ПРО ЩО МОВИТЬ ДУХ ЗЕМЛІ
І.
Відомий вчений Лев Гумільов пов'язував ідентичність (менталітет) нації з природним розвитком і розглядав її як функцію (стереотип поведінки) динамічної системи — етноценозу. Нація (етнос) і природне оточення, в якому проходив етногенез, для нього були поняттями єдиними і нероздільними.
Американський екофілософ Родерік Неш «копає» ще глибше: незаймана, рідна природа плекає націоналізм, виховує патріотичні почуття. У книзі «Дика природа і американський розум» він пише, як американці ХІХ ст., не маючи порівняно з Європою іншого предмета гордості (культурні традиції, багата історія), взяли за основу свого націоналізму винятковість дикої природи на американському континенті. Можливо, звеличування власної природи, відчуття національної гідності за її красу стало фундаментом, на якому виросла велика сила духу американського народу.
Подібне можна сказати і про силу духу японців. Адже колоритна архітектура кожного дворика японської сім'ї репрезентує довколишню природу, місцевий ландшафт.
А що в Україні? У пам'яті — незабутній опис Іваном Нечуєм-Левицьким у творі «Микола Джеря»: «Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби... От верби одступились од берега і розсипались купами на зеленій траві... нижче од ставка Раставиця знов повилася між зеленими левадами та вербами, а далі сховалась в дубовий ліс та й утекла в Рось».
Розмаїття природи українських річок завжди вабить ліричною красою заплавних краєвидів (квітучих луків, левад із запашним сіном, приміром, розкішного Сейму на Сумщині; нічим особливо непримітної Гніздної на Тернопіллі). Вони меланхолійно зачаровують прозорим сумом схилених над водою плакучих верб — символу і невід'ємного елементу національного ландшафту. Під цими вербами понад річкою впродовж нашої історичної пам'яті стояли, призначали побачення закохані... Там народжувалося життя, звідти, можливо, в'ється життєва стежина когось із нас. (Великий француз Віктор Гюго був зачатий, за словами Андре Моруа, на високих вершинах Альп).
Воістину без розкішної заплави (левади) річки не можна уявити поетичну українську природу, самобутній національний ландшафт.
Будемо дотримуватися думки, що нація формується найперше через духовне і практичне освоєння природи та об'єднує людей, наділених свідомістю і волею. З природничого погляду, в основу патріотизму нації, її любові до своєї країни мусимо класти меланхолійну красу і невинну чарівність розкішної української природи. Нині її нівечать, знищують брудні руки людської цивілізації. Тому, коли збережемо хоча б невеликі ділянки заповідної природи, як фонові осередки етногенезу, формування українського етносу, збережемо народ як націю, уникнемо зникнення зі шпальт історії.
Через те, що людина плоть від плоті генетично походить від своєї землі, вона не може відмежовуватися від природних умов, у яких народилася і сформувалась як особистість. Від батьківської землі вона отримує живильні соки, наснагу для творчості, інтуїтивні імпульси для духовного пошуку.
ІІ.
У час тотальної антропогенізації для підтримки гармонії відносин етносу з довкіллям необхідно, щоб нащадки повторювали діяння предків. Передовсім стосовно оточуючої природи. Якщо змінювати ці відносини, то з думкою про нащадків. Основоположник кібернетики Норберт Вінер говорив: «Ми настільки радикально змінили наше середовище, що тепер для того щоб існувати, нам потрібно змінити себе». Наскільки актуальні та правдиві його слова, розсудить час. Поза сумнівом, треба змінюватися, бо це — закономірний процес. Однак змінюватися так, щоб зберігати етно-ландшафтну рівновагу, залишатися народом, вірним Духу своєї землі, заповітам батьків, дідів і прадідів.
Можливо, прагненням створювати (особливо останнім часом) музеї (навіть приватні) під відкритим небом (скансени) пояснюється намагання (підсвідомі) до відродження власної автентичності, ностальгія за батьківською хатою у рідному селі. Сучасний стан більшості сіл, «поставлених на коліна» в Україні, їхня довколишня, «морально зношена» природа само по собі наводить на думку, що, знищивши корінне, елітне українське село, його автентичність, знівечивши ніжну красу сільської природи можна «без жодного пострілу» стерти з лиця землі древній народ великої країни.
Невже народ, який живе з часів трипільської культури, знищать руками світової глобалізації, споживацького європейського міщанства? Адже відбувається трансформація національного (етнічного) природного ландшафту (включно сільської місцевості) у неприйнятну для чистої й щирої української душі субстанцію.
ІІІ.
Тільки свідома нація формує державність, лише свідомий, освічений, сильний духом народ може творити велику країну. В противному разі аморфна знедолена народна маса йтиме на самознищення, або, у кращому випадку, стихійно породить соціальні потрясіння.
Якщо дотримуватись думки, що мудрість і здоров'я нації, її розвиток визначається інтелектуальним та енергетичним потенціалом, який вона отримує генетично від природи, то найважливішою умовою вигідного ходу етногенезу за «українською програмою», стабільним чинником формування української нації буде збереження національного ландшафту. Як доповнення до сказаного, зазначимо, що в умовах суспільного життя можуть вноситися тільки корективи залежно від волі до «виживання», пасіонарності (за Л. Гумільовим), яку народ (нація) демонструє.
Відбулась амнезія історичної пам'яті, виходить з моди українська народна пісня. Якщо втратимо свій, національний, ландшафт (насамперед заповідний), природу, то зникнемо з лиця землі як етнос.
Тож відтворені природні (національні) ландшафти за значенням у збереженні етносу можна порівняти з місцем церкви у спасінні людських душ. Заповідний (етнічний) ландшафт має високий виховний потенціал (актуал). Його естетика виховує. Людина, вбираючи в себе враження від споглядання прекрасного, збагачується духовно.
ІV.
Духовний контакт людини з природою — це засадний, кровний зв'язок її з «малою батьківщиною», рідною оселею, подвір'ям... Се особливо властиве українському характерові. Від туги за рідним домом помирають, сивіють українські сердеги. На цьому патріотичному почутті історично зростала любов українця до «великої Вкраїни».
Оскільки ідентифікація етносу зі своєю землею лежить у суб'єктивній, глибоко підсвідомій сфері, то питання «розпуки за рідною хатою» має багато недослідженого. Однак в основі прив'язаності етносу до природного середовища — інстинкт збереження своєї ідентичності.
Через екологічну катастрофу, пов'язану зі зникненням, скажімо, Аральського моря, етноси, що претендували на цю територію (росіяни, казахи та ін.), образно кажучи, повтікали, а лишилися тільки каракалпаки як автохтони. Бо це їхня земля. Вона історично була і навіть у критичній ситуації є невід'ємним елементом їхнього буття, частиною їх долі. Тобто проявився Дух землі. Подібне явище маємо у Чорнобильській зоні відчуження, де й досі живе близько 400 людей, яким ця земля дорожча над усе.
Зважаючи на нелегке сьогодення, розраду бачимо в природі заповідних місць, де ще зберігся мальовничий національний ландшафт, у чуттєвому сприйнятті («всіма нервами душі») й ставленні («пронести через себе») до святинь природи, землі, що породила нас.
Наш талан, наш Дух землі ще живі у збережених природних і культурних скарбах національного ландшафту. Тільки не всі, що ходять по українській землі, чують, як б'ється її серце.
Володимир ГЕТЬМАН
також у паперовій версії читайте:
- МИЛУЮТЬ ЗІР МОДРИНИ...
- ЧОРНИЙ ТЮЛЬПАН— СИМВОЛ ДОСКОНАЛОСТІ
- БРУДНА ВОДА ВБИВАЄ БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ, НІЖ ВІЙНИ
назад »»»