ВІКТОР ЄРОФЕЄВ: «ДВОГЛАВИЙ ОРЕЛ ДАЛЕКО НЕ ЛІТАЄ»
Віктор Єрофеєв, певно, є одним із найвідоміших у світі сучасних російських письменників. Епатажний, незручний і не приручений жодною владою, він і далі немов криголам торує свій творчий шлях. Дедалі частіше навідується до України. У Львові українською видана його книжка «Хороший Сталін», у Києві — «Енциклопедія російської душі», на презентації якої вдалося зустрітися з «порушником спокою».
Але спочатку «Who іs Who».
Віктор Єрофеєв народився 19 вересня 1947 року в родині радянського дипломата Володимира Івановича Єрофеєва. Частину дитинства провів у Парижі. Закінчив філологічний факультет МДУ й аспірантуру Інституту світової літератури. Кандидатська дисертація «Достоєвський і французький екзистенціалізм» вийшла в США окремою книгою.
У 1977 році у Єрофеєва народився «диявольський план» безцензурного альманаху «Метрополь». Ця історія «вийшла боком» майже всім учасникам: В. Єрофеєва й Є. Попова виключили зі Спілки (на написані твори наклали заборону, а нові не друкували), дехто вийшов зі Спілки на знак протесту, декому довелося емігрувати. Але, мабуть, найбільш драматичні події розгорнулися в сім'ї письменника. Вона була поставлена перед вибором: або В. Єрофеєв як призвідник напише покаяний лист в органи, або його батько залишить посаду посла у Відні. Рішення батька стати на бік сина і відмовити його писати покаяний лист у пресу коштувало йому блискучої дипломатичної кар'єри.
Лише в апогеї перебудови твори Єрофеєва почали видавати.
Найзнаменитіший роман Віктора Єрофеєва — «Російська красуня». Оповідання Єрофеєва «Життя з ідіотом» було покладено в основу опери композитора Альфреда Шнітке і фільму Олександра Рогожкіна. Широкої популярності набули книги: «Мужчини», «Російські квіти зла», «Хороший Сталін» (перекладена 20-ма мовами). Останню друкували у провідній щоденній газеті Німеччини протягом сорока днів.
Дуже багато галасу наробила «Енциклопедія російської душі», в якій автор тонко підмічає особливості національного характеру. Багато читачів ці тексти сприймають як прояв нелюбові до Росії. Тим часом у них автор з іронією, що переходить у самоіронію, пропонує людям розібратися в собі, позбутися комплексів, знайти нові можливості.
Віктор Єрофеєв — член російського Пен-центру. Лауреат премії імені В. Набокова, кавалер французького Ордена літератури і мистецтва.
З 1996 року веде щотижневу програму «Апокриф» (у перекладі з грецької — «неканонічний») на телеканалі «Культура», а з 2004-го — програму «Енциклопедія російської душі» у прямому ефірі Радіо Свобода. Ведучий і його гості — відомі та яскраві особистості — пропонують глядачам нетрадиційний погляд на російську культуру і ментальність, допомагають зорієнтуватися в сучасних культурних процесах, висвітлюють найбільш гострі теми російської соціальної та політичної свідомості і підсвідомості.
— Вікторе Володимировичу, Ви — молодий літератор, учасник легендарного самвидавного «Метрополя», були піддані жорстокому остракізму, «загнані» в Інститут світової літератури, написали там якусь напівапокрифічну роботу про канадську літературу, для якої придумали письменників... Ця інформація ходить на рівні, так би мовити, фольклору. А як насправді все було?
— Раджу прочитати мою книжку «Хороший Сталін», яку видали у Львові, де найбільше люблять росіян (сміється). У ній я розповів історію моєї родини. Сталін — теж фольклор нашої сім'ї, бо мій батько був його особистим офіційним перекладачем з французької і на французьку мову з 1944 до 1953 року, коли вождь помер. Водночас батько працював зовнішньополітичним помічником Молотова. Тож я з червоної буржуазії. Дитинство в мене було щасливе сталінське. Гадаю, в цьому сенсі я можу суперничати з Набоковим, у нього було біле буржуйське минуле, у мене — червоне комуністичне, але ікри ми, напевно, з'їли однакову кількість.
У серпні 1955 мого батька призначили радником з культури радянського посольства у Франції і ми урочисто, між іншим, через Київ, поїхали на потязі до Праги, далі — у Париж, там я провів частину свого нерадянського дитинства.
Друзі тата були доволі нестандартними людьми, ми дружили з Пікассо, Шагалом, Івом Монтаном, Симоною Синьйоре... Луї Арагон періодично прибігав до нас повідомити, як і чому він свариться з Ельзою Тріоле. Іва Монтана батько особисто вмовив приїхати до Москви в 1956 році. Він заспівав свої пісні, від чого вся наша культура тріснула і стала іншою. Отже, у цьому є заслуга мого тата, котрий, до речі, нині живий, як і мама. Вони мешкають у Москві, їм по 89 років. Я щаслива людина, бо батьки — це буфер між нами і смертю, якщо не фізичний, то хоча б метафізичний.
Коли я повернувся до Радянського Союзу, швидко зрозумів, що ми живемо у страшній країні, де все неправда. Висока посада, яку обіймав батько (він став заступником генерального директора ЮНЕСКО), і можливості, які з цього випливали, дозволили мені подивитися на нашу країну зовсім іншими очима. Франція зіграла свою роль, це моя друга батьківщина і я часто туди їжджу. Навіть скажу по секрету, що в мене є посвідка на проживання там. Після того як я одержав французький орден, мені милостиво подарували і цю нагороду.
Через те що мені Радянський Союз не подобався, у сім'ї почалися проблеми. У придуманому мною альманасі «Метрополь» брали участь Аксьонов, Бітов, Іскандер, Висоцький і багато інших талановитих письменників. Це була наша маленька атомна бомба, ми підірвали радянську літературу. Мене двічі виганяли зі Спілки письменників СРСР. Мабуть, я був єдиний такий. Вісім років ніде не друкували. Це була чудова школа життя, питання постало ребром: або пишеш далі, або здаєшся. Я не здався. Почалася перебудова, дуже значима подія, кожен новий день дарував надію, відігрівалося серце, відчувався дух відродження. Я знову повернувся в літературу.
У Спілці письменників, до речі, я був лише сім місяців і тринадцять днів.
— Семимісячний письменник...
— Так, недоношений. Приймали у СП як критика, а вигнали з тріском за прозу і «Метрополь». Батька через мене витурили з роботи, він став головною жертвою. Мене часто запитували: «Чому ти не емігрував?», я відповідав: «Куди ж я емігруватиму, якщо мого батька «емігрували» до Москви».
— А як Володимир Іванович на все це реагував?
— Мій тато, сталініст, під впливом своєї роботи в різних країнах, моєї колізії, взагалі історії держави дуже змінився, залишаючись при цьому чесною, порядною людиною. Це унікально в тій системі, тим паче, що він працював у Кремлі, обіймав важливі посади. Згадаємо довоєнне і післявоєнне листування Сталіна з Черчіллем і Рузвельтом. Мій батько впродовж 25 років писав ці листи.
Історія Радянського Союзу, історія того, де ми тепер перебуваємо, поки що нез'ясована, незрозуміла. Я спробував у книзі «Хороший Сталін» розібратися з питанням, як можна було за таких умов залишитися порядною людиною. Можу повідомити з чистим серцем: мій батько жодного разу не сказав критичного слова щодо мене після «Метрополя», і це посол Радянського Союзу — агресивної імперської держави, ціну якої багато людей знають. Чому так трапилося? Як ця людина примудрилася зберегти порядність? «Хороший Сталін» нарівні з «Енциклопедією російської душі» розповідає про велич людської душі і як їй боляче жити на цій землі. Про те, як ми іноді робимо неправильні висновки, намагаємося швидше щось забути, зробити нечисті вчинки, кинутися не в той бік. Україна теж через це пройшла, і дай Боже вам, дорогі мої українські друзі і колеги, щоб поменше відбувалося помилок у вашому майбутньому, бо якщо у вас буде гарне майбутнє, то і в Росії воно буде непогане.
— Чимало письменників у Росії себе позиціонує. Є, скажімо, група Проханова, група Маканіна... Когось орденочком нагороджують, когось премією, ще чимось. І от ми вже не впізнаємо декого з тих, кого любили. З'являється раптом якийсь імперський дискурс, якого не було в них навіть за часів совдепії. А як Вам удається триматися незалежно, залишатися Єрофеєвим? Адже можна уявити, яких атак Ви зазнавали.
— По-перше, я пройшов школу життя, що має назву «Метрополь»,— це як загартовувалася сталь, тільки не по-радянськи, а по-антирадянськи. Потім, знаєте, я ж там не один, коли всі з багнетами на мене. Велика кількість читачів мене підтримує і любить. По всій країні книжки продаються. Справжня національна інтелігенція підтримує.
— А влада не тисне?
— Влада тепер теж неоднозначна і неоднорідна. Хтось думає про необхідність модернізації країни. Хтось вважає, що треба всіх за горло взяти. Наша нинішня влада — двоглавий орел, який дивиться в різні боки. А двоглавий орел далеко не літає, тому що він не знає, куди летіти.
Хоч як би було незатишно з того чи іншого приводу сучасній Росії, це не Радянський Союз, де до свободи думки ставилися оскаженіло. У нас книжковий ринок вільний. У мене є своє видавництво «Зебра», де ми друкуємо фактично будь-які книги. Так, наше телебачення прислухається до наказів згори, і газети зі своїми начальниками шикуються і слухають команди. Але є і вільні органи — радіостанція «Эхо Москвы», «Новая газета», «Независимая газета».
Імперський дискурс народжується в Росії з різних причин. Це нині не конкурентоздатна країна. Є величезна кількість економічного депресняка, народ почувається погано. І виникає певна група людей (як у Німеччині після Другої світової війни), яка починає грати на цьому настрої. Закликають: треба підвестися з колін, ми найкращі, найкрасивіші і могутні. І таке інше. Це буває всередині кожної нації. Коли переважає шовінізм, цей рух стає небезпечним. Якщо це зрозуміти, тоді можна збагнути, як його обмежити.
Ця загрозлива тенденція реально проти мене. Книга «Енциклопедія російської душі» в Росії двічі вже проходила прокурорську перевірку: наші ультранаціоналісти тягли мене в суди, щоб заборонити книгу, викинути її з магазинів. Це було навесні минулого року. А восени, саме на мій день народження у вересні, дев'ятнадцять професорів Московського університету, філологічний факультет якого я колись закінчив, написали на мене донос, стверджуючи, що цю книгу треба заборонити як русофобську і посадити мене у в'язницю. Потім лист чомусь розсипався, хтось сказав, що не знає, як там з'явився його підпис, хтось ще щось замимрив. Але ідея, що цю книгу треба заборонити, існує й донині. Альма-матер стала «альма-мачухою». Подавати до суду на художній твір — це треба бути великим ідіотом. Дев'ятнадцять професорів МДУ виступили в цій ролі. Я дуже бажаю, до речі, українцям, щоб у вас не виникало ніяких комісій, які б давали рекомендації письменникам, що і як писати.
Я вважаю, що російська душа нині потребує важливих цивілізаційних трансформацій. Якщо Росія дійсно хоче вижити, бути країною, якою ми, росіяни, можемо реально пишатися, їй треба пройти крізь покаяння, відкинути імперські замашки та фразочки, не вважати Україну зоною своїх національних інтересів. З якого дива Україні — прекрасній, вільній, незалежній — ми повинні нав'язувати свою волю? Наша спільна робота — звільнитися від совковості, прийти до законного нормального державного устрою, який радував би наших дітей і онуків. Поки, на жаль, ми цього не бачимо, над цим треба працювати.
— Це правда, що російські жінки теж на Вас ополчилися?
— Знаєте, мене переслідують якісь дивні забобони. Коли вийшла «Російська красуня», мені говорили, що це роман проти жінки. Хоча я його написав від імені жінки з великою любов'ю до героїні. Але героїню не сприйняли. Ви знаєте, існують літературні твори, які читачі розуміють тільки згодом. Роман «Російська красуня» у 1990 році одержав двісті рецензій у Радянському Союзі, усі вони були негативні. Тепер тітоньки мене зупиняють у різних містах Росії, хитро кажуть: «Я купила «Російську красуню», дала подрузі, якщо їй не сподобається, перестану з нею спілкуватися, вона нічого в житті не розуміє». Як бачимо, є прогрес.
Те ж саме відбулося, коли я написав книгу «Мужчини». Усі сказали, що я не люблю чоловіків. Ну як же так? Це дивно. Я не люблю певні риси російської душі. Коли вдивляєшся в якесь явище, причому не як журналіст чи політик, а як письменник, то бачиш слабкі сторони і хочеш про це сказати, аби люди одержали щеплення сили, здоров'я. Щеплення часто доводить людину до хворобливого стану, є навіть випадки, коли від нього вмирають, але культура схожа на це щеплення. Ти даєш можливість через певне зараження протестом, невдоволенням стати потім більш міцним.
Книга «Мужчини» з погляду звичайної свідомості теж скандальна. Бо я пишу про те, що чоловіків у Росії нема, є мужики, братки, хлопці, молоді люди. Але ж були чудові мужчини ще на початку двадцятого століття! Куди вони поділися? Чи був Ленін мужчиною? А якщо ні, то ким він був? Можливо, країна, створена вождем, котрий не мав ніякого відношення до чоловіків, утратила мужчин закономірно?
У книзі є серйозні міркування щодо мужчин не тільки в Росії. За півстоліття дуже змінилися стосунки між статями, жінка взяла на себе більш активну роль у коханні, сім'ї, на роботі, а ми, чоловіки, до цього не підготовлені. Я про це пишу зокрема у главі «Секс як спорт». Раніше мужчини домінували в сексі, і раптом чоловік почув серед ночі жіночий голос: «Ще...» «Що значить «Ще»? Почекай, я зробив те, що хотів, а ти вимагаєш іще?» І от це «ще» раптом багато чого перевернуло. Ви знаєте, є деякі сигнали, за якими відчуваєш, що міняються культура, свідомість.
Ми взагалі опинилися в перевернутих культурах, дізналися, що іноді чоловіки живуть із чоловіками, жінки з жінками, що культура італійського чобота не нижча, ніж культура італійського Ренесансу, так ухвалила мода тощо... Нам доводиться жити в новій реальності, і з нею треба вступати у взаємодію, щоб бути адекватним цьому світові. І народжуються твори, які спочатку здаються нестерпними, бо торкаються глибинних проблем.
— Які плюси і мінуси Ви бачите в українському житті?
— Гадаю, «Енциклопедія російської душі» і про українську душу. Ми перебуваємо в дивному становищі: схожі і не однакові, близькі і не злиті. Ця формула відноситься до трійці, тобто ми водночас існуємо в різних особах. З огляду на близькість народної ментальності «Енциклопедія російської душі» безумовно може бути актуальною і в Україні. Щодо майбутнього, то не все залежить від вашого Президента. Хотілося б, аби не тільки він керував вами, а й навпаки, ви керували ним. Ця взаємодія може вивести на добру дорогу.
І ще. Ми дуже часто забуваємо, що одна з важливих цінностей — проста людська порядність. Якби ми володіли нею, то якість нашого життя була б більш значущою.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»