НОВІ «ГАРЯЧІ ТОЧКИ»
Стимулом змін, що відбуваються на Близькому Сході, є новий гравець на полі: Іран швидкими кроками прямує до виробництва власної атомної бомби. Ні економічні санкції, явно порушені державами, які отримують зиск від торгівлі з Тегераном, ні грізні погрози США не вплинули на іранську політику і, напевно, не заспокоїли сунітські арабські країни, які бояться зростання ісламського фундаменталізму.
Ще донедавна епіцентром зацікавлення був ізраїльсько-палестинський спір і всі пов’язані з цим наслідки. Проте чим більше безрезультатними стають багаторічні мирні переговори, тим нижчий є курс цього конфлікту на біржі світової громадської думки. Навіть арабські держави поступово відмовляються у своїй риториці від словосполучення «сіоністська експансія». На порядку денному — проблеми, які безпосередньо торкаються їх подальшого існування. Цього не змінить навіть штучний конфлікт навколо так званої «Флотилії свободи».
Найбільш симптоматичною є єгипетська ініціатива: від кількох тижнів інженерні війська відгороджують цю державу від палестинської зони Гази залізобетонним муром, укопаним у землю на 18 м, тому перерва блокади на деякий час у зв’язку з подіями навколо «Флотилії свободи» — лише жест для заспокоєння громадської думки. Конструкція муру мусить ліквідувати будівництво тунелів під кордоном, через які бойовики «Хамасу» імпортують зброю, водночас експортуючи ісламський фундаменталізм (ідейних емісарів, заколотницьку літературу й терористів, які б’ють по одному з найважливіших джерел єгипетського доходу — туризму). Рух через тунелі зміцнював «Братів мусульман», найгрізнішу опозицію 82-річного Хосні Мубарака, котрий прагне висунути своїм наступником на крісло у каїрському президентському палаці сина Джамала.
Одночасно іранська «Революційна гвардія», озброєний загін аятол, жорстоко придушує кожний порив опозиції. А ще зовсім недавно Іран, на той час без атомної зброї, був островом у сунітському морі. Тепер ніхто не байдужий, коли Алі Хаменеї та Махмуд Ахмадінежад ведуть свою країну шляхом колізії, нині з арабськими сусідами, а завтра, можливо, з усією західною цивілізацією.
У результаті цих драматичних змін Америка починає озброювати прихильні Заходу арабські держави. Через Атлантику до єгипетських портів пливуть кораблі з сучасною зброєю. Вартість поставленого озброєння перевищує два мільярди доларів. Крім того, Сполучені Штати посилають до Йорданії ракетні установки і протитанкові ракети, а Об’єднані Арабські Емірати очікують на поставку бомб із лазерним наведенням та бомб, що пристосовані для руйнування бетону.
США до обрання Барака Обами завжди інформували єврейську державу про такі трансакції з арабськими країнами. Цього разу Пентагон мовчить. Інформація надійшла до Єрусалима завдяки витокам із грудневих дискусій у конгресі, який відповідно до чинного законодавства затверджує (або ні) кожну трансакцію з продажу зброї за кордон. Різка зміна неписаної, але завжди дотримуваної традиції викликала в Ізраїлі зрозумілу стурбованість. Вона стала першим сигналом відмінних пріоритетів на змінній політичній мапі простору між Тигром, Євфратом, Середземним морем і Перською затокою.
Майже зненацька на карті з’явилась нова «гаряча точка»: найбідніший, практично забутий двадцятимільйонний Ємен. Америка ставиться до нього, як до гнізда тероризму «Аль-Каїди», а Саудівська Аравія вбачає у заколотниках, котрі діють на півночі Ємену, безпосередню загрозу для монархії. Досить глянути на карти регіону, щоб переконатись, як легко можна у цій прикордонній пустельній місцевості переходити з однієї країни до іншої. Тому саудівці вислали у цей регіон експедиційний корпус для боротьби з потенційними емісарами Ірану, а саудівські літаки підтримують єменську армію у боротьбі з шиїтськими фанатиками. Король Абдулла бін Абдул Азіз боїться, що Іран планує розширити диверсійну діяльність на територію його королівства. Через це здійснюється саудівська блокада узбережжя Ємену, щоб спинити контрабанду іранської зброї.
Якщо країни регіону Перської затоки та Йорданія інтенсивно озброюються, то передовсім зі страху перед амбіціями Ахмадінежада. Ця нова потуга не тільки формує нову політичну карту Близького Сходу, а й нову свідомість. «Нью-Йорк Таймс» недавно опублікував останню доповідь американської розвідки, у якій, на відміну від попередніх, прогнозують, що Тегеран володітиме атомною зброєю найпізніше у 2012 році.
В Ізраїлю повідомлення не викликало страху. Політики і генерали у Єрусалимі добре розуміють різницю між самовдоволеною антисіоністською риторикою і дійсністю. Іран вважається державою, яка керується раціональними засадами. Атомна війна означатиме повне знищення обох держав. До такого вирішення ідеологічного конфлікту (бо територіальних проблем між обома державами немає) не захочуть допустити навіть аятоли.
На початку року міністр закордонних справ Ізраїлю Авігдор Ліберман оголосив, що поки його партія перебуває у складі коаліції, Туреччина не зможе виступати посередником у конфлікті з Сирією. Лібермана обурили критичні зауваження прем’єра Ердогана щодо дій Ізраїлю у зоні Гази. Для надання декларації відповідного значення він скликав у Єрусалим послів Ізраїлю з усього світу. Конференція дипломатів викликала іронічну усмішку у більшості її учасників, бо навіть кожна дитина знає, що Ліберман давно не формує ізраїльську зовнішню політику. За нього це роблять прем’єр Беньямін Нетаньяху і міністр оборони Егуд Барак. Анкара взагалі зустріла декларацію Лібермана байдуже.
Останні п’ять років від часу все ще нерозслідуваного вбивства (приписуваного сирійським агентам) ліванського прем’єра Рафіка аль-Харірі діалог між нинішнім прем’єром Лівану Саадом аль-Харірі та президентом Сирії Башаром аль-Асадом обмежувався нецензурними висловами. Незважаючи на те, що у нього більшість у парламенті, Саад аль-Харірі протягом багатьох місяців не міг ухвалити жодного рішення, оскільки міністрам від «Хезболли» належало право вето.
Конференція у Досі (столиці Катару), скликана у 2008 році, нібито поєднала пересварені за багато років політичні фракції, але насправді паралізувала нормальне функціонування урядової адміністрації, бо з 30 міністерських портфелів вона дала опозиції одинадцять. Таким чином, контрольний пакет отримав Гассан Насралла, лідер «Хезболли», шиїтської терористичної організації, яка в очах колишнього президента США Джорджа Буша була однією з ключових ланок «осі зла».
Так було до кінця грудня 2009-го, коли Саада аль-Харірі запросили в палац Тішрін, у якому диктатор Сирії звик приймати найважливіших гостей. Візиту передувало відкриття сирійського посольства у Бейруті та ліванського у Дамаску. Дипломатичні відносини встановлено через 29 років після їх розриву і багаторічної присутності сирійських військ на території Лівану.
2010-й і наступні роки несуть зміни, які можуть здивувати коментаторів і політиків, що дотримуються закостенілих поглядів. Туреччина почне конкурувати з Іраном та Єгиптом за «пальму першості» на Близькому Сході. Натомість в Іраку після виведення американських військ у 2011 р. розпочнеться жорстка боротьба за владу. Проте внутрішні суперечки у цій країні нічим не порушать нової рівноваги сил у регіоні.
також у паперовій версії читайте:
- ЗМІНИ НА ПОСАДІ ГОЛОВНОГО РОЗВІДНИКА США
- НАТО: ШЛЯХИ РОЗВИТКУ
назад »»»