ПОДОРОЖ У ЧАСІ Й ПРОСТОРІ
Обминувши довкруж узористої вежі вранішній Пирятин і перескочивши міст через заклечаний очеретами Удай, наша автівка вивернула на прямий шлях до самих Чорнух — родинного гнізда Григорія Сковороди. З першої версти потонулої в зелені дороги заніміли від неймовірної краси. Таке буває не щороку: ми попливли у хвилях білосніжного акацієвого цвіту, що висвітлив саму дорогу й хмари над нею. Придорожні акації, напруживши всю свою природну силу, квітували густо, запашно й шалено...
На перекотах акацієвих хвиль в’їхали до Чорнух і, зав’язавши дорожньою петлею Покровську церковку, що веде свою назву ще зі сковородинських часів, випірнули під козацьким селом Ковалі. І одразу ж на гребінь пагорба, з якого збігає вниз маленькими дубками сковородинський гай.
Заклали цю діброву в жовтні минулого року всеукраїнською громадою: приїхали кияни й полтавці, переяславці й харків’яни, дружно прийшли земляки-чорнушани. Боже, яке то було радісне свято! Тож ми не могли тепер не приїхати, не провідати найперше молодий дубок Сковороди, а навколо нього ще 299 молодих дерев — усього триста на честь майбутнього 300-річчя від дня народження філософа й поета. Це при тому, що кожному з нас довелося шукати шпаринку в спресованому щоденними справами часові.
...Коли головний редактор газети «Дзеркало тижня» Володимир Мостовий у дорозі несподівано прочитав уголос для себе й для нас рядки Редьярда Кіплінґа:
Моряк забудет моря соль,
Солдат забудет битву,
Масон забудет свой пароль,
Монах — свою молитву.
Влюбленный — о том,
что он любим,
Красотка — о новом браслете,
Еврей забудет Иерусалим
Прежде, чем мы — о газете,
я зрозумів, як непросто було йому залишити хоча б на день своє улюблене й вимогливе дитя — тижневик. Та покликав Сковорода...
Директор видавництва «Криниця» Леонід Андрієвський буквально відірвав себе від макетного столу, на якому розкрилились аркуші унікальної книги «Художники Києва», і о сьомій ранку наступного дня чекав нас на станції метро «Чернігівська» із пачкою книг для Чорнухинської школи. Полонив Сковорода...
Клейнодець генерал-отаман Українського козацтва Іван Орендочка саме упорядковував свою багату колекцію козацьких регалій, але відклав на день свою орденоносну справу і приєднався до нас у подорожі до Чорнух. Заворожила людина, яка не мала жодної нагороди,— Сковорода.
Одному мені не було труднощів для збору, дорога — мій природний стан, я завжди в дорозі — на колесах або й подумки, а до Чорнух летів на крилах. Бо знав, що біля сковородинської криниці над сковородинською дібровою нас чекає головний садівник, голова районної ради Микола Кривчун. Бо вже чув запах козацької каші, над якою чаклували Лідія Лець, керівник відділу культури й туризму райдержадміністрації, й Тетяна Гринь, співробітниця музею Сковороди.
Усі ми зустрілися на згірку, на вінці діброви, під тією ж акацією, що квітує. Розпитую, як перезимувала наша діброва, як зустріла весну. Микола Омелянович розповідає, а ми бачимо підтвердження його словам: під високою сніговою ковдрою нинішньої зими молоді дубочки перебули, немов у льолі, а зараз приснули до світла, тужавіють, набираються сили. Згори видно, як уся діброва вільно дихає, радіє сонцю, добрим людям.
А далі на моїх очах ясниться зворушлива картина. Микола Кривчун з онучкою Олею за руку підходять до дубка самого Сковороди, забраного в захисний трикутник із дерев’яних рейок. Торкаються зелених листочків... Сковородинський дубок ростиме разом з Олею, з часом зрівняється з нею, далі пережене її й стане зеленим патріархом усієї сковородинської діброви. Люди приходитимуть до нього зі словами Сковороди: «О діброво! О зелена! О мати моя рідна!»
...На ґанку чорнухинської школи нас зустрічає її директор Любов Саражин. За минулих відвідин Чорнух наш спільник по сковородинських справах Борис Войцехівський запропонував відкрити в школі світлицю двох геніїв — Сковороди й Шевченка — і передав для неї фотокопії шевченківських рукописів «Заповіту», «Розритої могили», «Холодного яру» та інших поезій, фотокопії акварельних малюнків і настільний бюст молодого Кобзаря.
Ми в школі хотіли лише дізнатися, як започатковується світлиця, найперше, чи знайшлася для неї окрема кімната, і якою ж була наша радість, коли Любов Андріївна розчинила перед нами двері й запросила до любовно облаштованої світлиці, наповненої творами Сковороди й Шевченка, з їхніми портретами на стінах, прикрашеними гарно розшитими рушниками. Звичайно, ми поповнили шкільну експозицію цінними виданнями про дорогі нам імена.
Через годину, за духовитою козацькою кашею на краю діброви, нас наздогнала сім’я киян: молодий скульптор Денис Дідур і його дружина Ольга, архітектор, із маленькою донечкою. Вони побували в садибі Сковородів, примітили місце на зеленому моріжку перед батьковою хатою, де міг би постати бронзовий хлопчик Гриць. Щоправда, подалі не менш привабливим місцем для скульптури виявилася Горлова гора, що за річкою Многа, звідки відкривається неймовірний простір аж до самого Дніпра, і звідки 12-річний Сковорода вирушить до Києво-Могилянської академії.
Ми приїхали до Чорнух на хвилі святкування 65-річчя Перемоги і теж не могли не відвідати трагічне урочище «Шумейкове», де... потрапили в 20 вересня 1941 року. Тут, у глибоких лісових яругах, прийняв останній смертельний бій з фашистами командувач Південно-Західного фронту генерал Михайло Кирпонос зі своїм штабом.
Директор філії Лохвицького краєзнавчого музею «Шумейкове» Віталій Заліський розповів, як він із товаришами у 1976 році споруджував меморіал героям оборони Києва: «Ми власноруч обшарили кожний горбочок, окопчик, кущик і виносили останки загиблих нагору, де заклали святу братську могилу. Тепер над нею стоїть відважний солдат-воїн з гвинтівкою наперевіс». Уразили свідоцтва про останні години життя командувача: Кирпонос двічі відмовлявся від пропозиції ставки прислати за ним літак і до кінця розділив долю своїх солдатів...
Хай там як у Чорнухах нас притискував час, на зворотному шляху додому ми завжди завертаємо до Удаю, який у цих місцях особливо красивий і таємничий. Цього разу опинилися в гостинах голови Курінської сільської ради Володимира Голуба. Річка Удай біля сіл Курінька й Скибинці — видовище несподіване та неймовірне. Стоїш на березі й очам не віриш: перед тобою залиті водою, помережані очеретами плавні аж до самої Лубенщини.
На річковому березі біля вогнища, на якому достигає юшка, думаєш легко й далеко. І в завтра, а ще більше в минувшину. Володимир Голуб нагадав, що в часи Хмельниччини в Куріньці стояла козацька сотня, от би розшукати її сліди й поіменно сотника, славних вояків. І дивиться в бік свого сусіда генерала-отамана. Вже в Києві я переконався: Іван Орендочка дочувся прохання. Знаючи сильну вдачу колишнього моряка Балтійського флоту Володимира Голуба, можу сказати: восени, на Покрову, берегом Удаю, рідними селами промарширує курінська сотня наших днів. І полине над Удаєм:
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі...
Дозвольте, пане сотнику, стати в козацький стрій!
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ПАНФІЛОВЦІ: ЯК БУЛО НАСПРАВДІ
- ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ «ВІКІПЕДІЇ»)
назад »»»