СОЛОДКИЙ СПІВ СВОБОДИ
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА — 300
Мандрівні шляхи Григорія Сковороди пролягали широкою горизонталлю: від Києва на захід — на Львів, Братиславу, Прагу і далі, якщо вірити старим енциклопедіям, на Італію і Францію, а від Києва на схід — на рідні Чорнухи, Лубни, на Харків, усю Слобожанщину з коротким звивом на Білгородщину. Але одного разу, під час навчання в Києво-Могилянській академії, його дороговказ спрямився вертикально і повів Григорія по карті вгору, на північ,— через Глухів, Орел, Москву, Новгород — на імператорський Санкт-Петербург.
Із академії— у царську капелу
Чому виділяю окремо гетьманську столицю Глухів? Саме тут за гетьмана Данила Апостола була відкрита музична школа, яка готувала співаків для придворної капели в Санкт-Петербурзі. Студент Могилянки Григорій Сковорода успішно пройшов конкурсний відбір, який проводив у Глухові «її імператорської величності півчий басиста Гаврило Головня», і новоспечений хорист, альтист Сковорода разом із п’ятьма відібраними до царського хору товаришами в грудні 1742 року прибув до Північної Пальміри.
Отже, перед нами неблизький маршрут до Санкт-Петербурга. Хто мені допоможе у північній столиці знайти сліди півчого Сковороди?
І я звернувся до свого колеги по Шевченківському комітету Анатолія Качана. Анатолій — талановитий дитячий письменник. Його вірші захоплюють дітей, не байдужі до них і батьки. Саме ці поетичні творіння вивели Качана в лауреати престижної державної премії імені Лесі Українки.
Та не тільки своїм поетичним даром відомий Анатолій. Він має ще й рідкісний хист людського спілкування, справжній талант дружби. Якщо захочете познайомитися з кимось із письменників, художників, акторів, звертайтеся до нього — наступного дня ви вже розмовлятимете втрьох у редакції, майстерні, а то й за столиком у кафе. Тож я не сумнівався, що він назве своїх знайомих у Санкт-Петербурзі. Так і вийшло.
На одному зі всесвітніх зібрань українців, що відбулося в Києві на рубежі двох століть (ХХ— ХХІ), Анатолій Качан познайомив мене зі своїм добрим товаришем Миколою Васильовичем Жиглом, головою української громади Санкт-Петербурга. Виявилося, що сам Микола Жигло родом зі сковородинівської Слобожанщини, з містечка Мерефа під Харковом. Тож ми одразу знайшли спільну мову і домовилися, що наступного разу зустрінемося в Санкт-Петербурзі, куди мене уві сні кликав співак царської капели Григорій Сковорода. Наступного року якраз і наспіла наша зустріч — на порозі першої, проліскової, весни.
Микола Васильович у Санкт-Петербурзі привітно й щиро зустрів мене. Зустрів і поселив у іншому часі, у ХVІІІ ст. — у затишній кімнатці для гостей колишнього літнього палацу Павла І на Кам’яному острові, що у водному обрамленні двох Невок — Великої та Малої. Вранці вийшов у старовинний парк, враження незабутнє: весняний перегук збудженого птаства, що саме мостить гнізда, а на окраї вікових дубів і лип стоїть маленька церковка, куди приходили поставити свічку, помолитись Державін, Суворов, де Олександр Пушкін хрестив своїх молодших дітей — Григорія та Наталію.
Того ж дня відомою Миколі Васильовичу дорогою помандрували до петербурзького помешкання Сковороди: кілька зупинок тролейбусом, два станційні перегони метро до Невського проспекту — і ми вже на Палацовій площі. Пройшлися набережною впродовж важкоколонного, ясно-зеленого, знайомого всім по мільйоннотиражних зображеннях Ермітажу і зупинилися біля присадкуватої кам’яної будівлі з рядами античних вікон.
У гостях в альтиста Григорія
Микола Васильович якось утаємничено взявся за ковану ручку дверей і проникливо сказав: «А тепер провідаємо нашого земляка, доброго козака й гарного співака Григорія, сина Сави Сковороди з полтавських Чорнух...»
Так ми ввійшли у старий Зимовий палац, де по приїзді в Санкт-Петербург оселився Григорій Сковорода. Палац цей звів на ще не займаному березі Неви Петро І в 1711 році. У ньому ж цар і закінчив своє життя. Петровський Зимовий палац неодноразово перебудовувався — і до приїзду Григорія Сковороди в Санкт-Петербург й опісля, коли вже юнак повернувся до Києва, — аж поки в його старих стінах не розташувався Ермітажний театр. Отже, час, здавалося б, невпізнанно змінив дім, у який грудневого дня 1742 року вперше зайшов студент Києво-Могилянської академії Сковорода.
Але я не вірив, що нещадний час здатний дощенту знищити матеріальні вияви трьохстолітньої подієвості, а тим більше духовну густість того ж Зимового палацу. Цю думку я ненав’язливо доводив науковому співробітникові відділу історії російської культури Ермітажу та ще й завідувачеві сектору «Музей палацу Петра І» Сергію Олексійовичу Нілову. Мій гід спробував повести мене звичним екскурсійним маршрутом, але, побачивши, що я швидко проминаю кімнату, де виставлена воскова парсуна Петра І, без уваги проходжу повз робочий кабінет грізного царя, зупиняється, замислюється і затим каже: «Послухайте, але ж у будованому-перебудованому палаці кілька років тому були реставровані помешкання й галерея круг них ще єлизаветинського періоду, тобто часів придворної співочої капели, коли до неї був записаний український співак Григорій Сковорода. Ось тут ми затримаємося надовше».
Випадково чи ні, але трапилося так, що співоча кар’єра Григорія Сковороди пов’язалася з музичним захопленням цариці Єлизавети Петрівни. Імператриця й дня не могла прожити без усолодження хоровим співом, а то й сама ставала за окремий пульт і виконувала найтрудніші мотети з найуправнішими співаками. Молодша дочка Петра І вирішувала державні справи, плела дипломатичні інтриги поміж театральними виставами, розкішними балуваннями й гостинними обідами, що тривали з дня й далеко за північ.
Та особливо полюбляла набожна імператриця духовний спів свого придворного хору. Ось бачу наяву, як у палацові двері з боку Неви вбігає, ні, влітає зарум’янений січневим морозцем Григорій Сковорода й поспішає до капельної кімнати. На ньому ладно скроєна, підігнана під високий зріст овеча шуба, пошита кожухом, червона шапка з чорним околишем, з-під розстебнутого вгорі кожуха каптан блакитний аж синюватий, на його споді тонке сукно, а на ногах начищені до блиску чоботи... Мені не треба було напружувати уяву, аби так добре й яскраво одягти Григорія Сковороду, я просто передав опис вбрання одного з придворних півчих, який ударився в біги, утік з капели додому. А точний його портрет зберігся в розшукових документах.
Молода капела, ніжний, заворожливий спів якої душевно розраджував Єлизавету Петрівну, була предметом постійних турбот імператриці. Вже знаємо, що хористів гарно, по-придворному, одягали, жили вони в Зимовому палаці, мали ситний стіл. Ще й добру платню їм поклали: по 25 карбованців на рік. Багаторічна служба в капелі винагороджувалася чинами й пенсіями. Знаменитий придворний бас Федір Качановський, уродженець Прилук, одержав генеральський чин, маєток у селі Березова Лука Гадяцького полку і річну пенсію 1000 карбованців.
Привабливою пільгою для придворних хористів було звільнення їхніх батьків, а також братів і сестер, які проживали в батьковій хаті, від податків, від справжнього лиха того часу — солдатських постоїв та інших повинностей. У царському указі про пільги сім’ям українських хористів від 2 травня 1743 року в списку співаків із Лівобережної і Слобідської України, в групі з дев’яти альтистів значиться і «Григорій Сковорода Лубенського полку містечка Черних, утримує мати його Пелагея Степанівна донька Шенгеріївна».
Та пільги пільгами, а перебування й праця в капелі не були для хориста прогулянкою в блакитному каптані серед білих ромашок палацового лугу. Ось пройдемо галереєю слідом за альтистом Григорієм до робочих кімнат капели. Таких кімнат було чотири — тут репетирували баси, тенори, альти й дисканти. Розпорядок суворий: щоденні репетиції, дисципліна. За найменше порушення невідворотне покарання. Із малолітніми, шести-, восьмирічними хористами не церемонилися: за непослух і пустощі приписувалося «дати добре різками, аби й інші острах мали».
Минув для Григорія перший петербурзький рік. Пішов другий. Життя непросте, як кажуть, на мотузку, але ж влаштоване, ситне, з привабливою перспективою: добрий пенсіон, а там, дивись, і сільце випаде в рідній Україні, десь над тихоплинним Удаєм. Чому ж на молодому чолі все частіше пробігала сумна зморшка? Вечорами задумливо ходив галереєю, зупинявся, спирався на перила (я немов відчув, що стою саме на цьому місці) і довго думав, вдивляючись у вогники свічок внутрішньої зали.
Твердо вирішив: Libertate — Свобода — вища за позолочене вбрання, за багатий стіл з вином і солодощами. Дійшов до розуміння, що знання, пошук істини вищі за звабність царського двору. Солодкий спів свободи — ось поклик всього його життя. Чув, збирається цариця взяти капелу в свою поїздку до стольного Києва. Ця новина обрадувала Григорія. Невже він знову побачить широкий Дніпро, гамірний Поділ, веселих товаришів по академії, звідки його два роки тому забрали в імлистий, непривітний Петербург?
Як швидко тут усе надокучило — і дзеркальний полик палацових паркетів, якими треба ходити в холопському напівпоклоні, і безкінечні плітки, котрі в анфіладах розкішних зал заміщали книги античних авторів. І Сковорода подає «прошеніє» на своє подальше навчання в Київській академії. Шкода було відпускати гарного співака, а, задовольнивши його просьбу, імператриця своїм указом підтвердила його музичний талант присвоєнням чину «придворного уставника», тобто регента, керівника хору.
Знову в спудейському братстві
І от юнак, прилаштувавшись десь там у кінці поїзда цариці, з радістю в очах бачить рідну Україну, її села, верби над водою, своїх земляків-хліборобів.
Сковорода знову в академії, серед товаришів по бурсі. Про своє служіння в царській капелі розповідати не любить. Тільки через багато років у трактаті «Книжечка про читання Святого Письма, названа жінка Лотова» вже відомий мандрівний філософ, визначаючи характеристики людських вад, бачить перед собою царський двір, а в ньому звичного лакузу в личині підступної людини, яка «...рухається й пишається, наче мавпа; жартує й багато говорить, як римська Цитерія (богиня краси й кохання.— Авт.); відчуває, як кумир; мудрує, як ідол; намацує, як підземний кріт; обмацує, як безокий; пишається, як безумний; змінюється, як місяць; непокоїться, як сатана; павучиться, як павутиння; голодна, як пес; жадібна, як водяна хвороба; лукава, як змій; ласкава, як крокодил; постійна, як море; вірна, як вітер; надійна, як лід; розсипчаста, як порох; зникає, як сон...»
У листі-присвяті Михайлу Ковалинському автор «Жінки Лотової» зазначив: «...під час безперервних осінніх дощів, проганяючи нудьгу, написав я цю книжицю в Сінянському монастирі».
Григорій Сковорода приїхав у місто блакитних каналів, барокових палаців, позолочених шпилів, величних храмів — усе нове для Григорія, незнайоме, а люди стрічалися звичні, свої. Ми вже знаємо, що начальником капели під час перебування Сковороди при дворі був київський ієромонах Іосиф, а пізніше хор очолив теж виходець з України Марко Полторацький, а ще згодом людина з дорогим для нас прізвищем Дмитро Бортнянський. Тісно пов’язане з капелою й ім’я композитора Максима Березовського.
Така дружня атмосфера й підтримка в самій капелі. А в непростому петербурзькому житті у Григорія теж був прихисток, йому не треба було починати з обережного приглядання до нового оточення. У 1742 році до Петербурга був терміново викликаний учитель Сковороди по Київській академії Симеон Тодорський, який мав за всіма правилами, тобто з вивченням православного закону Божого й російської мови, навернути з лютеранства в православ’я привезеного з Кіля племінника імператриці Петра-Карла Ульріха, проголошеного наступником царського престолу.
Майже рік, проведений у Москві на коронації Єлизавети Петрівни, Сковорода теж перебував у близькому йому оточенні, достоту в рідному середовищі, адже три чверті викладачів Московської слов’яно-греко-латинської академії були вихідцями з України. Викладав у академії ще один наш земляк, чорнушанин Федір Чарнуцький. Ще по київській академії Сковорода був знайомий з викладачем риторики, а нині префектом московської академії Іоаном Козловичем, вчителем поетики в Могилянці, а нині проповідником у московській академії Петром Канючкевичем. Щиро зустріли в Петербурзі свого здібного учня викладач аналогії Іоїль Врублевський, учитель синтаксими Феодор Бенклеєвський, проповідники Симеон Шмигельський та Іуст Русичевський. Особливо близько зійшовся Сковорода з однокурсником по київській академії Олексієм Сохою-Канаровським, який згодом напише листа Сковороді в Каврай із найтеплішим зверненням: «Сердечному другу і приятелю моєму...»
Через два століття після Сковороди доля приводить до Ленінграда допитливого й небайдужого до природної краси хлопця з Мерефи Миколу Жигла. Тут він одержує вищу лісотехнічну освіту і на все життя стає архітектором — будівником зеленої краси міста, творцем живої оправи для гранітної постави Санкт-Петербурга. Ряд витворених М. Жиглом зелених див відзначено міжнародними дипломами, особливо дорогий для нього реконструйований сквер на Чорній річці, на місці дуелі Олександра Пушкіна.
Водночас із зеленими витворами — від першої замітки вже в далекому 60-му році в газеті з поетичною назвою «Лісова правда», підписаної «студент М. Жигло»,— йшла, розвивалася літературна творчість Миколи Васильовича. Наразі його вірші та пісні публікуються на сторінках видань, які випускає Українське товариство імені Тараса Шевченка в Санкт-Петербурзі.
...У 1744 році Григорій Сковорода полишив північну столицю Росії. Водночас назавжди залишився тут. Залишився своїм музичним талантом, своїм мудрим словом, яке лягло наріжним каменем у початок української та російської філософської думки. І я вірю, прийде день, коли на одній із вулиць Санкт-Петербурга постане в мудрій задумі бронзовий Григорій Сковорода.
* * *
Повернувшись із Санкт-Петербурга, я найперше зустрівся з Анатолієм Качаном, який своїми знайомствами проклав мені сковородинівський шлях на Північ. Передав йому книжку пісень Миколи Жигла із композиторськими нотами, розповів про життя українців у сучасному Пітері. Але відчував, що мій віддарок за допомогу не був достатнім, тож запропонував Анатолію помандрувати разом на далекий Дунай, на його низинну течію, захищену заповідною охоронною грамотою.
Заповідний Дунай — край казкової краси, людських турбот, передній край боротьби за збереження первісної природи. На кілька днів упірнули в море очеретів, птичого лету, рибних ігрищ, захоплюючих розповідей єгерів. Думав, що віддав дружній борг сповна. І ось у Вилкові, нижній столиці Дунаю, вже сам Качан запрошує мене до середньої школи № 2 і кидається в розпити викладачів, дарує вчителям і учням свої книги. Виявляється, мій товариш після закінчення Одеського університету починав у Вилкові, саме в цій школі свій вчительський шлях. Знову випередив мене він своїм знайомством з Дунаєм. Я ще раз переконався, що Анатолій Качан дружить з усім світом, з добрими людьми. Тож знову звернусь до нього, намічаючи нові мандрівки по життю і світу.
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»