у Тіфен інша розмова. Головне — результат вона їм гарантує.
Тіфен пишається своїми випускниками попередніх шкіл: одна дівчина продовжує навчання в Ніці, інша — опановує французьку у Вільнюсі. Є випускники у США. Але вона не прагне, аби її учені роз’їхалися по Європі. Головне — отримати власні погляди на культуру, педагогіку.
— Наша школа — офіційна,— підкреслює Тіфен,— і ми не відступаємо від української програми, затвердженої міністерством. Наприклад, якщо є математика українською чотири години на тиждень, то у нас ще плюс три години французькою. Тобто ми не повторюємо двічі одне і те саме, просто збагачуємо знання. А ось історію, географію у Франції викладають з першого класу, тому і тут також. Чи велике навантаження? Багато залежить від кількості дітей у класі, від професіоналізму вчителів. Наше завдання — максимум встигати на уроках і не завантажувати дітей домашніми завданнями.
У школі день розподіляється на три частини. Учні виходять на вулицю тричі на день. Як старші, так і менші. Відпочивають, добре харчуються. Це також один із суттєвих моментів. Адже як поїси, так і працюватимеш. Зарядка, фізкультура — обов’язкові. О 16.00 діти вільні. Для бажаючих працює школа творчості. Кожен обирає своє уподобання: карате, гімнастика, танці, театр. На дозвіллі — екскурсії в музеї, театри.
Від квітня — до вересня
У Тіфен проблем із дітьми не буває. Вона любить з ними працювати. Знаходить спільну мову, радіє, отримуючи результат.
Коли я завітала до школи, учні та вчителі готувалися до Міжнародного дня танцю. Мав бути відкритий урок. Останні приготування до вистави. Головні глядачі — батьки, друзі. Театр у школі чудовий, деякі міські позаздрять: вишуканість, стиль.
У найменших учнів урок триває 10–15 хвилин. У кожному класі свої куточки з календарем, адже все починається саме з нього. І так від класу до класу відчувається помітне зростання. Тому й чекають з нетерпінням меншенькі виповнення шести років, нагадують Тіфен, що вони вже дорослі, від квітня чекають вересня, аби перейти в старшу школу.
У школі — чудова бібліотека. Я не помітила комп’ютерів.
— За комп’ютерами вони встигнуть посидіти вдома,— запевняє мене директорка.— Принаймні я вважаю, що до дев’ятого класу їх не повинно бути. У нас головне, аби діти привчилися читати книжки. Учнів важливо навчити щось робити самостійно на уроках праці. Все, що можемо, у школі робимо своїми руками.
...У коридорі на столику два прапори. Ця школа — її життя. Тут навчаються її десятирічна Катерина й восьмирічний Антуан. Тут затишно й комфортно. Справді, хочеться до школи.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:
- ФОЛІАНТИ, З ЯКИХ НАРОДЖУЄТЬСЯ МУЗИКА
- ДОДАТОК ДО ДИПЛОМА
назад »»»