ЛІЛІЯ МАКСИМЕНКО: «ПИСЬМЕННИК ДАРУЄ ТЕ, ЩО ЧИТАЧ ЗАБУВ»
«Перо Маат» — у цій книжці шокує все, починаючи від обкладинки, на якій використано фрагмент однієї з кращих картин Сальвадора Далі.
У колоритному письмі Лілії Максименко — оголена правда, яка припалює рани, щоб вони не гноїлись, а загоювались. Не сюсюканням чи менторством, а жорсткою відвертістю власних прозрінь, совісністю вона лікує душу читача. Екзотичну назву книзі про наше українське буття, його повітря, психологію, «дав» ключовий твір «Перо Маат» (Маат — єгипетська богиня істини, правосуддя і гармонії, учасниця створення світу), в якому є фраза: «Навіть думка про гріх переважить на терезах правосуддя перо Маат».
Лілія Максименко як письменниця піднялася над копирсанням у життєвих драмах (хоча їй вдається щоденниковий, сповідальний стиль) до висот усвідомлення сенсу буття, який відкривається тим, хто здатен у жорнах страждань, помилок, нещасть удосконалюватись. Вона пише про простих людей велично, трагедійно. Так писали Григір Тютюнник та Василь Шукшин... Максименко ніби кричить-шепоче, що ніхто не дасть нам десятків років на те, щоб збагнути прості моральні істини. Чи зрозуміємо ми, що тільки всередині нас і від нас — добро й зло, любов і ненависть, свобода й рабство? Чи обставини, що склалися, все ще недостатньо екстремальні й ми чекатимемо нових криз і катастроф, нових нещасть і принижень?
Про що ще пише Лілія Максименко? Про можливість щастя, для якого, виявляється, не так уже багато й треба. Для старенької Серафими Порфиріївни («Портфелівна») сенсом життя є стара хата й чужі діти-помічники, які її шалено люблять. У новелі «А на ранок — убила» «Марина зрозуміла, що й стадіонів, вокзалів-фестивалів у її житті більше не буде. Вона — жінка, якій нікого, окрім так по-дурному втраченого чоловіка, вже не треба». Третя героїня, Петрівна («У патологоанатома — весілля»), «раділа з того, що вранці здогадалась обірвати кущі пізньої хризантеми, померзли б до завтра — думала. Петрівна ще не знала, що «клумбу», яка яскравіла в кутку її хати, доведеться розподіляти на дві могилки».
Має рацію Василь Шкляр, який відгукнувся на прозу Максименко так: «Мало кому вдається перетнути межу, за якою прозирає темна безодня світлої душі». Щоправда, тим, хто метушиться між Канарами й Багамами, «Ролс-Ройсом» і «Феррарі», ці глибинні людські цінності, певно, будуть незрозумілими.
Ні, я не хочу сказати, що Максименко — співець старих хат і розпачу на тлі сільських краєвидів. Вона для цього занадто сучасна, і психологія її письма сучасна, іноді модернова: кліпова, рвана, калейдоскопічна, але не поверхнево-строката, коли від блимання «потоку свідомості» паморочиться в голові, бо змісту насправді кіт наплакав. Максименко докопується до джерел нашої підсвідомості. Особливістю її письма є те, що воно обпікає читача здогадом «Та це ж про мене!» Від можливості побачити себе істинного нині затуляється чимало людей, бо — страшно. А від того дедалі страшніше жити в суспільстві, де люди також не бачать одне одного, бо зациклені на власних амбіціях. Лілія Максименко — це і є можливість зазирнути в себе, щоб побачити ближніх, посвітліти душею та сповнитися радістю, що світ все ж таки прекрасний! Для цього треба лише позбутися пекла у власній душі. І один із ненайгірших засобів — «заземлити» громи й блискавиці іронією.
— Пані Ліліє, знаю, що Ви відбулися в журналістиці, пройшовши шлях від спецкора до головного редактора двох журналів і двох газет, не оминули увагою телебачення. Викладали у виші філософію й соціологію. Досконало вивчили видавничу справу, працювали друкарем, розповсюджувачем, головним редактором потужного видавництва. Тепер ось вирішили спробувати письменницького хліба. А до всього ж маєте добру сім'ю й трьох славних дітей.
— Можливо, нині завершила черговий життєвий цикл і потребую нової спіралі, бо протягом життя чим тільки не займалася. Якоюсь мірою це було самоствердження. Тепер я усвідомила, що не потребую чийогось схвалення, виконавши програму-мінімум, можу собі дозволити робити те, що мені хочеться. А хочеться мені, даруйте за патетику, зробити щось справді корисне для України. Написати, приміром, добру книгу, чи створити потужну систему розповсюдження для мільйонів потрібних творів, якої досі немає в Україні. Я за характером люблю зміни, люблю їздити, коли біля мене несхожі люди й мені ненудно.
— Зосередьмо увагу на Вашій творчості. Не хочу Вас втягувати в бухгалтерію, але щоб сказали, якби почули: «Чого ж у прозі Максименко більше: автобіографічного чи вигаданого, пережитого чи фантазії?»
— Вигаданого нема нічого. Кожну дрібницю я пережила. Інша річ, що не все лише моє, це також життя моїх знайомих, друзів, побачене, почуте, я об'їздила практично всю Україну, за кордоном теж бувала. І коли бачиш цікаве, ти, звісно, не знаєш, чи воно тобі потім знадобиться, до чогось приведе, та ось сідаєш писати — й усе чіпляється одне за одне. Правда, коли згодом перечитуєш, розумієш: щось не те. Тоді починаються муки творчості, й ти думаєш: ага, ось тут треба замінити одне слово, а тут — все речення. Мене іноді запитують: «А скільки ви пишете на день?» Інколи багато, бо звикла до цього, ще працюючи в журналістиці. А трапляється так, що не сплю всю ніч, аби знайти одне-два слівця. Власне, жодну деталь, нюанс, не переживши, не викладеш на папері так, щоб вірили. І знаєте, була вражена реакцією деяких своїх приятельок, які говорили: «Як ти могла так відверто написати про себе, така щирість неймовірна, шокуюча. Як не побоялася?» У таких випадках кажу: «А ви ж не побігли викликати міліцію, як ми були на спектаклі «Про мишей і людей», щоб та забрала Бенюка, який на сцені «вбив» Хостікоєва». Там театр, в мене — книга. А вірять — отже, добра книга. І хоч я людина абсолютно не марнославна, мене, зізнаюсь, тішить, що мою прозу деякі з дорослих людей сприймають, наче діти, які й у телевізор ладні кричати зайчикові, щоб він остерігався злого вовка. Якщо вірять, то вдалося зачепити найінтимніші струни душі.
Нині правду говорять дуже мало. І я можу назвати шокуючі теми, котрих не торкнулася в цій книзі, але про які обов'язково треба написати,— про події й людей, яких я бачила, пропустила через серце. І, можливо, мені знову скажуть: «Ага, ти пишеш про себе».
Дехто мені закидає щодо оголеної жінки на обкладинці моєї книги, але якщо мистецтво не шокує, то воно взагалі ніяке.
— Це, певно, дорікають ханжі. Загалом, на книжкових розкладках чого тільки не побачиш, інколи відверту порнографію, до якої Далі чи Ван Гог, фрагменти картин яких використали для ілюстрації «Пера Маат», слава Богу, не відносяться. Головне ж — на сторінках. Особливість Вашої прози — сповідальність, тому читачі вважають: «Та це ж про мене!» Ви ніби вивертаєте себе, напрочуд щиро, дивно. Я коли прочитав, подумав із захватом: «Ух, яка густа, колоритна, не по-жіночому жорстка проза». Щоправда, потім виникла підступна думка: «А може, це прийом?»
— Ну звичайно, прийом. Це ж не я вигадала, що життя — театр. Мені цікаво писати по-різному. Наприклад, «Перо Маат» або ж «У патологоанатома — весілля» написані у різному ключі. Щоб продемонструвати, що вмію гратися (думати, співпереживати!) ще й поетичним словом, помістила в книзі кілька своїх віршів. Мрію написати дуже веселу книжку. Вже було й зібралася, але... не складається. На часі два романи, які відбирають у мене ночі. Один із них про девальвацію друкованого слова. Збираюсь поєднати в ньому документалістику, фактів, слава Богу, знаю чимало, з детективним сюжетом. За формою викладу — це робота саркастичного плану, можливо, фейлетонного. Хоча чи можна сказати — фейлетонного, якщо це все переболіло: йтиметься про те, як нищили українську пресу. Я взяла останні два десятиріччя, те, в чому сама задіяна, але вже бачу, що, можливо, будуть відступи у часі.
— Екскурси в «радянщину»?
— Не тільки в неї, можливо, й глибше, до першодрукаря Івана Федорова. Він помер, до речі, в борговій ямі й досі не похований. Я аналізую, кому, скажімо, було вигідно, щоб нинішня ситуація в журналістиці стала такою, як вона є — в нас засилля російськомовних газет, суто російських видань. Або чому преса не доходить до сіл, до регіонів? Чи це просто наше безголів'я, чи продумана ідеологія. Ще один роман-біографію пишу в співавторстві, й буде він про досі не відомі факти, зібрані в архівах трьох країн, з життя дуже відомої в нас людини.
— І написання таких різних романів вдається поєднувати?
— Пишу вночі, бо вдень мушу працювати у видавництві. І ніколи наперед не знаю, до якого з комп'ютерних файлів мене вночі потягне. Окрім цього, вважаю, кожний наступний твір письменника має бути геть несхожим на попередній. Я знайшла підтвердження своїм міркуванням, коли перечитала давнє інтерв'ю з Павлом Загребельним, там мені два постулати сподобалися. Перший: у заголовок було виведено його фразу: «Найголовніше — це незалежність». Другий: «Не можна повторювати самого себе. Якщо ти вже щось написав, то нове мусить бути не лише за змістом, а й за формою інакшим». Мені часто доводиться стикатись із таким. Графомани приходять (нагадаю, що нині я головний редактор видавництва) і кажуть: «Ну ви ж подивіться, яка тема! Ну про це не можна не написати! Це треба друкувати!» Ну і надрукуєш... І що? А хто його читатиме? Тобто зміст (зокрема актуальність) і довершена форма нероздільні. Отже, якщо берешся за якусь іншу тему, то має бути інша форма. Мало того, ти мусиш не повторювати себе й інших, бо якщо повторюєш, ти не письменник. А якщо не письменник, то для чого братися за писання? Навіть якщо ти більш-менш здатний жонглювати словами, тоді йди в журналістику, там є соціальне замовлення, там можливе трішечки інше, там треба мати більше соціальної мужності й рішучіше ухвалювати рішення. З іншого боку, якщо говорити про завдання нинішньої журналістики, то не треба зациклюватися на «політичних Бермудах»: Секретаріат Президента — Верховна Рада — Кабмін. Є чимало інших важливих тем, зокрема, чому б не поїхати кудись у глибинку.
— Що для письменника є важливішим: мова чи сюжет?
— А для співака? Голос чи музика, слова пісні? Комусь і хочеться заспівати, й знає про що, а як голосу не маєш, то й на сцену не варто лізти. Якщо письменник не володіє інструментом мови, її найтоншими нюансами — не варто братись. Звісно, добре, коли журналіст непогано володіє мовою, але там зовсім інше завдання. От нещодавно я з насолодою читала й перечитувала «Роман юрби: хроніка безперспективної вулиці» Валерія Шевчука. Про що конкретно цей роман? А, власне, ні про що — про щоденне буття мешканців пересічної приміської вулички. Але цю книгу можна розкрити на будь-якій сторінці й отримувати задоволення, читаючи абзац за абзацем.
— Смакуючи мову.
— Так, смакуючи мову й помічаючи все, що там відбувається, згадуючи, що ти давно забув. Саме пригадування і є тим, що письменник мусить подарувати людям. Бо забувається не лише щось погане (це рятує людину), а й хороше. Та потім навіть погане ти пригадуєш уже в якомусь іншому ракурсі. Письменник, переповідаючи людям певні речі, рятує й себе, інколи навіть від божевілля, бо накопичується дуже багато драматичного. А якщо не накопичилось, тоді писати не треба.
Я помітила, як взагалі важко пишуть літератори, адже знайома з багатьма із них. Як правило, писання — це мука.
— А не солодка мука?
— Можу сказати, що не солодка. Хоч і є в тому якісь елементи творчого задоволення, але вони не превалюють. Тим паче, що нині не пишуть заради грошей, це навіть смішно. Хоч хтось може й казати: «Мої книжки продаються». За нинішніх накладів, за того, що письменники змушені давати гроші на видання власних книжок, через те, що ніхто не займається розкруткою, практично немає критики, книготоргова мережа ніяка. Я цим займалася, знаю. А ще в нас зовсім «відірвана» провінція, і в культурному, і в економічному сенсі. Отже, провінційні поети, прозаїки, критики теж відокремлені від столиці. І якщо держава навіть виділяє якісь кошти чиновникам, і ті невеличкими накладами (прихопивши «відкати») друкують двісті-триста примірників, то це гротескує ситуацію, бо ті книги навіть не можна продавати, вивозити за межі області. Хіба що автор ходить із примірником, усім показує, мовляв, ось у мене книжка вийшла.
Якщо ми маємо якихось відомих письменників, то це рудимент радянської епохи. Я не маю на увазі, що письменник — рудимент, бо є майстри дуже визначні, видатні, яких треба читати й наслідувати, але вони були розкручені саме завдяки тим великим накладам, які колись друкувались. Хоч яка була система, хоч як вона ідеологічно випалювала творчість, але доносила письменника. А нині хаос, і в тому розгардіяші серед «українських поетів» має шанс прославитися хіба що... Антон Чехов.
— Верхи не хочуть підтримувати українську книжку, низи не хочуть читати. Ситуація із книговидавничою справою жахлива. Що ж тоді спонукає особисто Вас писати? Ви чітко розумієте, що написане насилу пробиватиметься, однак галерно «тягнете» одразу три твори.
— Ви знаєте, ніколи не хотіли ні верхи, ні низи. Завжди знаходились якісь дивні люди-ентузіасти. Зрозуміло, що одиниці не здатні переломити сіру масу. Однак інколи ще накопичується критична маса з людей мислячих. Навіть бувають сплески, згадаймо характерний приклад — шістдесятництво: всі почали писати. Це розповсюдилося, як епідемія. Люди захопились поезією, бардами. А нині «реанімувалася», перепрошую за таке слово, Ліна Костенко, й усі кажуть: «О, вона неперевершена. Ми інше не читали, але про це щось пам'ятаємо. Може, навіть і її не читали, та все одно це добре». А якщо всі говоритимуть, що не лише Ліна Костенко добре, якщо читатимуть десять, двадцять, сотню гідних імен, тоді ми житимемо в іншому суспільстві. І, дай Боже, будуть тисячі імен. А для цього кожен із письменників мусить орати свої перелоги.
— Нині є популярними, модними автограф-сесії на книжкових виставках: автор презентує свої книжки, спілкується з читачами. Уявімо, що до Вас на якійсь виставці підходить незнайома людина й запитує: «От скажіть, шановна письменнице, про що Ваша книжка? В чому полягає її основний пафос, зміст? З якого дива я мушу її купувати?»
— Для мене навскидь є дві відповіді. Не буду оригінальною, покладуся на Василя Шкляра, він на презентації свого роману «Чорний Ворон» на це запитання, не довго думаючи, відреагував: «Як про що? Звичайно, про любов?» Всі варті уваги твори — про любов. Сподіваюсь, у мене також. Бо якщо немає любові, то немає життя. А якщо немає життя, то для чого нам література? Я пишу тільки про любов. Ну й про смерть, оскільки вони ходять поруч.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»