КИНУТІ НАПРИЗВОЛЯЩЕ
Україна споконвіку була аграрною державою. Ще на початку минулого століття селянство становило основну масу населення, так званий клас виробників, а землеробський тип господарювання тривалий час визначав характер розвитку всіх сфер економічного та соціального життя українців. Проблему виживання селянина у складний кризовий час дослідила кандидат філософських наук Олена Іваненко (Інститут соціології НАНУ).
Зона суспільного болю
На початку ХХІ ст. у сільській місцевості проживає третина населення країни (за даними Держкомстату — 32%). Аграрний сектор (у тому числі переробна та харчова галузі промисловості) виробляє близько 60% продукції, посідає друге місце у товарній структурі експорту. Та незалежно від погодних умов і зібраних урожаїв, проблеми забезпечення життєздатності сільськогосподарських товаровиробників, створення соціального захисту населення, що проживає у сільській місцевості, на рівні, визначеному чинним законодавством, залишаються нерозв’язаними.
Найгостріші проблеми — занепад соціальної інфраструктури, відсутність мотивації до праці, безробіття, бідність, депопуляція, трудова міграція та, як наслідок, знелюднення сільської місцевості й вимирання українського села. Зокрема, рівень зайнятості аграріїв віком 17—70 років у 2007-му становив 61,5%, працездатного віку — 67,8%.
2008 року уряд прийняв Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року, в якій соціальному розвиткові було відведено основну роль. Проект визначив пріоритетні завдання для кожного міністерства у розбудові інфраструктури сільських населених пунктів. Проте механізми її реалізації неефективні, а часом зовсім відсутні, не кажучи вже про те, що майже всі задекларовані обіцянки й оприлюднені гасла розбиваються об реальний стан справ. Популізм декларацій не витримує перевірки дійсністю, яка виглядає вельми сумною. Із світової практики відомо, що недостатня увага до соціального розвитку села може призвести до його зникнення як особливого соціуму.
Гонор— у городі та обійсті
Хоча пересічні громадяни і занепокоєні ситуацією в країні, проте переважає оптимізм. Найбільше оптимістично налаштованих мешканців проживає у столиці (58%). Серед тих, хто вважає, що ситуація помітно погіршиться, переважають селяни (35% проти 30% городян і 4% киян), так само, як і серед тих, хто не сподівається на будь-які зміни упродовж наступного десятиріччя (40,4% селян проти 29,5% мешканців великих міст, 25% невеликих і 5% киян).
Фінансово-економічна криза найвідчутніше вдарила саме по сільських мешканцях (33%) порівняно з жителями інших типів поселень. Серед них налічується велика кількість звільнених з роботи (37%). Вони найбільше відчули на собі зниження власної купівельної спроможності щодо продуктів харчування (35%), одягу, взуття тощо (33%). На їхню думку, надалі на них чекає ще більше зниження рівня життя (34,3% проти 5% мешканців столиці і менш ніж третини населення у містах відповідно).
Дослідження рівнів життя міського і сільського населення засвідчують, що, за самооцінкою, рівень доходів родин мешканців міських поселень мало чим відрізняється від рівня сімей селян. Переважна більшість і тих, і інших позиціонує свій рівень як середній і трохи нижчий від середнього (приблизно 70% за кожним типом поселень). Водночас селяни випереджають мешканців інших типів поселень, які за рівнем прибутку і добробуту вважають себе і свою родину бідними (38,6% проти 27,7% жителів малих міст і 3% киян).
Селяни виявилися емоційно стриманішими у власній самооцінці: злиденними себе і свої родини позначили переважно мешканці невеликих міст (59%) і лише 16% селян (така сама кількість, як і у великих містах). У третини всіх мешканців України (36%) середній дохід на кожного члена родини є трохи вищим за встановлений прожитковий мінімум, а у кожного четвертого (26%) — такий або майже такий. Жителі села становлять більшість серед тих, хто назвав поосібний прибуток таким самим за розміром, як мінімальний (39%). Вони ж становлять більшість (45,5%) серед тих респондентів, котрі вважають середній дохід фактично нижчим від прожиткового мінімуму.
Зрозуміло, що переважна більшість сільського населення виживає не завдяки заробленим грошам, а за наявності присадибних ділянок та городів.
Наказано вижити
Попри все, селянам притаманна найвища, порівняно з мешканцями інших типів поселень, громадянська рішучість і загальнодержавна солідарність. Саме вони виявилися найактивніше налаштованими щодо обстоювання консолідуючих інтересів країни, висловившись за зміцнення загальнонаціональної єдності (37%), за державність української мови (50%) та на підтримку та розвиток національної культури (33%).
Ледь не найбільше занепокоєння в державі викликає занепад соціальної сфери, що є одним із результатів спаду виробництва, зниження доходів суб’єктів господарювання в аграрному секторі, започаткованих економічним занепадом 1990-х та посилених кризою, в якій перебуває країна. Передача до комунальної власності закладів соціальної інфраструктури, що свого часу належали реформованим сільськогосподарським підприємствам, практична відсутність належного фінансування на утримання цих закладів призвели до їхнього закриття, а відтак і до зникнення. Через це унеможливлюється доступ дедалі більшої кількості селян до життєво необхідних послуг, у тому числі з охорони здоров’я, освіти, дозвілля, і зрештою призводить до знелюднення та вимирання сіл. Так, якість медичного обслуговування найбільше непокоїть саме селян (78,2%) порівняно з мешканцями інших типів поселень, так само як і проблема освіти (43,1%). Щодо працевлаштування (71%), то селяни не поступаються мешканцям великих міст. Питання житла та його обслуговування селяни вирішують переважно самотужки, а молодіжні програми особливо їх не хвилюють, оскільки молодь сьогодні, як правило, у селі не затримується.
Постає питання: чи виживе сучасне селянство за умов кризи? Не слід очікувати найближчим часом на відчутні позитивні зміни.
Якщо експерти Світового банку прогнозують у найближчі 15–20 років зменшення чисельності людей працездатного віку в Україні на 20%, а до 2050 року загальне скорочення кількості українців майже вдвічі — до 26 мільйонів осіб, то відповідно зберігатиметься ще більший дисбаланс сільського і міського населення у бік останнього. Для порівняння: у Франції понад 77% людей проживає у містах, але країна є найбільшим виробником сільськогосподарської продукції в Європі та одним із найбільших її експортерів у світі. Тож слід нагадати, що аграрний сектор України є чи не єдиною галуззю, яка може бути конкурентоспроможною під час світової фінансової кризи. За умови визнання пріоритетності аграрної сфери у національній економіці та забезпеченні її необхідними фінансовими ресурсами та належною підтримкою.
Яна ЛАДОМСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- ЧИ ВИГІДНО БУТИ МУДРИМ
- БІЛЬШІСТЬ УКРАЇНЦІВ ПРОТИ ПАМ’ЯТНИКІВ СТАЛІНУ
- МОЇ РОКИ — МОЄ БАГАТСТВО
- НАВІЩО ЦІ ОФІСИ?
назад »»»