ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО БРАТІВ
ЗАКАРПАТТЯ ВІДЗНАЧАЄ 65-РІЧЧЯ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ З УКРАЇНОЮ
65 років ми, закарпатські українці, живемо разом із усім українським народом, який, долаючи труднощі й перешкоди, розбудовує нині свою незалежну соборну державу.
Шлях до возз’єднання був довгий і тернистий, насичений різними історичними подіями і поворотами, у тому числі трагічними. Нагадаємо, що до 1945 р. Закарпаття під різними назвами (часом і без назви) перебувало під владою різних країн і пережило принаймні п’ять змін політичних режимів і форм державності. Попри все це жителі гірського краю з давніх-давен мріяли про злуку з етнічними братами по той бік Карпат. І не тільки мріяли, а й активно боролися за це.
Джерела етнічної спорідненості
У дослідженнях багатьох істориків містяться твердження, що територія Закарпаття на рубежі X–XI ст. перебувала у сфері активного впливу Київської Русі, а пізніше значна її частина входила до складу Галицько-Волинського князівства. Це залишило глибокий слід у генетичній пам’яті тутешнього населення, яке в XI ст. опинилось під владою угорських кочових племен. Між іншим, виникнення етноніма «русин», «русини», який досі вживається подекуди як стара самоназва українців, також пов’язують з періодом Київської Русі.
Змінювалися політичні режими і кордони держав, під владою яких перебувало Закарпаття, посилювалися національні утиски, але корінні жителі зуміли зберегти свої народні звичаї, мову, культуру, почуття спорідненості з братами на Сході. Зокрема, це яскраво виявлялося в період існування дуалістичної Австро-Угорської монархії (1867–1918), до складу якої, крім Закарпаття, входили також Галичина та Буковина. Багаторічні зв’язки і спілкування з трудівниками цих регіонів переконували закарпатців у тому, що вони та їхні сусіди по той бік Карпат мають спірне коріння і належать до єдиного народу. Закарпатський письменник і громадський діяч XIХ ст. Олександр Духнович у вірші «Голос радості» писав:
Бо свої то за горами — нечужі:
Русь єдина, мисль одна
у всіх в душі...
А живем тут тим же серцем
і душой,
З тим же словом і во вірі
той самой.
Закарпатські діячі культури налагодили і розвивали плідні творчі зв’язки з Іваном Франком, етнографом Володимиром Гнатюком та іншими визначними діячами Галичини, які всіляко підтримували закарпатців у їхній боротьбі проти утисків з боку угорських шовіністів.
У вирі перемін
У жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія розпалася. На її руїнах виникла низка незалежних держав, серед них й Угорщина, у складі якої залишилось Закарпаття. Впродовж наступного періоду своєї історії наш край пережив чимало важких випробувань, не раз опинявся в центрі драматичних міжнародних колізій. Під впливом революційних подій в Росії та Україні закарпатські русини-українці активізували боротьбу за самовизначення. Буквально через місяць після розпаду Австро-Угорщини жителі гірського селища Ясиня та сусідніх населених пунктів обрали Українську народну раду, яка проголосила створення Гуцульської Республіки і вирішила добиватися приєднання до України. Це стривожило сусідню Румунію, і вона невдовзі окупувала східну частину Закарпаття, а діячів Гуцульської Республіки було ув’язнено.
Важливою віхою в боротьбі закарпатців за самовизначення стали всезакарпатські Народні збори, які відбулися в січні 1919-го в Хусті. Перший пункт ухваленої там резолюції повідомляв: «Всенародні збори угорських русинів-українців висказують бажання з’єднати всіх русинів-українців на заселених ними землях і прилучити їх до Соборної України». Того ж дня про це стало відомо у Києві. Тим-то в «Акті Директорії про возз’єднання всіх українських земель», проголошеному 22 січня 1919 р. у Києві на Софійському майдані, йшлось: «Віднині зливаються віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна в Одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, заради яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка».
Подальші історичні події змінили обстановку. Придніпрянська Україна стала радянською республікою, а західноукраїнські землі знову опинилися під владою сусідніх держав. Щодо Закарпаття, то воно без згоди його населення за міжнародним Сен-Жерменським договором (1919) було приєднане до новоутвореної Чехословацької Республіки. Передбачалось, що цей край під назвою Підкарпатська Русь отримає автономію. Однак минуло небагато часу, і закарпатський люд збагнув, що йому знову приготовлено становище упослідженого пасинка нової держави. Пізніше ситуація вкрай ускладнилася ще й тим, що під впливом світової економічної кризи в 1930-ті роки Закарпаття перетворилося на зону безробіття, небачених злиднів. Задля справедливості зауважимо, що в умовах Чехословаччини рівень демократії порівняно з попередніми режимами був вищий. Відповідно пожвавилося, набуло нового змісту суспільно-політичне життя. Виникла низка політичних партій, громадських організацій, серед них і Комуністична партія, яка швидко завоювала прихильність закарпатців. Найавторитетніші тутешні комуністи Іван Локота, Микола Сидоряк, Іван Мондок були обрані депутатами чехословацького парламенту, часто виступали там на захист трудящих. Водночас розгорнула активну діяльність національно-патріотична громадська організація «Просвіта». Ці дві політичні сили, попри ідеологічні суперечності, найактивніше захищали інтереси русинів-українців, пропагували ідею возз’єднання з Україною.
У 1938 році Чехословаччина під впливом внутрішніх суперечностей стала федерацією. Словаччина і Підкарпатська Русь отримали нарешті обіцяну автономію. В місцевого населення з’явилась надія на позитивні зміни в економіці та суспільно-політичному житті.
Однак наприкінці того ж 1938-го закарпатці стали жертвою чергової міжнародної змови. За рішенням так званого Віденського арбітражу західну частину території краю, в тому числі міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, було «повернуто» Угорщині. Автономний уряд Підкарпатської Русі, яка була перейменована на Карпатську Україну, переселився з Ужгорода до Хуста. На цій східній частині території краю виникла незвичайна ситуація. Різко зросла політична активність і національна свідомість населення, водночас у людей з’явилось почуття тривоги за долю рідної землі. З боку Угорщини почалися політичні провокації та напади груп терористів. Зважаючи на це, автономний уряд Карпатської України створив Організацію народної оборони «Карпатську Січ». Федеральна влада не перешкоджала формуванню цієї оборонної організації, але не поспішала видавати їй зброю.
Замість самовизначення — окупація
Незважаючи на винятково складну ситуацію, автономний уряд Карпатської України впродовж кількох місяців провів важливі реформи у народному господарстві, а також зумів успішно провести передбачені законом вибори до Сойму (парламенту) автономії. Переконливу перемогу на цих виборах, що відбулися 1939 року, здобуло Українське Національне Об’єднання (УНО). За цю політичну партію проголосувало 92,4 відсотка виборців. Почалась активна підготовка до першої сесії Сойму, який мав сформувати нові органи виконавчої влади, визначити завдання на перспективу.
Тим часом міжнародна ситуація дедалі погіршувалася. Після горезвісної Мюнхенської угоди (29 вересня 1938 р.) Чехословаччина постала перед загрозою розділення. Зокрема, в результаті цієї угоди Судетську область довелось передати Німеччині, частину Сілезії захопила Польща. А на Карпатську Україну дедалі зухваліше претендувала Угорщина. І тут сталися надзвичайні події, які викликали резонанс у світі й призвели до трагічних наслідків. 14 березня Сойм Словаччини проголосив незалежність своєї автономної республіки, відмежувавши територію Карпатської України від Чехії. Це означало розпад Чехословацької федерації зі столицею з Празі. Перед керівництвом Карпатської України постала дилема: діяти за прикладом Словаччини або здаватися «на милість» Угорщини. Уряд Августина Волошина вирішив піти першим шляхом.
15 березня 1939 р. депутати Сойму Карпатської України зібралися на свою першу сесію. Відкриваючи її, А. Волошин, зокрема, сказав: «Провидіння дозволило мені відкрити Перший Сойм Карпатської України словами Тараса Шевченка: «Встане Україна, світ правди засвітить / і помоляться на волі невольничі діти...»
Депутати обрали керівні органи Сойму, Президента Республіки (ним став Августин Волошин) і ухвалили два конституційні закони. У першому законі стверджувалось: «Карпатська Україна є незалежна Держава... Карпатська Україна є республікою на чолі з Президентом, обраним Соймом. Державна мова Карпатської України є українська мова. Барва державного прапору Карпатської України є синя та жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня. Державний гімн Карпатської України є «Ще не вмерла Україна».
На жаль, проголошення незалежності Карпатської України не врятувало її від трагічного фіналу. Реакційний уряд Угорщини за згодою фашистської Німеччини кинув проти цієї маленької республіки свою регулярну армію. Деморалізовані чехословацькі військові частини, які ще тут збереглися, відступали. Зате мобілізовані загони Карпатської Січі, в яких уже налічувалося понад 12 тис. молодих патріотів, відважно стали на захист рідного краю. Слабо підготовлені, при нестачі зброї, вони протягом кількох днів чинили героїчний опір військам агресора. Власне, це був перший збройний спротив силам, які пізніше розпочали Другу світову війну. (Вже у період незалежності нашої держави на Красному полі під Хустом, де відбулися найбільш кровопролитні бої, створено Меморіальний комплекс на честь полеглих січовиків, а Августинові Волошину 2002 р. посмертно присвоєно звання Героя України).
Угорські війська жорстоко розправились зі слабо озброєними захисниками Карпатської України. За період угорсько-фашистської окупації, що тривав тут більш як п’ять років, понад 180 тис. закарпатців було репресовано, 7,5 тис. утекли до СРСР, кілька тисяч — до Західної Європи. Тим часом на всій території Закарпаття (у тому числі на західній її частині, яку Угорщина за рішенням так званого Віденського арбітражу зайняла ще з 1938 р.) посилювалася боротьба, що мала антифашистський характер і часто узгоджувалась з планами і діями радянських військ. Партизанські загони руйнували комунікації ворога, стримували його дії на фронті, наводили радянську авіацію на важливі військові об’єкти ворога тощо. Їм активно допомагали тисячі підпільників. Усе це сприяло просуванню частин Червоної армії.
Від визволення — до возз’єднання
На початку жовтня 1944-го війська 4-го Українського фронту, подолавши в Карпатах укріплення так званої лінії Арпада, ступили на територію Закарпаття. У запеклих боях при підтримці місцевих партизанів вони швидко відтісняли фашистські полчища на Захід. Нарешті всю територію краю було повністю очищено від загарбників. Як безпосередній свідок тих і подальших подій свідчу: закарпатці зустрічали радянських воїнів-визволителів як рідних і найдорожчих братів. Сам факт визволення наші краяни пов’язували з остаточним вирішенням своєї долі.
Можливості вимальовувалися такі: повернутися до складу відроджуваної Чехословаччини, куди Закарпаття юридично все ще належало, або добиватися возз’єднання з Радянською Україною. Закарпатські русини-українці вирішили обрати другий варіант. Унікальний факт: не будучи ще громадянами СРСР, понад 20 тис. закарпатців (у їх числі й мій батько) добровільно вступили до лав армії-визволительки. Вони, як і всі наші люди, прагнули швидко доконати ненависного ворога і розпочати нове мирне життя. На жаль, не всім нашим добровольцям пощастило дожити до перемоги: 4776 чоловік загинули на фронті.
Поки на Заході тривали важкі бої з фашистами, у всіх містах і селах визволеного Закарпаття були створені тимчасові органи місцевої влади — Народні комітети. Сформувалось тимчасове територіальне автономне утворення під назвою Закарпатська Україна. Люди з нетерпінням очікували рішучих кроків від тимчасових органів влади.
І ось 26 листопада 1944 р. у Мукачевому відбувся І з’їзд Народних комітетів Закарпатської України. З’їзд обрав Народну Раду, ухвалив важливі рішення, спрямовані на відновлення зруйнованого війною господарства краю тощо. Головним документом з’їзду був Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. В заключній частині цього історичного документа зазначалось:
«Спираючись на непохитну волю всього народу, висловлену в петиціях і постановах робітників, селян, інтелігенції і духівництва всіх міст і сіл Закарпатської України про возз’єднання з Радянською Україною, Перший з’їзд Народних комітетів усієї Закарпатської України постановляє: 1. Возз’єднати Закарпатську Україну зі своєю Великою матір’ю — Радянською Україною і вийти зі складу Чехословаччини. 2. Просити Верховну Раду Української Радянської Соціалістичної Республіки і Верховну Раду Союзу РСР включити Закарпатську Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки...».
Упродовж кількох наступних місяців текст Маніфесту був обговорений у всіх закарпатських містах і селах, де його особистими підписами схвалили близько 300 тис. людей — практично все доросле населення краю. Це стало вагомою підставою для початку переговорів між урядами Радянського Союзу і Чехословаччини про подальшу долю Закарпаття. Переговори завершилися 29 червня 1945 року підписанням у Москві Договору про Закарпатську Україну. Суть цього Договору викладено в його першій статті, де, зокрема, говориться:
«Закарпатська Україна (що носить, згідно з Чехословацькою Конституцією, назву Підкарпатська Русь), яка на підставі Договору від 10 вересня 1919 року, укладеного в Сен-Жермен ан Ле, увійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької Республіки, возз’єднується в згоді з бажанням, проявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Сторін, зі своєю споконвічною батьківщиною — Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Після ратифікації Договору обома державами було утворено Закарпатську область із центром в Ужгороді.
Так закінчилась довга боротьба закарпатців за злуку з етнічними братами на Сході. Вони назавжди повернулися до своєї великої родини, в якій колись відсталий край досяг неабияких успіхів в економіці, освіті, культурі, науці. Хоч наймолодшу область України не обминули сталінські політичні репресії, примусові методи колективізації, інші негативні явища радянського періоду, а згодом неабиякі труднощі перехідного періоду, дата возз’єднання з Україною для переважної більшості закарпатців була і залишається найсвітлішою сторінкою в багатовіковій історії краю.
Іван СІДЕЙ, Ужгород
також у паперовій версії читайте:
назад »»»