ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КИЇВСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ
Уже сама назва видання — «На межі ІІ–ІІІ тисячоліть. Художники Києва. Із древа життя українського образотворчого мистецтва. Живопис, графіка, скульптура» (упорядкування В. Л. Андрієвської, вступне слово Ю. В. Белічка, автор художнього оформлення і макета Л. І. Андрієвський — К.: Криниця, 2009. — 524 с.) — засвідчує фундаментальність його задуму.
29 ТРАВНЯ — ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ ВИДАВНИЦТВ, ПОЛІГРАФІЇ І КНИГОРОЗПОВСЮДЖЕННЯ
І.
Справді, кінець ХХ — початок ХХІ ст. стали не просто зміною календарних дат. У художньому житті України на рубежі віків відбулися кардинальні зрушення. Зримо вони унаочнені в усіх видах і жанрах творчості, їх широко презентують виставкові зали і художні галереї, експозиції республіканські, регіональні і персональні. Око вже призвичаїлося до калейдоскопа творчих манер і формалістичних вправ. Проте пам’ять не в змозі утримати весь обшир образотворення, який виправдовується плюралізмом поглядів і смаків або, інакше, свободою творчості.
Тож на часі господарський перелік усього, щедро виданого на-гора великим і обдарованим колективом митців київського регіону протягом останніх трьох десятиріч. Це по-перше. І по-друге, на часі об’єктивне — «плюралістичне», але принципове осмислення того, від якої спадщини ми відмовляємося і до якого берега нас відносить.
Саме з огляду на останнє не переоцінити вчасність рецензованого видання, над реалізацією якого чимало довелося попрацювати його упорядникові Вікторії Андрієвській. Можна було розгубитися у величезному потоці імен і творів, назв і дат. Але цього не трапилося. Маючи міцну фахову освіту, добрий художній смак (адже сама є вправною художницею, за плечима якої декілька персональних виставок в Україні і за кордоном) Вікторія Андрієвська поданий художниками матеріал проаналізувала, здійснюючи неупереджену естетичну цензуру. А це також було непросто.
Сказати хоча б, що в альбомі представлено 1130 творів станкового живопису, станкової та книжкової графіки, монументальної і станкової скульптури, презентовано 347 художників. Тут є на що подивитися, є над чим замислитись. Бажання якомога повніше охопити персоналії лягло в основу задуму ініціатора та організатора видання народного художника України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Леоніда Андрієвського. Однак справжня родзинка альбому — в іншому. До участі в ньому були запрошені (так-так — саме запрошені) всі бажаючі. Звісно, існували певні обмеження. Неестетичні роботи у книгу не допускались.
ІІ.
Перед автором-упорядником альбому «Художники Києва...» Вікторією Андрієвською, автором макета і художнього оформлення Леонідом Андрієвським постали нелегкі питання. Як аранжувати величезний і різнобарвний матеріал? За видами і жанрами? За часом створення робіт? За віком авторів або за їхньою віртуальною авторитетністю? Не годилося ні перше, ні друге, ні третє. Вибір упав на безкомпромісну об’єктивність абетки.
Проте, мабуть, зіставлення незіставлюваного дає можливість чи навіть примушує відчути і зрозуміти, де художня істина в її чистоті і первозданності, а де лише претензійна імітація.
Саме тут виникає одвічне питання: що є істина? В даному разі питання для українського художника першого десятиріччя ХХІ ст. Як нам здається, художник нарешті отримав свободу творчого волевиявлення, право на незалежний вибір власного шляху. Автор-упорядник щедро дає приклади такого вияву. Вони представлені широкою амплітудою, на одному кінці якої — такі майстри, як Анатолій Брус, Володимир Будніков, Олександр Дубовик, Анатолій Зорко, Олександр Павлов, Федір Тетянич. А на іншому — Тетяна Голембієвська, Олександр Ів. Івахненко, Микола Компанець, Юрій Химич, Андрій Чебикін, Володимир Чепелик, Тетяна Яблонська, Георгій Якутович. І всі, хто між ними. Тут, завдяки неупередженому зіставленню, стає цілком ясною істина, що поняття «свобода» не є невід’ємною ознакою поняття «творчість». Увесь багатовіковий досвід світового мистецтва є переконливим доказом цієї закономірності. Необмежена свобода в мистецтві — безадресна еквілібристика лінією, кольором, формою — через відсутність замовника. А робота на замовника — це обов’язкова наявність конкретних вимог і неодмінний обов’язок їхнього врахування. Завжди і для всіх. Не є винятком і українська дійсність. Помітний крен сучасного мистецтва в бік свободолюбного абстрактного формотворення пояснюється саме відсутністю постійного і серйозного замовника, що, як наслідок, призводить до зубожіння творчої особистості, яка, по-суті, залишається в суспільстві представленою лише сама собі, втрачає пасіонарність.
ІІІ.
Хоча у вступному слові-есе до альбому професор НАОМА Юрій Белічко зауважує: «Не наше завдання визначати тут, у цьому виданні, хто обраний, а хто ні. Не ставила собі таку мету й автор-упорядник Вікторія Андрієвська. Кожен обирає свій шлях і свою долю», ми не можемо не зробити в матеріалі деяких висновків чи бодай вдатися до певних спостережень.
По-перше, безумовна цінність видання полягає в його виключній інформативності. Тепер наочно видно, хто і як саме працював і працює на творчій ниві у Києві і яке місце належить у цьому масиві індивідуальностей кожному. Хоч провини упорядників у цьому немає, проте не завжди представлені кращі роботи майстрів — наприклад Олександра Данченка, Анатолія Куща, Миколи Компанця, Володимира Куткіна, Василя Перевальського. А деякі визначні особистості відсутні зовсім, як-то: Сергій Адамович, Валентин Борисенко, Григорій Гавриленко, Юлія Мельниченко, Сергій Шишко, Сергій Григор’єв, Катерина Штанко, Віталій Шостя. Всі вони — яскраві індивідуальності, тож відсутність їх в альбомі доволі відчутна.
Такий пропуск прикрий не лише через відсутність провідних майстрів, що порушує об’єктивність представленої картини, а й через втрату можливості для глядачів робити достовірні висновки про справжні цінності в поточному культурологічному процесі.
По-друге, мабуть, уперше в практиці українського мистецтвознавства, упорядник Вікторія Андрієвська так відверто і безкомпромісно представила чи зіставила художників полярно протилежних стильових напрямків. І це дозволяє читачеві-глядачеві не просто порівнювати, а й цілком обґрунтовано визначитися у своїх уподобаннях, стати на міцне підґрунтя непересічних естетичних категорій у їхньому академічному сенсі. З максимальною вірогідністю визначити провідні, перспективні явища, не так за допомогою логічних міркувань, як шляхом безпосереднього зіставлення імен і творів — довіряючи передусім зоровому ряду. В цьому легко переконатися, коли розкриваєш будь-який розворот альбому чи гортаєш сторінку за сторінкою, мимоволі ловлячи себе на думці, що око часом неспроможне зупинятися на чомусь надовго.
Справді, після сповнених глибокої людяності полотен Тетяни Голембієвської «Спадщина», «Безсмертя», важко збагнути логіку авторського перевтілення життєвих мотивів у композиціях Юрія Гончаренка «Гуцул», «Погляд крізь віки» або Тараса Гончаренка «Смуток», «Козацькі хрести». Так само класична досконалість, бездоганне володіння матеріалом (дерево), що властиві композиціям Юлії Укадер «Рух», «Ніка», «Наречена», або ясні і точні портрети-характеристики Володимира Чепелика «Художник Борис Тулін», «Сергій Васильківський», «Михайло Грушевський», «М. М. Ге» яскраво контрастують із формально оригінальними, але такими, що не претендують на особливо заглиблену знаковість композиціями Людмили Чаус «Сон», Романа Чайковського «Світлоносна», «Скіфія». Разючим прикладом, коли наприкінці життя митець із болючою гостротою відчуває звабливу принаду найменшої рисочки навколишнього буття, є полотна і пастелі Тетяни Яблонської. Це безкон’юнктурний і безкомпромісний урок творчості, даний художником на порозі вічності.
Подібні приклади можна множити і множити, але ж читачеві-глядачеві упорядник запропонувала робити це самому. Чому віддати перевагу? Які критерії визначальні? І чи існують вони взагалі? Гадаю, творчість провідних майстрів дає відповіді на ці запитання. Серед них назву (вибірково) Тетяну Голембієвську, Олександра Ів. Івахненка, Миколу Компанця, Василя Лопату, Олександра Лопухова, Георгія Малакова, Сергія Полякова, Володимира Чепелика, Юрія Химича, Андрія Чебикіна, Георгія Якутовича. Саме їхній творчості властиві такі ознаки справжнього мистецтва, як змістовний сюжет, ясність, дозрілість думки, оригінальність і чіткість мови, принциповість ідейної позиції, духовні і формальні ознаки сучасності, масштабність художнього образу.
З огляду на ці критерії виникає спокуса аналітично заглибитися в щедро представлений у альбомі образотворчий матеріал, але це вже завдання художньої критики, наукового мистецтвознавства і аж ніяк не популярної рецензії на видання. Ще раз хочу відправити читача до вступної статті Ю. Белічка — в ній поставлені питання і дано відповіді щодо актуальних тенденцій розвитку сучасного українського образотворчого мистецтва у тій мірі, як це дозволяє зробити жанр публікації, тобто альбомне видання.
ІV.
Зацікавлений читач може суттєво задовольнити свій потяг, розширити уявлення про сучасний художній процес і його творців, звернувшись до другої, мистецтвознавчої, частини альбому. Упорядник поставила собі завдання насамперед презентувати істориків образотворчого мистецтва, які працюють у галузі художньої критики і мистецтвознавства, дають необхідне уявлення про рівень сучасної української науки про це мистецтво. Тут, зокрема, слід назвати такі імена, як Леся Авраменко, Наталія Белічко, Віктор Джулай, Михайло Криволапов, Ольга Лагутенко, Володимир Могилевський, Володимир Підгора, Валентина Рубан, Олександр Федорук, Дмитро Янко, Наталія Янко. Написані ними і іхніми колегами есе про творчість окремих митців значно доповнюють і розширюють, збагачують зміст альбому в цілому, роблять його не просто збірником картин-репродукцій, а підносять до рівня явища духовної культури. Ними закладаються підвалини історії українського мистецтва ХХ–ХХІ ст.
Альбом «На межі ІІ–ІІІ тисячоліть. Художники Києва. Із древа життя українського образотворчого мистецтва. Живопис. Графіка. Скульптура» є неординарним виданням з багатьох причин. І це не тільки завдяки оригінальному, новаторському упорядкуванню пані Андрієвської, а й завдяки особливостям художнього рішення книжкового дизайну, автором якого є Леонід Андрієвський (він же — директор видавництва «Криниця»). Йому належить ідея та організація проекту.
Леонід Андрієвський — майстер художнього рішення фундаментальних, багатопланових, складних за структурою і водночас логічно-прозоро побудованих мистецтвознавчих видань. Завдяки його високому художньому смаку, режисерській майстерності здобули широкого розголосу і заслуженого визнання розробки багатьох провідних науковців і фахівців українського мистецтвознавства: Юрія Белічка, Володимира Підгори («Крізь віки. Київ в образотворчому мистецтві ХІІ–ХХ ст.»), Валентини Рубан (творчість Василя Кричевського, та «Український портретний живопис»), Якима Запаска («Українська рукописна книга Х–ХVІІІ ст.»), Олександра Федорука (творчість Василя Хмелюка), Дмитра Степовика (творчість Михайла Паращука), Володимира Яцюка («Шевченківська листівка як пам’ятка історії і культури, 1890–1940 рр.), колекціонерів Михайла Забоченя, Олександра Поліщука, Володимира Яцюка («Україна в старій листівці») та багато інших видань, які стали вагомим внеском в українське сучасне мистецтвознавство. У них проглядається ціла школа книжкового мистецтва України з самобутнім, яскравим образно-стилістичним обличчям, фундатором якої справедливо вважається Леонід Андрієвський. До згаданих видань тепер слід долучити і альбом «На межі ІІ–ІІІ тисячоліть. Художники Києва. Із древа життя українського образотворчого мистецтва. Живопис. Графіка. Скульптура». До речі, своїм унікальним оформленням і дизайнерським вирішенням, в якому чітко проглядається не лише прагнення максимально розв’язати поліграфічну програму, а й зробити визначним явищем книжкового мистецтва. Майже всі згадані тут книги зобов’язані своєю появою видавництву «Криниця».
Окремо про те, що основний тираж альбому побачив світ за підтримки Генеральної дирекції Київради з обслуговування іноземних представництв. Захопленим відгуком із передмови голови Київської міськради Леоніда Черновецького й закінчимо рецензію: «Альбом «На межі ІІ–ІІІ тисячоліть. Художники Києва...» справляє враження урочистої величної споруди. Це наче Золоті ворота сучасного київського образотворчого мистецтва — святковий, найкращий вхід у Київ як «мистецьку столицю» України». Додамо, що книга є величною комплексною пам’яткою культури цілої епохи, в якій київська художня школа відображена на терені всієї держави.
Анатолій ІЗОТОВ, магістр мистецтвознавства, кандидат архітектури
також у паперовій версії читайте:
назад »»»