ЗАКОН ПРО РЕФЕРЕНДУМ: ВІД РЕЛІКВІЇ ДО «ШПАРГАЛКИ»
Діяльність президентсько-урядової коаліції, котра останнім часом усе активніше намагається перебрати на себе якомога більше повноти влади, подекуди вражає. Наприклад, помітно, що коаліціянти вперто не бажають підтримувати законодавчі акти, що розроблялися в опозиційному таборі. Більше того, навіть не вносять їх на порядок денний Верховної Ради. Чому так відбувається, зрозуміло, адже опозиція для нинішньої «команди професіоналів» — явище не надто приємне. Відтак одне з провідних завдань — якомога менше з нею рахуватися.
Натомість власні законодавчі «шедеври» чинна більшість продукує із заздрісним завзяттям. Один із найсвіжіших прикладів — ухвалення в першому читанні закону про референдум. Цей законопроект в Україні довго чекали. І якби у згаданому документі було враховано всі важливі нюанси, можна було б лише поаплодувати депутатській працездатності.
Утім, проект, який підтримали 250 народних обранців, містить низку «підводних каменів». Найголовніший — потенційні зміни до Конституції (їх запропонують затвердити на референдумі). Згідно з цим проектом, вони не потребуватимуть (!) остаточного схвалення Верховною Радою. Таким чином, вважають експерти, можна буде «протягнути» практично будь-яку новацію.
Ще один нюанс — в законопроекті чітко не виписано, як має ставитися питання для потенційного референдуму. А ще — агітувати за референдум може лише та ініціативна група, що започаткувала його. Супротивники ж тих чи інших потенційних змін практично позбавляються права голосу.
Очевидно, що згаданий проект писався під нинішні реалії і ту владу, яка наразі перебуває «на політичному коні». Та й особливих сподівань, що до другого читання щось принципово зміниться, практично немає. Достатньо згадати, як чинні коаліціянти, починаючи з другої половини березня, ухвалювали більшість документів, принципово ігноруючи будь-які (!) зауваження з боку невладних фракцій.
На цьому тлі постає справедливе запитання: яка ж ситуація краща для сучасної України — з законом, який пропонує влада, чи за нинішніх умов, коли провести референдум неможливо... взагалі?
Можливо, такий висновок може здатися неймовірним, але це справді так. Адже Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», ухвалений у далекому 1991-му році, залишив нам у спадок величезну кількість неприйнятних з точки зору чинного законодавства норм. Погортати цей «бестселер» доволі цікаво (принаймні не менш цікаво, ніж той, що депутати «підкорили» в першому читанні). Фактично чинний закон про референдуми з безцінного творіння перетворився на пошарпану «шпаргалку».
Виявляється, проблеми виникають задовго до голосування — з моменту збору підписів. Відповідно до ст. 17 закону про референдуми, голова місцевої ради у 10-денний термін мусить подати документи щодо створення ініціативної групи до Центрвиборчкому. Відтак абсолютно незрозуміло: хто має реєструвати групи — ЦВК чи сам місцевий чиновник.
Далі — більше. Оскільки документ писався ще на зорі демократичних перетворень, його автори запропонували формувати комісії з референдуму (фактично аналоги виборчих) із величезної кількості бажаючих. А саме — з представників партій, масових рухів (за нинішнім законодавством узагалі незрозуміло, що це таке, адже чіткого визначення цього терміна не існує), трудових колективів, колективів вишів, ПТУ, технікумів, а також із числа висунутих зборами громадян за місцем проживання і військовослужбовців у військових частинах. Уявіть собі, який бедлам може розгорітися у такій комісії? Але формально все буде законно.
Щодо формування списків громадян для участі у референдумі, то й тут далеко не все гаразд. Почнемо з того, що у ст. 33 закону йдеться: перелік громадян, котрі мають можливість брати участь у референдумі, складається по кожній дільниці і підписується головою і секретарем комісії. Отже, вся відповідальність за якість списків лежатиме на двох особах. Навіть місцеві органи влади й улюбленці сучасності — партійні осередки — від цього процесу відсторонені. А в тому, як у нас уміють готуватися до виборів, ми переконалися під час не однієї виборчої кампанії.
Ще більше питань до ст. 35: при зміні громадянином місця перебування у період між подачею списків для ознайомлення (до речі, усього за 10 днів до референдуму, чого також навряд чи достатньо) і днем референдуму, дільнична комісія на прохання громадянина і після надання ним паспорта видає бюлетень для голосування. Та після вживання цієї норми усі «каруселі» можуть здатися просто дитячою забавкою. Адже потенційні «карусельники» звільнені навіть від такої формальності, як подача письмової заявки. Що поробиш, не передбачили депутати першого демократичного скликання подібних нюансів. Мабуть, були дещо ідеалістами...
Бюлетені. Чинний закон писався ще за часів існування СРСР. А українська мова тоді ще не була єдиною державною. Мабуть, саме з цієї причини ст. 36 дозволяє друкувати «референдумні» бюлетені як українською, так і, у разі потреби, іншими мовами, якими володіють громадяни, котрі мешкають на дільниці.
Окрема тема — агітація. Вочевидь, депутати першого скликання таки справді не були позбавлені ілюзій. Інакше вони хоч якось попіклувалися б про те, щоб обмежити можливість агітації іноземцями і особами без громадянства. Але щодо цього в законі про референдум не сказано й слова. Отже, у разі проведення референдуму, скажімо, щодо приєднання до Північноатлантичного альянсу, ніщо не завадить Костянтину Затуліну чи Володимиру Жириновському влаштовувати антиНАТОвську істерію. Втім, нині це лише вітається чинною владою. Та й сама вона до НАТО не прагне, їй більше до душі інші теми...
Насамкінець кілька слів про імплементацію результатів. Ст. 43 закону застерігає: якщо під час проведення референдуму були допущені грубі порушення, парламент у місячний термін може ініціювати повторний референдум. По-перше, наразі його може призначати не лише парламент, а й глава держави. А про нього у законі зі зрозумілих причин немає ні слова — Президент в Україні з'явився дещо пізніше, ніж проаналізований нами «бестселер». А по-друге, абсолютно незрозумілими є подальші дії у випадку, якщо порушення будуть визнані, а повторний референдум не призначений.
Таким чином говорити про проведення будь-якого референдуму — все одно, що спускатися у святковому костюмі у вугільну шахту. Але навіть у випадку швидкого ухвалення модернізованого закону не варто забувати: з референдумами слід поводитися надзвичайно обережно, аби в гонитві за політичними дивідендами знову не втратити державність. Або якийсь із її невід'ємних елементів.
До речі, сумнозвісний німецький «Закон про захист народу та рейху» у редакції 1933 року теж було затверджено на референдумі (після схвалення двома третинами депутатів рейхстагу). І саме тому повоєнна Німеччина відмовилася від практики проведення загальнонародних референдумів. Вочевидь, щоб не виникало зайвих спокус...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
- УРЯД ЗАТВЕРДИВ ПРОЕКТ ПОДАТКОВОГО КОДЕКСУ
- ПІД ПРИЦІЛОМ «5-й КАНАЛ» І ТВi
- «РЕПОРТЕРИ БЕЗ КОРДОНІВ» СТУРБОВАНІ
назад »»»