«ЗРОБИ ДОБРО— Й ЗАБУДЬ...»
Про що б не писав Дмитро Білоус — про веселе і сумне, кумедне і трагічне — завжди писав з любов’ю й про любов. Він був народним поетом, високоосвіченою, інтелігентною людиною. І річ тут не у вишуканих манерах чи рисах обличчя, фігурі, голосі. Все, мабуть, у розумінні чогось більшого, ніж зовнішні та фізичні дані: в інтелектуальних здібностях людини, у духовному розумінні людської совісті та краси.
90 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ДМИТРО БІЛОУС (1920—2004)
У поезії Дмитро Григорович не сприймав словесних викрутасів, надмірного блиску, котрий засліплює, змушує читача дивитися на предмет примружившись, відбираючи глибокий зір та істинне бачення думки. Через слово Білоус прагнув реального світосприйняття, намагався досягти рівня, коли все геніальне стає простим, а просте — геніальним. У мистецтві, поезії та житті він не сприймав штучних речей. Слово та предмет завжди мали відповідати одне одному.
Його твори походять із глибокого пласта народної поетичної мови. Але це зовсім не означає, що поет був противником справжнього новаторства. Просто Дмитро Григорович у міру своєї освіченості ніколи не налаштовував себе на поверхові нововведення. Він був сумлінним рятівником українського слова. Новаторство Білоуса швидше нагадувало працю з реанімації сучасної української мови, ніж звичайну гру у новотворення. Його новаторство стало унікальним, бо письменнику було достатньо ледь торкнутися слова, як воно починало сяяти, віддаючи допитливому читачеві природні скарби народної мудрості. Пам’ятаєте рядки:
Як прислів’я чудове,
йде від роду до роду,
що народ — зодчий мови,
мова — зодчий народу.
Мені добре запам’яталися наші бесіди з Дмитром Григоровичем. Він ніколи не повчав, не хизувався, не робив багатозначного виразу обличчя, так би мовити, знаного педагога-академіка. Говорив спокійно і лагідно. Завжди уважно слухав. Білоус ніколи не скупився на поради молодим, на добре слово підтримки. Казав:
Зроби добро — й забудь,
діди заповідали.
І гріх цей заповіт
пустити на поталу.
На рубежі 1950–60-х років митець вів літературну студію при видавництві «Молодь». Десяткам відомих письменників давав путівку в літературне життя. Як згадували його учні Володимир Забаштанський та Іван Драч, Дмитро Білоус був учителем «шістдесятників». Уміти розгледіти талант, віднайти в людині «іскру Божу» — то теж неабияке вміння, що підкріплювалося відповідальністю та гордістю за творче зростання спадкоємців.
Дмитро Григорович був безмежно скромним у побуті. Він постійно переймався чиїмись проблемами, ніколи і нікому не відмовляв у творчих зустрічах, рецензував рукописи, представляв початківців у друкованих органах, відстоював права літераторів з периферії на місце у видавничих планах... Тільки близьким друзям було відомо, як він, фронтовик, котрий зазнав тяжкого поранення, не поспішав робити щось поза чергою для себе. Щоразу підкреслював, що, мабуть, є люди, які відчувають гострішу потребу.
Немає в Україні жодного району, де б не побував зі своїми творчими виступами Дмитро Григорович. Важко знайти школу чи то в селі, чи то в місті, де б не чули калинового слова поета. Своєю подвижницькою працею для читача, даниною живій письменницькій мові й пояснюється всенародна любов і особлива вага слова Білоуса. Не в ораторському мистецтві, а в особливому тембрі голосу та довірливій інтонації полягає формула товариськості літератора, який промовляв:
Плекаймо в серці кожне гроно,
прозоре диво калинове...
Не можна не згадати одержиму працю діяча в царині української мовної культури. Протягом восьми років Дмитро Григорович вів на Українському радіо передачі про мову. Мільйонам читачів цікаво розповідав про власні спостереження, перевиті науковою думкою та великою любов’ю до рідного слова. «Про красу української мови», «Мовні засоби індивідуалізації стилю», «З однієї колиски», «Мовні засоби гумору й сатири», «Про словники», «Українська народна пісня», «Діалог у художньому творі», «Свято болгарської писемності, освіти й культури», «Про переклади», «Мова молодих письменників» — ось далеко не повний перелік тем, розкритих для масової аудиторії.
Він був людиною надзвичайно глибокої душевної культури, не показної, штучної, а вихованої серед людей. Першою його школою стала багатодітна родина, в якій Дмитро був десятою дитиною. Окрім університету академічного — від школяра до почесного академіка Академії педагогічних наук України — Дмитро Григорович із честю пройшов і університет життєвий. Культура Білоуса — це не якась там словесна одежина, а сама натура письменника, її нерв, думка, вчинок.
Упродовж усього життя згадував літератор стіни Харківської дитячої трудової комуни імені Дзержинського, яка стала для нього рідною домівкою. Там доводилося хлопцю спілкуватись із Антоном Семеновичем Макаренком, слухати виступи видатного педагога і письменника. Усе життя згадуватиме він перші роки навчання у Харківському державному університеті, своїх незабутніх педагогів, таких як Юрій Шевельов (Шерех), професор Баженов.
У літературі Дмитро Григорович починав як сатирик. Невипадково його літературний наставник Остап Вишня писав: «Око в Білоуса таки справді гостре. Вміє підмічати все, що вимагає уваги, і помічає навіть тоді, коли щось хоче сховатися, залазить у шпарину...»
Найяскравішою ж гранню творчості діяча був художній переклад. Працював над творами білорусів, росіян, прибалтійських поетів. Перекладав із власної волі, з любові до літератури. Окрім смислу, він красу перекладав красою, образ образом, поезію поезією. Найбільших успіхів у художньому перекладі Дмитро Білоус досяг як болгарист. Він досконало опанував болгарську, став упорядником, перекладачем і титульним редактором двотомної «Антології болгарської поезії». Згадане видання — справжній творчий подвиг письменника, який духовні скарби братнього народу переніс на рідну ниву, збагативши тим самим потужний плин вітчизняної поезії. За видатну і плідну роботу з болгаристики митець в Україні був удостоєний високої літературної премії імені Максима Рильського, а в Болгарії — найвищої державної відзнаки «Мадарський вершник» І ступеня та болгарського ордена Кирила і Мефодія.
Найбільшого успіху в літературі Дмитро Григорович досяг як дитячий письменник. Його книжки «Диво калинове», «Чари барвінкові», «За Україну молюсь» вражають точністю спостережень, вдалим, оригінальним використанням звуконаслідування. В цих книжках оживає світ дитини, природа постає у невичерпній красі людського слова. Недарма ці твори поета пошановані Національною премією імені Тараса Шевченка, Державною літературною премією імені Лесі Українки та літературною премією імені Олени Пчілки.
Нещодавно, вже після смерті діяча, у видавництві «Українська енциклопедія» побачила світ дивовижна книга, яка так і називається «Безцінний скарб». Її можна умовно назвати вибраним із вибраного. Ця збірка стала життєвим підсумком Дмитра Білоуса.
Творчість Дмитра Білоуса — це, насамперед, історія, родовід і життя українського народу, віра і любов до святого материнського слова, з якого починається і ніколи не закінчується наше життя.
Олександр БАКУМЕНКО, член Національної спілки письменників України
також у паперовій версії читайте:
- «НОВА ПРОЗА» ВІДКРИВАЄ НОВІ ІМЕНА
- ХТО ПОТРАПЛЯЄ В ГЕРОЇ?
назад »»»