ОКСАНА ЗАБУЖКО: «ПОЕЗІЮ МОЖНА ПИСАТИ В ТЮРМІ І ЗЛИДНЯХ, А ПРОЗА ПОТРЕБУЄ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»
Багатьом любителям літератури Оксана Забужко стала відомою за поетичною збіркою «Диригент останньої свічки» (1990) та за книжкою прози «Польові дослідження українського сексу» (1996). А перша її поетична книга «Травневий іній» вийшла в 1985 році.
Забужко дуже рано заявила про свою «генеральну тему», підстеливши її ґрунтовною освітою: філософський факультет Київського державного університету та аспірантура з естетики. Піднімаючи глибинні пласти духовної культури, історичної пам'яті, вона з тривогою розмірковує про збереження людського в людині у добу «синіх телекошмарів і машин, що вийшли з-під влади», про жертовну долю «диригента останньої свічки» — символічного хранителя культурних цінностей у сучасному світі.
Фактично всі її наступні твори (художня проза, філософсько-літературознавчі праці, публіцистика, поезія) саме про це.
Найсвіжіший твір (понад 800 сторінок) «Музей покинутих секретів» — історичний роман про УПА — обернувся певною несподіванкою. Як зазначила автор, описані події 40-років обіймають лише третину тексту. Провідною ж є метафора «секретиків» пам'яті (як захованих у часі уламків доль, що виринають в минулому, теперішньому, майбутньому і змінюють їх). Саме це разом із героями роману доведеться «розкопувати» читачам аж до останньої сторінки тексту.
Водночас пані Забужко не залишає напризволяще шанувальників своєї поезії — вперше (зокрема і серед нині сущих поетів) вона з'явилась на книжковому ринку в аудіоформаті, тобто на диску «Оксана Забужко читає свої вірші», масштабна презентація якого відбулась в Центральному Будинку художників.
— Пані Оксано, тепер Вас можна і читати, і слухати, не виходячи з квартири. Хто ініціював аудіоальбом?
— Дійсно у продажу з'явився диск: я начитую вибрані вірші зі збірки «Друга спроба». Цей подвиг здійснило видавництво «Факт» спільно зі студією KWA Sound Production. Запис — студійний, але він, сподіваюсь, передає неповторну атмосферу моїх творчих вечорів. Крім диска, до комплекту входить буклет із текстами, що увійшли до запису.
Мене, бува, запитують, чому саме поет читає вірші, а не актор? Та цінність якраз у тому, що поети інакше читають свої твори. Вони спираються насамперед на інтонацію, і цим ближчі до суті поезії.
Поезія — одне з найдревніших мистецтв, яке споріднене з магією,— починалась із любовного заклинання і похоронного плачу, з цих найбільш екстремальних станів людини, коли з неї виривається голос. І саме він, і слова, які приходять, це, власне, і є найархаїчніші, найдавніші форми поезії. Гадаю, за минулі тисячоліття її призначення служити втіленням людському голосу в отих межових станах, коли йдеться про любов і смерть, не змінилося.
— Чи пишеться нова поетична книжка?
— Уже років із десять я відповідаю, що вірші пишу для себе. Вони продовжують навідувати, їх не перестали транслювати мені, але я припинила мислити поетичними книжками. Це сталося після четвертої збірки «Новий закон Архімеда», яка вийшла у 2000 році. Вона мала загадкову видавничу долю, бо я так і не зрозуміла, чи продавалась вона. Ця книжка несподівано виявилась дуже коштовною і недоступною передусім для молоді, студентів. Отже, гримаси нашого видавничого ринку стали на заваді «режиму» мислення поетичними книжками: це коли певний зріз життя (як річне кільце на дереві) укладається в поетичну збірку зі своїм обличчям. Віршами ти ніби заповнюєш «шафу» майбутньої поетичної книжки і подумки вибудовуєш її структуру,— з роками приходить дисципліна мистецтва композиції, котра дуже придається потім, коли поети починають писати прозу.
Очевидно тому, що проза композиційно і взагалі технічно більш затратна, я перестала управляти віршованим потоком, його компонувати. Щось приходить, я записую без думки, де воно буде оприлюднене. Зрештою, а де в Україні можна опублікувати поезію, коли літературних журналів обмаль, читачів у них ще менше? Немає в нас такої практики як у літературно розвинених країнах, де поезія є безпосередньою складовою і національної гідності, і повсякденного життя, коли кожна щоденна газета, достатньо авторитетна і впливова, що шанує себе, бодай раз на тиждень публікує вірші класиків, сучасників чи перекладних авторів. Дуже маргінелізована поезія в сучасному українському суспільстві. І тому такою приємною подією став випуск аудіодиску моїх віршів. Хлопці зробили добру справу: з власної ініціативи самотужки ризикнули його видати з надією, що він потягне за собою інших авторів, може, якось виведе поезію з глухого закутку «тусовочних слемів» і зробить її більш доступною, чутною в українському суспільстві.
— Чи читаєте Ви рецензії на свої книжки? Яка з них на «Музей покинутих секретів» Вам сподобалася?
— Зазвичай читаю жадібно на початку, як тільки книжка вийшла. І хоча аналогія, що книжки — це діти, всім давно набридла, але так є, тут дуже багато спільного на рівні тонких матерій, процеси аналогічні, гомогенні тощо. Кожна жінка пам'ятає момент, коли дитя народжується, коли нарешті бачиш — яке воно. Проте є один відмінний нюанс: книжку ти ще довго не можеш роздивитись навіть по тому, як вона набуває фізичної форми, коли її можна взяти в руки і погортати, почитати, все одно вона ще в тобі — у пам'яті, у свідомості дзвенить і резонує. Отже, треба забути те, що ти написав, і потім через кілька років прочитати наново, щоб мати змогу глянути збоку, яка ж вона. Тому, щойно книжка виходить, ти прагнеш почути враження-відгуки від інших. Це ніби спосіб отримати дзеркало для свого новонародженого дитяти, хоча, звичайно, це насправді скалки розбитого кривого дзеркала, бо, як відомо здавна, кожна книжка має стільки версій, скільки має читачів, котрі складають в уяві свою історію з прочитаної і проектують її на власне життя, а автор відповідно ці скалочки упродовж перших тижнів жадібно визбирує в намаганні побачити, почути оцей хор по-різному заломленого світла, щоб і собі скласти зовнішній образ своєї книги. Потім інтерес згасає, втрачається, натрапляєш на відгуки-повтори. За великим рахунком, рідко буває справжня критика, якої кожен із нас потребує, коли читач (критик теж читач, тільки професійний) відкриває у твоїй книжці те, про що ти сам не знав і не думав.
Стосовно «Музею покинутих секретів» були цікаві відгуки, але можу зізнатися, що найцікавішою мені здалася рецензія, яка з'явилася на чеському літературному сайті, де зокрема роблять огляди світової літератури. Там я довідалась про несподіване для себе, про що раніше не думала: мій роман порівняли з «Олександрійським квартетом» британського письменника Лоуренса Даррелла, твір якого вважається ідеальним романом за структурою, композицією (виданий у 1960 році). Та сама історія розказана чотирма різними учасниками. Даррелл написав просторово-часовий роман із суміщення різних перспектив. Отже, спроби конструювати такий роман почалися поколінням раніше. Тільки те, що у Даррелла розкладено на чотири томи, у «Музеї покинутих секретів» є грою цих перспектив і їхнім суміщенням в одному тексті. Ці спостереження критика мені були цікаві. А наскільки вони цікаві звичайному читачеві, який не є філологом, важко сказати. Його, мабуть, не обходить, як той борщ вариться і які для нього потрібні складові, він просто читає книгу або кидає. Якщо ж дочитує до кінця, значить, у книжці був той драйв, який здатен провести людину крізь 830 сторінок. І це мене тішить найбільше, це найкраща рецензія.
— Чи не помічали за собою, що Ваше вимушене одвічне навчительство прикро відбивається на письменницькому голосі?
— Можливо, є такий гріх. Хоча взагалі-то навчительство — це не гріх. Христос апостолам теж казав: «Ідіть і навчайте». Отже, я не бачу в цьому нічого лихого, і в мене немає алергії до людей, котрі повчають, якщо тільки їм є що мені сказати, я люблю вчитися. Яким чином це впливає на мій письменницький голос? Це вже інша тема, але про це знову ж таки не мені говорити і судити.
— Як, на Вашу думку, виглядає українська поезія у світовій культурі?
— Поезія у нас насправді світового класу. (Тільки про це ніхто не знає і ми насамперед). На те є причини. Поезія — природне дитя мови, її можна писати поза будь-якими соціальними умовами: в тюрмі, у злиднях... Поезію можна виношувати в умі, я, наприклад, досі пишу в ритмі власної ходи, і тільки тоді, коли вірш закінчено, подумки наговорено (тому їх всі пам'ятаю) готовим записую, ніби відрізаю від себе.
Отже, поезія соціально найневимогливіша з мистецтв, вона росте, як трава. Тоді як проза потребує громадянського суспільства. Немає колоніального роману, колоніальні народи не написали його. З цього приводу можна довго і цікаво міркувати, зважувати, але факт лишається фактом. Двадцяте століття для України було періодом великої катастрофи. У добу визвольних змагань із короткою інтерлюдією двадцятих років, яку нині називаємо «розстріляним відродженням», ми невипадково раз у раз повертаємося для того, щоб відновити обірвані зв'язки, тому що з початком тридцятих років настала цілковита чорна мла, яка тільки в шістдесяті почала помаленьку розсіюватися. У чорній прірві, залитій асфальтом, почали пробиватися перші слабенькі, кволі паростки (нині їх називають шістдесятниками). Моє покоління — друге в літературі після катастрофи. Нинішні двадцятилітні — третє покоління вже неперервного зв'язку. Тільки після трьох поколінь можна буде говорити про якийсь уже наново нажитий культурний шар із розкопаними ще з двадцятих років, зібраними і складеними докупи черепками з візерунками і орнаментами (як у «Музеї покинутих секретів»). У двадцятому столітті ми майже втратили культурний код і лишень після трьох неперервних поколінь можна буде говорити про справді нову окрему самостійну якість, ідентичність української літератури в повному вимірі і повному форматі. Я в це дуже вірю.
А те, що лишилося нам зі століття заглади, це, звичайно, поезія. Великих поетів Україна породити зуміла. Але яке вони займають місце у світовій культурі? Проблема в тому, що поезія є неперекладним мистецтвом, адже дуже інтимно пов'язана з мовою. Проза завжди — про щось, а поезія — суцільні нюанси. Зрозуміло, проза теж має свої мовні пастки. Не забуваймо, що ми читаємо не тільки автора, а й роботу перекладача, котрий ніби має слугувати прозорим склом між автором та іноземним читачем. Проте те скло рідко буває прозорим. І поезія не перекладається саме тому, що вона надто глибоко вплетена, закорінена у стихію мови, вона — сама мова. Тож говорити про те, що українська культура зможе завдяки поезії здобути собі якесь реноме на міжнародному ринку літературних вартостей, навряд чи доцільно.
— Після «Музею покинутих секретів» чим далі порадуєте своїх шанувальників?
— Про наступну книжку можу сказати з легким серцем, бо вона давно мною обіцяна читачам, це один із моїх боргів. У вересні видавництво «Факт» обіцяє її випустити і презентувати на Львівському форумі видавців. Це моє десятилітнє листування з Юрієм Шевельовим — відомим у всьому світі славістом, мовознавцем і літературознавцем (остання найповніша бібліографія його праць охоплює 872 назви), лауреатом Національної Шевченківської премії, академіком Національної академії наук України, почесним президентом Української вільної академії наук у США, професором. Юрій Шевельов пішов за вічну межу в 2002-му у віці 94 років.
Було чимало роботи не тільки упорядницької, а й коментаторської — через численні лакуни (лакуни — пропуски в тексті.— В. К.). Коли, скажімо, немає моїх звичайних листів, а є тільки листи, які збереглися в електронній версії. Були лакуни, зумовлені моїм перебуванням в Америці; або коли ми спілкувались телефоном і потім у листах виникали референції до цих розмов, а контекст пропадав; або коли Юрій Володимирович приїздив до України, ми спілкувались і потім на це були посилання в листуванні. Тобто це був діалог, не призначений на публіку, із своєю логікою, навіть сюжетною (що мені відкрилося лишень у процесі упорядкування). Коли ми познайомилися, Юрію Володимировичу було 82 роки, мені — тридцять. Кілька років пішло на те, щоб напрацювати спільну мову, притертися, адже між нами був не тільки океан, а й 52 роки різниці у віці. Це не просто десятиліття психологічної дистанції, а й кілька історичних епох. У листах він підписувався «Ваш дедушка». Але, коли дід і онучка знайомляться в такому віці, це одна справа, і зовсім інша, коли дід ростить дитя змалечку і воно вчиться його мови, переймає якісь речі у процесі свого зростання й формування. Тоді я пропускала повз вуха чимало з того, про що він писав і говорив. У тридцять років людина переповнена своїм життям, є така річ, як егоїзм молодого активного віку. Багато тонкощів починаєш розуміти тільки з досвідом, тому я тепер не просто перечитую, а перекоментовую з позиції себе сьогоднішньої. Ці коментарі сплітаються, вони ніби третій голос у діалозі двох людей у надскладні дев'яності роки, які вміщають чимало реалій, мною вже призабутих. Це дослідницька робота, дуже захоплююча, ніби зустріч із великою людиною, з якою хочеться договорити про важливе. А вже не договориш.
— Хтось може подумати, що Оксана Забужко — це жінка, яка тільки й знає, що пише, пише, пише... А що крім цього?
— Так воно і є — пишу. А ще: «Люблю музыку классическую, а также хорошую. Французскую кухню». Якщо ж без жартів, письменник є нормальною людиною, і це видно з його текстів. Усе, що мене насправді цікавить, можна побачити в моїй прозі. Поезія дещо опосередкованіша, інший рівень абстракції, а тут усе конкретно. Я досліджувала історію УПА, війни і військової справи, бо мені це цікаво. Коли вивчала торгівлю антикваріатом і те, що з цим пов'язано, мені теж було цікаво. Влада Матусевич у «Музеї покинутих секретів» — художниця, і це тому, що я піввіку свого життя провела серед художників і смію вважати, що трохи знаюся на малярстві. І так далі. Мушу відкрити «секрет»: писати — це є один із дуже дієвих способів задовольнити свою цікавість до тих речей, якими б за інших обставин ніколи не займався. Я пишу для того, щоб самій дізнатись щось нове, в процесі роботи я вчуся.
— Що спільного між Вашою поезією і прозою?
— У моєму давньому циклі «Нічні метелики» я раптом віднайшла вірш-місток до такого величезного роману як «Музей покинутих секретів», він починається такими словами: «В наскрізнім промінні холодного злого світанку // Проступлять обличчя, немов крізь вощаний папір». Він сконденсував певні знання-почуття і мою готовність взятися за роман. Так поезія проростає в прозу. Взаємов'язок і спільність їх пронизують.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»