ГЕРОЇНІ ЙОГО РОМАНУ
2010-й можна назвати пастернаківським: у лютому відзначалося 110 років від його народження, а 30 травня виповнилося 50 літ після смерті поета. Втім, цього разу йтиметься не стільки про творчість Бориса Леонідовича, скільки про тих, хто надихав його на мистецькі звершення.
«Особисте життя письменника є дорогоцінний коментар до його творів»,— зауважив Олександр Герцен. У творах Бориса Пастернака змальовано образ жінок — Євгенії Лур'є, Зінаїди Нейгауз і Ольги Івінської. Четвертою могла стати Марина Цвєтаєва, з якою поета пов'язував «поштовий роман»...
1.
Пастернак 1935 року поїхав до Парижа на Антифашистський конгрес, сам не бажаючи цього: «Мене викликали в ЦК і сказали, що я повинен їхати. Я відмовлявся, пояснював, що хворий, але мені говорили, що це потрібно...»
Про те, що з ним сталося, письменник описав так: «На початку 30-х років був такий рух серед письменників — почали їздити по колгоспах збирати матеріали для книг про нове село. Я хотів бути з усіма і також відправився в таку поїздку з думкою написати книгу. Те, що я там побачив, не можна висловити жодними словами. Це було таке надлюдське, неймовірне горе, таке страшне лихо... Я захворів. Цілий рік не міг спати... Це було щось на зразок психостенії. До Парижа мені довелося поїхати в її розпал»
У Марини Цвєтаєвої також був нелегкий період, про який вона писала: «Від мене, після дворічного нестерпного співіснування, пішла дочка, голови не повернувши...»
І ось Борис та Марина зустрілися в Парижі. У розмовах обоє старанно уникали суті. Він майже весь час говорив про красуню-дружину. Вона питала, чи треба повертатися до Росії... Вони немовби не чули одне одного. І не могли почути, тому що не відкрилися одне одному. Двоє людей, замучених обставинами.
«...Дорогий Борисе, я тепер зрозуміла: поетові потрібна красуня, тобто без кінця оспівуване і ніколи не сказане... І я дурепою була, що любила тебе стільки років. Але моя справа — інше, Борисе... Ти був дуже добрим до мене в нашу останню зустріч (незустріч), а я — дуже дурною...»
А до цього був 1921 рік, один із найщасливіших у житті 30-літнього поета. Цього року він познайомився з 22-річною художницею Євгенією Лур'є. Витонченою красунею, веселою, делікатною, наділеною рідкісним почуттям прекрасного, такою, що володіла всіма якостями класичної музи. Дівчина була цілеспрямованою особистістю. Пастернак покохав її, як він писав, «до збліднення поривчасто». Він відчував дивовижний прилив сил. Йому нарешті вдалося видати те, над чим поет бився не один рік. Книга «Сестра моя — життя» вийшла 1922 р. і зробила автора знаменитим.
Ідилія тривала недовго. У романтику їхніх стосунків дедалі більше почала втручатися сувора проза. Хронічна відсутність грошей і нормальних умов життя підточували щастя. Як потім написав їхній син Євген, «загострена вразливість була однаково притаманна їм обом, і це заважало спокійно перенести неминучі тяготи сімейного життя».
Крім того, її рівновагу розхитували ревнощі Євгенії. Вона надто переживала з приводу листування чоловіка з Мариною Цвєтаєвою. Дедалі частіше вони сварилися. Від минулого почуття у поета залишилися тільки син і вірші.
У цей період для Пастернака однією з небагатьох радощів були зустрічі з друзями, так звані творчі вечори. На одному з них письменник зустрів Зінаїду Нейгауз, котра стала його другою музою.
2.
На час їхньої першої зустрічі Борисові було майже сорок, Зінаїді — 33. Її шлюб, на відміну від шлюбу поета, виявився благополучним — вона була дружиною великого піаніста і засновника знаменитої музичної школи Генріха Нейгауза, якого щиро кохала. Так вийшло, що подружжя Нейгаузів відпочивало у тому ж дачному селищі під Києвом, що й родина Пастернаків... Літо було чудове, компанія весела. А поета з кожним днем дедалі більше вабила Зінаїда. І дорогою назад до Москви він освідчився їй. Проте відповіді не отримав. Це штовхнуло Бориса Леонідовича ще на одне безумство — він пішов до Генріха Нейгауза і зізнався, що кохає його дружину. На його превеликий подив, той відповів, що чудово розуміє почуття суперника, оскільки у нього є теж інша жінка. Більше того, у нього росте позашлюбна донька...
Для Євгенії розлучення з Пастернаком обернулося трагедією — вона почала поволі божеволіти. А Зінаїді й Борису спочатку довелося жити окремо: свої домівки вони залишили колишнім половинкам. У нього в цей період була навіть спроба покінчити життя самогубством, коли Зінаїда зібралася від нього піти. Але залишилася... Офіційно вони одружилися за два роки — 1933-го, коли Пастернак оформив розлучення з Євгенією.
Невдовзі вони отримали дві кімнати в комунальній квартирі — з вибитими шибками, без електрики. А вже через кілька тижнів після новосілля Пастернак писав другові: «Я від'їжджав. А коли повернувся... За чотири дні Зіна встигла покликати скляра і дістати скло, решту зробила сама, власноруч: змайструвала розсувні гардини на шнурах, заново перебила і перев'язала два непридатні пружинні матраци і з одного зробила диван, сама натерла підлогу і таке інше. Кімнату мені упорядкувала на славу».
Письменник знову був щасливий. Зінаїда нагадувала Пастернаку його матір Розалію. Обидві вони в молодості були талановитими піаністками (Розалія у 22 роки стала професором і викладала в музичних класах Одеського відділення Імператорського музичного товариства). Обидві пожертвували власним талантом і кар'єрою, та й взагалі своїми інтересами задля чоловіка і сім'ї.
Кохання поета до Зінаїди подарувало світові цикл віршів під назвою «Друге народження», і, зокрема, найславетніший:
Любить иных — тяжёлый крест,
А ты прекрасна без извилин,
И прелести твоей секрет
Разгадке жизни равносилен...
У новорічну ніч з 1937-го на 1938 рік у Пастернака і Зінаїди народився син Леонід. Щастя здавалося безмірним. З'явилася дача в Передєлкіно, потім окрема квартира. Зінаїда, як і раніше, захищала чоловіка від усього «прозаїчного», створювала умови для його творчості. Він багато працював, зокрема переклав «Фауста».
Однак після десяти років спільного життя Пастернак почав віддалятися від дружини. Він один місяцями жив на дачі. Перестав супроводжувати родину на відпочинку. Кудись зникало захоплення Зінаїдою. У письменника знову з'явилася пригніченість, що посилювалася цькуванням з боку «братів-літераторів», які вимагали тематичної й ідейної перебудови. А він давно виношував ідею великого роману, проте поштовху, того, що дало б натхнення, не було. І раптом...
3.
...Минав 1946-й — рік знайомства Бориса Пастернака і Ольги Івінської — жінки, котрій судилося стати прототипом Лари з «Доктора Живаго»: втратити дитину, провести роки у в'язниці й пізнати щастя тому, що вона кохає і кохана. Їй було 34, йому — 56; вона — молодший редактор «Нового мира», він — найвідоміший поет. Вона двічі вдова і мати двох дітей: семирічної Іри й маленького Міті. Звичайно ж, усе було непросто...
Не відразу і не всі, але оточення Пастернака прийняло її. Одні казали, що вона неприємна і безцеремонна, інші захоплювалися нею, але всі сходилися в одному — Ольга була надзвичайно м'якою і жіночною. Невисока, із золотавим волоссям, величезними очима, ніжним голосом і ніжкою Попелюшки, 35-го розміру, Івінська не могла не приваблювати чоловіків. А для Пастернака набагато важливіше було інше — вона любила його не тільки як поета, а й просто за те, що він був:
И полусонным стрелкам лень
Ворочаться на циферблате,
И дольше века длится день,
И не кончается объятье.
Івінська не була недоторкою, але Пастернаку і не потрібна недоторка, йому необхідна жінка, в якій усе було так не схоже на його дружину,— Зінаїду Миколаївну. Коли він уперше залишився ночувати в Ольги, дружина нічого не сказала йому. Пізніше вона мовчки прийняла його рішення жити там, де йому подобається: захоче — вдома, захоче — в Ольги. А Івінській він написав на своїй збірці: «Життя моє, ангеле мій, я дуже кохаю тебе». Коли Івінську заарештували, він вирвав цей запис, але її це обурило, і Пастернак його слово в слово повторив, додавши: «Напис вічний і безстроковий. І лише зростаючий».
Паралельно з романом Ольги і Бориса Леонідовича розвивався ще один роман — «Доктор Живаго», у головних героях якого він вивів себе і свою кохану. Хоча роман був задуманий ще до зустрічі з Ольгою, письменник нібито передбачав, що в його житті станеться щось таке, що «переверне» його.
Восени 1949-го Івінську заарештували. Причиною був її зв'язок з... «англійським шпигуном» Пастернаком. Вона у той час була вагітна, але втратила дитину після тортур. Її відправили на заслання, де вона пробула три з половиною роки, зрідка отримуючи листи від Бориса. Потім вона говорила, що лише очікування цих листів допомогло їй вижити там.
Коли у п'ятдесят третьому вона повернулася, Борис Леонідович спочатку не наважувався до неї йти — боявся, що вона змінилася. Але побачив її майже такою, як і раніше, лише схудлу.
У 1958-му за «Доктора Живаго» Пастернаку було присуджено Нобелівську премію, і відразу автора почали переслідувати у радянській пресі, загрожуючи «вигнати «до капіталістичного раю». Всю антипастернаківську пропаганду Івінська у мемуарах пізніше назве однією дошкульною фразою, взятою з газети того часу: «Я Пастернака не читав, але...»
Єдиною можливістю припинити це цькування для Бориса Леонідовича був лист Хрущову, в якому він мав повідомити, що відмовився від премії й вважає виїзд за межі батьківщини для себе рівносильним смерті. Цей лист написала Ольга. Він підписав — йому хотілося, щоб «усе це» швидше скінчилося. Він вибрав Росію.
4.
У травні 60-го, коли Пастернак був тяжко хворий і розумів, що жити йому залишилося недовго, він просив не пускати Івінську в дім — не хотів сварок між нею і Зінаїдою Миколаївною. Ольга плакала під вікнами Бориса, а він надсилав їй короткі записки, в яких просив не шукати з ним зустрічей. Письменник вважав, що так буде краще і для нього, і для неї, і для Зінаїди, якій він багато чим був зобов'язаний. 30 травня 1960 року Пастернака не стало.
На жаль, трагічно склалися і долі його муз. Перша дружина, Євгенія Лур'є, після розлучення кілька разів потрапляла до психіатричних клінік. Зінаїда Пастернак після смерті чоловіка залишилася без засобів існування. Його твори не видавали, пенсію за чоловіка отримати не вдалося. За рік до смерті, вже важко хвора, вона написала «Спогади» про своє життя з Борисом — такі ж прості й наївні, якою була сама Зінаїда і якою полюбив її Пастернак. Вона, як і Євгенія, претендувала на прообраз Лари у «Докторові Живаго».
Ольгу Івінську після смерті письменника знову заарештували. Цього разу жінку звинуватили у контрабанді — вона отримала гонорар, що прийшов з-за кордону за публікацію роману «Доктор Живаго». Із таборів вона повернулася через чотири роки і прожила довге життя. Остання кохана теж написала спогади про свої стосунки з Борисом.
Чому близькість з великим письменником не принесла жодній з коханих ним жінок щастя? Може, це доля всіх муз?
Тетяна НОВИКОВА, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- СПРОБУЙ ЇМ ДОГОДИТИ...
- ЩОБ ВОЛОССЯ РОСЛО ШВИДШЕ
- КУХНЯ: ТЕХНІКА БЕЗПЕКИ
назад »»»